— Іро, може, вже досить? — мама стояла біля газової плити, витираючи руки рушником. — Не треба нам тих грошей. Ми самі впораємося.

— Мамо, я ж не питаю, треба чи ні, — усміхнулася Ірина, ставлячи на стіл коробку з новим чайником. — Просто це дрібниця. Старий же вже ледве працює.

Батько, який сидів за столом, глянув на неї поверх окулярів і лише хитнув головою. Йому було приємно, що дочка піклується, але якось ніяково — наче це не він мав би допомагати дітям, а вони тепер йому.

Ірина була старшою — сорок один рік, стабільна робота у банку, своя квартира, машина. Не мільйонерка, але жила впевнено. Молодша ж, Ілона, — зовсім інша історія. Заміжня у двадцять, розлучена в тридцять, тепер із сином на руках і без копійки.

— А Ілона як там? — спитала Ірина, розливаючи чай.

— Та шукає себе, — зітхнула мама. — Каже, може, піде на курси дизайну.

— Знову шукає? — Ірина не стримала іронії. — Вона себе шукає вже десять років. Може, хай знайде роботу для початку?

— Не суди, Іро, — спокійно сказав батько. — Не всім щастить у житті однаково.

— Та я не про щастя, тату. Просто… — вона замовкла. Бо кожна така розмова закінчувалася однаково: мама з татом виправдовували Ілону, а вона виглядала «черствою».

У лютому в Ілони був день народження. Їй виповнилося тридцять п’ять. Ірина принесла квіти, торт і конверт із грошима. В квартирі було повно гостей — друзі Ілони, сусіди, хтось навіть співав у караоке. Ілона сяяла.

— Іринко, дякую, — обняла її сестра. — Без тебе не було б свята!

— Та що ти, я ж сестра, — усміхнулася Ірина.

Мама стояла поруч, радісна, що доньки нарешті разом, не сваряться. А потім, коли гості трохи розійшлися, батько підняв келих:

— Ми з мамою хочемо зробити одну важливу заяву.

Ірина підняла очі. Мама схвильовано поправила хустинку:

— Ми вирішили, що наш дім і дача… Ілонині. Це наш подарунок.

Тиша.

— Як це — Ілонині? — Ірина навіть не одразу зрозуміла.

— Ну, ми з татом подумали, — почала мама, — Ірина має все: квартиру, машину, стабільність. А Ілона… вона сама з дитиною. Ми хочемо їй хоч якось допомогти.

— Тобто, все — їй? — голос Ірини став крижаний. — А я що?

— Іро, не сердься, — сказав батько. — Ми просто… нам шкода Ілону. Вона ж бідна, нещасна.

Ірина поставила келих.

— Ага. А я — багата й щаслива, значить, непотрібна.

— Не перекручуй, доню, — просила мама. — Ми ж не з любові менше даємо. Просто треба підтримати ту, кому важче.

— А ви коли-небудь думали, кому важче — тій, хто працює, чи тій, хто не хоче? — Ірина різко піднялася. — Добре. Я все зрозуміла.

Вона пішла, навіть не попрощавшись.

Минуло два місяці.

Телефон мовчав.

— Ти дзвонила Ірині? — запитав якось батько.

— Дзвонила. Не бере.

— А може, зайти до неї?

— Та, може, образилась, — зітхнула мама. — Але ж не на все життя.

Потім прийшли рахунки. І тоді мама зрозуміла, що Ірина справді перестала допомагати.

— Василю, подивися, тут газ і світло… Як ми це потягнемо?

— А що ж робити? — чоловік почухав потилицю. — Може, Ілона трохи допоможе?

Ілона зітхнула:

— Та я б з радістю, тату, але в мене зараз складно. Я ще не знайшла роботу, і Владик у садочку постійно хворіє.

Мама нічого не сказала, але щось у її серці стиснулося.

Три місяці без дзвінків.

Ірина тим часом жила своїм життям. Спершу було боляче, потім — порожньо, а далі прийшла байдужість.

Вона не злилася, просто більше не хотіла бути тією, хто «тягне».

Одного вечора у двері подзвонили.

— Хто там?

— Ірочко, це ми.

На порозі стояли мама й тато.

Виглядали втомленими, старшими.

— Ми ненадовго, — почала мама. — Ми просто… скучили.

— Скучили? — Ірина схрестила руки. — А я думала, ви тепер живете з Ілоною і щасливі.

— Не кажи так, доню, — батько зітхнув. — Ми, може, й помилилися.

— Може? — вона гірко всміхнулася. — Ви віддали їй усе, бо вона «нещасна». А коли вам стало важко — знову до мене.

— Ми не по гроші прийшли, Іро, — тихо сказала мама. — По вибачення.

Ірина мовчала.

— Ми думали, що допомагаємо одній дитині, — продовжила мама. — А вийшло, що зранили іншу. Ілона… вона нічого не змінилася. Все чекає, що хтось їй допоможе.

— А ви?

— А ми вчимося платити за комуналку, — сумно пожартував тато.

Ірина зітхнула. Серце боліло, але щось у ній почало танути.

— Сідайте, — сказала нарешті. — Я чай поставлю.

За столом вони сиділи довго. Говорили про все — про дитинство, про Ілончиного малого, про те, як швидко минуло життя.

Мама плакала.

— Ми просто боялися, що Ілона пропаде без нас.

— А мене не боялися втратити? — тихо спитала Ірина.

Мама опустила очі.

— Ми думали, що тебе не можна втратити. Бо ти сильна.

— От і вся біда, мамо, — сказала Ірина. — Коли сильних не шкодують, бо вони витримають усе.

Тиша повисла між ними, але тепер уже інша — не холодна, а очищаюча.

Того ж тижня Ілона подзвонила:

— Ір, ти могла б мені допомогти знайти роботу? Ти ж у банку.

Ірина довго мовчала. Потім сказала:

— Зможу. Але не за тебе робити — допоможу знайти.

— Добре, я розумію, — сказала Ілона. І, здається, вперше справді розуміла.

Через кілька місяців Ілона влаштувалася в офіс — на невелику зарплату, але вперше в житті сама.

Батьки поволі розрахувалися з боргами. Ірина знову приїжджала до них у неділю з пирогом і сміхом.

— Доню, — якось сказала мама, — ми змінили заповіт.

— Не треба, — зупинила її Ірина. — Мені нічого не треба. Головне, щоб ми всі знову були сім’єю.

— Іро, ти нас пробачила?

— Я вас давно пробачила. Просто треба було трохи побути на відстані, щоб ви побачили, що доброта теж має межу.

Одного вечора Ірина сиділа на кухні з татом. Він тихо сказав:

— Ти знаєш, я часто думаю, як життя нас вчить. Ми з мамою хотіли бути добрими, а стали несправедливими.

— Ви були батьками, тату. Це теж важко.

Він усміхнувся.

— Але ти все одно прийшла.

— Бо я — ваша дочка, — відповіла Ірина. — І я знаю, що любов — це не тільки дарувати, а й прощати.

Минуло ще трохи часу.

Ілона знову святкувала день народження — цього разу скромно, без натовпу.

На столі — тортик, мама й тато поруч, Ірина з квітами.

— Ти прийшла, — щиро зраділа Ілона.

— Звісно. Ми ж сім’я.

Мама витерла очі.

— Як добре, що ми знову разом.

Ірина усміхнулася.

— Просто треба було зрозуміти: коли одному здається, що він «бідний і нещасний», — іноді просто треба почати щось робити, а не чекати, що хтось врятує.

І всі погодилися.

Бо найцінніше, що вони повернули, — не квартира, не гроші, а одне одного.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.