Бути доброю невісткою в селі — це як підписати безстроковий контракт на добровільне рабство, де замість зарплати тобі видають втомлену посмішку і коротке «ну, ти ж жінка».
Ірина притиснулася лобом до прохолодного скла маршрутки. За вікном миготіли посірілі листопадові поля, перерізані лісосмугами, а колеса ритмічно відбивали кожен вибоїну на старій дорозі. Поруч на сидінні Олег зосереджено «гортав» стрічку новин, час від часу задоволено хмикаючи. Він їхав додому, у своє дитинство, де повітря пахне маминими пирогами, а трава завжди зеленіша.
Ірина ж відчувала лише втому, що важким каменем осіла у душі. Вона знала цей сценарій напам’ять. Кожен рух, кожне слово, кожен наступний крок цієї триденної вистави під назвою «сімейне свято».
— Ну чого ти така кисла? — Олег нарешті відірвався від телефона й мигцем глянув на дружину. — Мама так чекає. Вона вже тричі дзвонила, питала, чи ми проїхали поворот.
— Я просто не виспалася, Олежику, — тихо відповіла вона, не повертаючи голови. — І робочий тиждень був важким. Сама знаєш, які зараз навантаження, звіти, терміни…
— Та відпочинеш там! Село, свіже повітря, ніяких начальників. Мама казала, що стільки всього наготувала, такі запаси зробила… Тільки приїжджайте.
«Наготувала», — подумки повторила Ірина. Це слово в їхній родині мало особливий підтекст. Мати Олега, Марія Степанівна, була жінкою енергійною, господарською і абсолютно переконаною, що свято — це коли столи вгинаються від страв, а жінки валяться з ніг від утоми, поки чоловіки обговорюють світову політику за чаркою домашньої наливки.
Відмовитися було неможливо. Марія Степанівна почала «артилерійську підготовку» ще за місяць. Дзвінки щовечора, детальні описи того, як вона сумує, як батько здав, як важливо триматися купи. Олег, людина м’яка і прив’язана до коріння, здавався під цим тиском першим. «Іро, ну це ж мама. Вона образиться. Ну що нам, важко на три дні заскочити?».
Ірі було важко. Не фізично доїхати, а морально витримати ту роль, яку їй автоматично відводили, щойно вона переступала поріг того великого білого будинку.
Коли маршрутка нарешті зупинилася на знайомому перехресті, сонце вже хилилося до обрію. Велика батьківська хата зустріла їх яскравим світлом у вікнах і цілим натовпом родичів. Тут були всі: молодший брат Олега, Андрій, зі своєю дружиною Юлею та двома дітьми-дошкільнятами, старша сестра Наталя з чоловіком, якась далека тітка з сусіднього хутора. Одинадцятеро дорослих і малеча, що гасала під ногами.
— Ой, приїхали! Нарешті наші міські добралися! — Марія Степанівна, підв’язана незмінним фартухом, вискочила на ґанок, розкриваючи обійми. — Заходьте швидше, все холоне! Ого, які сумки привезли, нащо стільки всього купували, у нас же своє все!
Будинок гудів, як вулик. Чоловіки одразу потягнулися до вітальні, де вже стояв розкладений стіл. Андрій розпитував Олега про життя, батько діставав якісь настоянки, обговорюючи ціни на добрива та ремонт машини. Жіноча ж частина родини зосередилася навколо величезної кухні, де панував аромат смаженого м’яса та тушкованої капусти.
Ірина ледь встигла скинути куртку та перевзутися в домашні капці, як свекруха лагідно, але міцно взяла її за лікоть.
— Ірочко, сонечко, ти ж знаєш, де в нас ножі. Допоможи Юлі дорізати м’ясне, а я поки з духовкою розберуся, бо там качка ніяк не рум’яниться. Наталя з малими заклопотана, бачиш, як вони розігралися, а нам же треба, щоб усе красиво було, як у людей.
Юля, невістка, вже стояла над величезною тацею, зосереджено кришачи домашню ковбасу. Вигляд у неї був такий, ніби вона щойно пробігла довгий крос. Обличчя почервоніле від пари, волосся трохи вибилося з-під заколки.
— Привіт, — шепнула Юля, коли Ірина стала поруч. — Рада, що ти приїхала. Сама б я тут загнулася. Готуйся, це тільки початок. Вона ще задумала голубці на ранок крутити, каже, «свіженьке має бути».
Ірина зітхнула і взялася за ніж. Очі пекло від цибулі, яку Марія Степанівна щедро додавала в кожен салат — «для смаку і здоров’я». У вітальні лунав регіт, брязкали чарки, чоловіки сперечалися про футбол. Олег жодного разу не заглянув на кухню, щоб просто запитати: «Як ти?». Він був у своїй стихії. Там він був сином, братом, господарем, якому не треба думати про побут.
Вечеря була пишною, як і завжди. Страви подавалися одна за одною: гаряча картопля з кропом, запечена качка, кілька видів холодцю, салати з майонезом, соління, грибочки. Чоловіки їли з апетитом, вихваляючи господиню.
— Маріє, ну ти як завжди! Золоті руки! — вигукував дядько Петро, витираючи вуса серветкою. — Де ти тільки сили береш на таку орду наготувати?
— Та що ви, це ми з дівчатами постаралися, — скромно посміхалася свекруха, хоча «постаралися» переважно означало, що Ірина та Юля не сідали ні на хвилину, постійно підносячи чисті тарілки, підливаючи узвар та забираючи брудні прибори.
Ірина дивилася на свій тарілку, до якої майже не торкнулася. Втома блокувала апетит. Вона бачила, як Олег задоволено їсть третій шматок пирога, і відчувала, як всередині починає закипати щось холодне і гостре.
Коли за північ гості почали потроху вкладатися, Ірина відчувала, що її спина перетворилася на один суцільний болючий нерв. Але на кухні чекали гори посуду. Марія Степанівна театрально зітхнула, притиснувши руку до грудей.
— Ох, щось тиск піднявся. Напевно, на погоду. Ви йдіть, дівчатка, відпочивайте, я якось сама… потихеньку… до ранку помию.
Це була класична маніпуляція, на яку Юля одразу відгукнулася, схопивши губку.
— Та що ви, мамо, лягайте! Ми швидко, в чотири руки миттю впораємося.
Ірина теж лишилася. Вона не могла залишити Юлю одну з цією горою жирного фаянсу. Вони закінчили далеко за північ. Коли Ірина нарешті зайшла до спальні на другому поверсі, Олег уже сопів, розпластавшись на ліжку. Він навіть не відчув, як вона лягла поруч на самому краї, дивлячись у темну стелю.
Ранок почався не з сонячних променів, а з гуркоту важких каструль на першому поверсі.
— Вставайте, соні! Сонце вже високо, треба снідати, поки все свіже, щойно з печі! — голос Марії Степанівни пробивався крізь стіни краще за будь-який будильник.
На столі вже чекали налисники, сирники, величезна миска яєчні з салом. Після сніданку чоловіки вирішили, що треба піти «глянути господарство», зайти до сусіда за інструментами і взагалі — подихати повітрям.
— Ірочко, Юлю, ви ж тут приберіть, — свекруха вже діставала величезний казан. — А потім треба буде овочі на борщ підготувати. На обід ще ж куми обіцяли зайти, треба, щоб був і борщ, і котлетки. Андрійко так любить мої котлетки з часником.
Ірина зупинилася з брудною тарілкою в руці. Вона глянула у вікно: Олег стояв на подвір’ї, весело щось розповідав братові. Він мав вигляд людини, яка справді перебуває у відпустці. Жодної тривоги, жодного відчуття, що він щось винен цьому дому, окрім своєї присутності.
— Маріє Степанівно, — тихо почала Ірина. — А може, нехай хлопці допоможуть з овочами? Там два відра картоплі треба начистити на таку компанію.
У кухні на мить запала така тиша, що було чути, як цокає старий годинник у коридорі. Юля завмерла, не донісши ганчірку до столу. Свекруха повільно повернулася, витираючи руки об фартух. У її погляді не було агресії, лише щире, майже дитяче здивування.
— Тю, Ірочко, що ти таке видумала? Хіба то чоловіча справа — картоплю шкрябати? Нехай хлопці поспілкуються, вони ж цілий рік не бачилися нормально. А ми тут по-жіночому, за розмовами, швидше впораємося. Жіночі руки — вони ж для того й створені, щоб лад у хаті тримати.
«Ми» знову означало Ірину та Юлю. Марія Степанівна переважно переставляла миски з місця на місце і давала поради, як правильно терти моркву, щоб вона не втратила колір.
Обід пройшов за тим самим сценарієм: шум, гам, порожні балачки про те, у кого врожай кращий і хто скільки за комуналку платить. До другої години дня Ірина відчула, що в неї починає пульсувати у скронях. Це була та сама межа, за якою терпіння просто закінчується.
Коли всі нарешті наїлися і почали відкидатися на спинки стільців, задоволені та розслаблені, свекруха звично кивнула на заставлену брудним посудом стільницю:
— Ну, дівчата, за справу. А я піду трохи приляжу, бо щось у голові паморочиться від цієї метушні. Старість — не радість.
Юля звично зітхнула і потягнулася до раковини. Чоловіки вже почали вставати, прямуючи до дивана перед телевізором, де мав початися якийсь матч.
Ірина не ворухнулася. Вона спокійно відсунула свій стілець, підвелася і підійшла до раковини. Але замість того, щоб взяти губку, вона ретельно вимила свої руки, витерла їх чистим рушником і повільно розв’язала мотузки фартуха, який свекруха «дбайливо» нав’язала їй ще зранку.
— Іро, ти чого? — Юля здивовано глянула на неї.
Чоловіки у вітальні теж притихли, відчувши, що щось змінилося. Олег визирнув із-за дверей:
— Іро, ти куди? Там же гора роботи.
Ірина обернулася. Вона виглядала дуже спокійною. Навіть занадто.
— Сталося те, Олеже, що я офіційно завершила свою роботу на цій кухні. На сьогодні, на завтра і на всі наступні дні нашої «відпустки».
Марія Степанівна, яка вже майже дійшла до дверей своєї кімнати, завмерла.
— Що ти таке кажеш, дитино? Хто ж посуд помиє? Дивись, скільки назбиралося, аж страшно дивитися.
— Я не знаю, хто, — відповіла Ірина. — Можливо, ті, хто з нього їв. Я за ці два дні приготувала і перемила стільки, скільки не роблю вдома за місяць. Я приїхала сюди як гостя, а не як безкоштовний персонал сільського кафе. І я теж хочу просто посидіти в тиші.
— Іро, ну нащо ти так при всіх… — Олег зробив крок до кухні, виглядаючи вкрай ніяково. — Мамі неприємно. У нас так завжди було, ніхто не скаржився. Це ж традиція.
— Традиція — це коли всім добре, Олеже, — Ірина подивилася прямо йому в очі. — А коли одні відпочивають за рахунок виснаження інших — це не традиція, це експлуатація. Тобі не спало на думку за ці два дні просто підійти і забрати в мене того ножа чи ту ганчірку? Хоч раз?
— Та ми ж нічого… ми думали, вам подобається… — пробурмотів Андрій із вітальні, раптом дуже зацікавившись візерунком на килимі.
— Думали? — Ірина гірко посміхнулася. — То почніть думати трохи активніше. Юлю, кидай це все. Ходімо на веранду, там сонце ще гріє.
Юля розгублено подивилася на свекруху, потім на Ірину. У її очах спочатку був страх, а потім з’явилася якась несамовита рішучість. Вона повільно поклала губку на край раковини, залишивши тарілку недомитою.
— А й справді, — голос Юлі тремтів, але вона не відвела очей. — Я теж людина. У мене теж ноги гудуть. Вибачте, мамо, але Ірина права.
Вони вийшли разом, залишивши за собою таку тишу, в якій було чутно, як муха б’ється об скло. На веранді було свіжо. Ірина сіла в плетене крісло і вперше за ці дні відчула, як розслабляються м’язи обличчя.
— Ти що, серйозно? — Юля сіла поруч, її руки все ще тремтіли. — Марія Степанівна тепер до весни буде це згадувати. Скаже, що «міські» її зовсім не поважають.
— Нехай згадує, — Ірина зробила глибокий вдих. — Повага — це не коли ти мовчки ковтаєш образу, поки інші витирають об тебе руки. Повага — це коли тебе бачать. А нас тут не бачили. Ми були просто функцією. Приготувати — подати — помити.
За десять хвилин двері на веранду прочинилися. Вийшов Олег. Він виглядав розгубленим, як дитина, якій вперше не дали цукерку за погану поведінку.
— Мама там… вона дуже засмучена, — сказав він тихо, не дивлячись на Ірину.
— Вона засмучена через посуд чи через те, що я нарешті заговорила? — запитала Ірина.
— Ну навіщо ти так… Це ж сім’я. Можна було якось лагідніше, тихіше.
— Лагідніше я пробувала минулого разу. І позаминулого. Ти пам’ятаєш? Я натякала, я казала, що втомлююся. Ти просто відмахувався. Тобі зручно, коли все працює само собою, без твоїх зусиль. Але більше так не буде.
Олег замовк. Він сів на сходинку поруч. У будинку почувся незвичний звук — дзенькіт посуду, але якийсь не такий акуратний, як зазвичай. Щось грюкнуло, хтось тихо вилаявся.
— Це тато з Андрієм заставили, — сказав Олег через хвилину. — Мама сіла біля вікна і сказала, що палець об палець не вдарить, раз невістки такі невдячні. От хлопці і взялися. Виявляється, вони навіть не знають, де засіб для миття стоїть.
Ірина мимоволі посміхнулася. У цьому було щось справедливе.
До кінця дня атмосфера в хаті була важкою. Марія Степанівна ходила з підкреслено рівною спиною, демонструючи всім своїм виглядом «глибоку образу». Вона не розмовляла з Іриною, але та й не шукала примирення будь-якою ціною.
Увечері, коли вони з Олегом піднялися до своєї кімнати, він довго не міг влягтися.
— Ти знаєш, — почав він нарешті. — Я справді якось не думав. Мені здавалося, що жінкам це… ну, природно. Мама завжди все встигала, бабуся на городі і в хаті до останнього дня…
— Твоя мама і бабуся просто не мали вибору, Олеже. Або вони не знали, що може бути інакше. Але це не означає, що вони не втомлювалися. Просто їхня втома нікого не цікавила. А мене — цікавить. Моя втома має значення.
Олег підійшов до неї і обережно поклав руку на плече.
— Вибач. Я справді був егоїстом. Я просто приїжджаю сюди і автоматично стаю дитиною, за якою доглядають. Я забув, що ти — не моя мама, і ти не зобов’язана підтримувати цей лад.
Наступного дня Ірина прокинулася пізно. Спустилася на кухню, коли сонце вже заливало все приміщення. На столі стояла самотня чашка. Марія Степанівна сиділа на веранді, дивлячись у далечінь.
— Кава в термосі, — кивнула вона, коли Ірина вийшла до неї. — Я сьогодні нічого не готувала. Хлопці поїхали в магазин, сказали, що куплять щось готове. Сардельки якісь чи що…
— Це теж варіант, — спокійно відповіла Ірина, сідаючи навпроти. — Світ не перекинувся, правда?
Свекруха довго мовчала, підібгавши губи. А потім несподівано зітхнула — не театрально, а якось дуже по-людськи, важко.
— Я ж теж так хотіла колись. Коли тільки прийшла в цей дім. Свекруха в мене була сувора, царство їй небесне. Я слова не могла впоперек сказати. Робила все: і в полі, і в хаті, і діти на руках. Думала — от виростуть сини, приведуть невісток, і я нарешті відпочину. Буду господинею, якою всі слухаються.
— Ви і є господиня, — лагідно сказала Ірина. — Але господарювати — це не означає примушувати інших робити все за вас. Це означає створювати затишок разом.
Марія Степанівна подивилася на свої спрацьовані руки з покрученими суглобами.
— Може, ти й права. Тільки дивно мені це все. Не по-людськи якось… хоча, якщо подумати, то в мене спина вперше за тридцять років сьогодні не так сильно болить. Бо я вранці не бігала з відрами.
Перед самим від’їздом, коли маршрутка вже мала підійти до зупинки, свекруха винесла Ірині невеликий пакунок.
— Ось, тут пиріжки. Сама пекла, хлопці тільки заважали. Візьми. І… приїжджайте ще. Тільки ти заздалегідь кажи, коли ти «у відпустці», а коли «в гостях». Я буду знати.
Олег підхопив важкі сумки, які цього разу він збирав сам, не чекаючи допомоги.
У маршрутці було тихо. Олег тримав Ірину за руку.
— Мама тепер усім сусідам буде розказувати, яка в неї невістка з характером, — усміхнувся він.
— І що вона каже?
— Каже, що ти — перша жінка в нашій родині, яка змусила батька самого помити сковорідку. Каже, він спочатку сперечався, а потім нічого — помив. І навіть не розбив.
Ірина засміялася. Це була маленька перемога, але вона відчувалася вагомішою за будь-які звіти на роботі.
Додому вони приїхали пізно. В квартирі було затишно. Олег пішов розбирати речі, а Ірина просто сіла на диван у вітальні. Вона відчувала дивний спокій. Тепер вона точно знала: її слово має вагу. Її почуття помічені. І головне — вона більше не почувається прислугою у власній сім’ї.
Минув місяць. Марія Степанівна зателефонувала знову.
— Ірочко, привіт. Ми тут з батьком думали… Може, на Різдво до нас? Тільки ми вирішили — ніяких двадцяти страв. Замовимо щось, чи просто по-простому зробимо. Я вже і Наталі сказала, щоб вона чоловіка припрягла до допомоги.
Ірина посміхнулася, відчуваючи, як тепло розливається в грудях.
— Приїдемо, Маріє Степанівно. Обов’язково приїдемо.
Вона поклала телефон і подивилася на Олега, який у цей момент на кухні сам нарізав салат на вечерю. Життя тривало, але воно стало зовсім іншим — простішим, чеснішим і набагато щасливішим.
Бо повага до себе — це та основа, на якій будується все інше. І якщо ти сам не встановиш правила свого життя, їх за тебе встановить хтось інший. І не факт, що вони тобі сподобаються.
Ірина піднялася, підійшла до чоловіка і просто обійняла його зі спини.
— Смачно пахне, — сказала вона.
— Стараюся, — відповів Олег, цілуючи її в лоб. — Виявляється, це не так і складно.
І це була правда. Найпростіша правда на світі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
