Понеділок у родині Василя та Ірини почався не з кави, а з гучного металевого брязкоту.
Василь, похитуючись і тримаючись за голову після вчорашнього «засідання» з кумами, гарячково переривав вміст тумбочки в передпокої.
Речі летіли на підлогу: чеки, старі квитанції, якісь дріб’язки — але того, що він шукав, не було.
— Іро! Де мої ключі?! — гаркнув він у бік кухні. — Ти знову кудись їх засунула під час свого прибирання?
Ірина, спокійна та зосереджена, повільно витерла стіл чистою ганчіркою.
Вона навіть не здригнулася від його крику, хоча раніше зазвичай виправдовувалася або поспішала на допомогу.
— Я їх не ховала, Василю, — відповіла вона, не піднімаючи очей.
— То де вони? Мені треба в гараж, хлопці чекають!
— Вони в мене.
Василь завмер. Його рука, що саме збиралася викинути чергову пачку квитанцій, зависла в повітрі. Він повільно розвернувся і втупився в дружину.
— В сенсі — у тебе? Віддавай негайно. Що за дитячі ігри?
— Це не ігри, Василю. Це нова реальність. Сьогодні о восьмій ранку майстер змінив нам замок. Усі замки. І на хвіртці, і на вхідних дверях. Поки ти відсипався у Миколи після чергового «важливого обговорення світових проблем», я вирішила, що старі ключі нам більше не знадобляться.
Василь відчув, як залишки вчорашнього відпочинку миттєво вивітрилися, поступившись місцем холодній люті.
Його голос підвищився на неприємний високий тон:
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала?! Це мій дім! Мій! Мої батьки давали гроші на фундамент! Ти взагалі розумієш, що ти зараз наговорила?
Ірина нарешті відклала ганчірку і подивилася йому прямо в очі.
У її погляді не було страху — лише глибока, бездонна втома, яка збиралася роками.
— Твої батьки, Василю, дали дві тисячі доларів на фундамент двадцять два роки тому. З того часу ми разом тягнули кредит, робили ремонти, садили сад. Але останні сім років, відколи ти вирішив, що «заслужений відпочинок» на пенсії дає тобі право не працювати, я тягнула все сама. І дім, і комуналку, і продукти. Тож за документами цей будинок — наш спільний. А за моїм внутрішнім відчуттям — тепер лише мій. Бо ти свій вклад у нього давно на пляшку проміняв.
— Та ти геть обнагліла! Ти розумієш, що це не нормально?!
— Цілком розумію. Вчора був останній раз, коли ти притягнув своїх «однодумців» о третій ранку. Ви волали так, що сусіди викликали поліцію. Ви перевернули весь холодильник, з’їли те, що я готувала на три дні вперед, і залишили після себе такий свинарник, ніби тут пройшло стадо диких кабанів. А коли я попросила вас хоча б вимкнути телевізор, ти вигукнув при всіх: «Замовкни, жінко, я господар у цій хаті, що хочу — те й роблю!». Пам’ятаєш?
Василь відвів очі. Він пам’ятав, але визнавати свою провину в його системі координат було ознакою слабкості.
— Ну і що?! — буркнув він. — Маю я право відпочити у власному домі з друзями?!
— Мав. Тепер це право анульоване. Тому що ноги твоєї тут більше не буде, доки ти не зрозумієш різницю між домом і посиденьками за гаражом.
Василь хотів щось сказати, але не міг дібрати слів.
— Ти що, серйозно? Виганяєш мене?
— Цілком. Твої речі я зібрала. Вони в гаражі в коробках. Можеш забирати. Новий ключ отримаєш тоді, коли навчишся поважати людину, яка поруч із тобою. А поки — йди до свого кума Миколи. Чи до мами в Охтирку. Вибирай сам.
Ця криза не виникла з нічого. Вона зріла місяцями, як нарив.
Почалося все пів року тому, коли Василь офіційно вийшов на пенсію.
Ірина ж продовжувала працювати в районній аптеці — зміна за зміною, на ногах, вислуховуючи скарги недужих людей.
Приходила ввечері додому, сподіваючись на тишу, а натомість отримувала гори немитого посуду, розкидані брудні речі та запах застояного диму.
— Василю, ну ти ж цілий день вдома! Невже важко було хоча б тарілки в мийку скласти? — запитувала вона одного разу, ледь тримаючись на ногах.
— Я що, по-твоєму, хатня робітниця? — щиро дивувався він, розвалившись на дивані. — Я сорок років на заводі відпахав! Здоров’я там лишив! Я заслужив на відпочинок!
— А я? Я теж працювала всі ці роки. Ти старший за мене на 6 років. Велика різниця?
— Різниця відчутна, Іро. Чоловік — це чоловік. Йому треба розслабитися.
«Розслаблення» швидко переросло в регулярні посиденьки.
Кум Микола, сусід Степан, колишній колега Сергій — компанія підбиралася швидко.
Вони сідали на затишній кухні, яку Ірина вимивала до блиску, діставали «домашню» і починали «чоловічі розмови».
— Ірочко, а що там у нас по закусках? Огірочки є? А сальце з проріззю? — гоготали вони, навіть не думаючи запропонувати допомогу.
Перші місяці Ірина терпіла. Вона була вихована в традиціях, де «сім’ю треба берегти за будь-яку ціну». Але ціна ставала занадто високою.
Її сон перетворився на перепочинок.
— Василю, мені завтра о шостій вставати на зміну! Попроси хлопців піти, вже одинадцята вечора!
— Не подобається — закрий двері в спальню щільніше! — огризався він. — Ми тут важливі справи обговорюємо, не заважай!
Минула ніч стала точкою неповернення.
Компанія з’явилася під дверима о другій тридцять ночі.
Вони гучно грюкнули хвірткою, включили футбол на повну гучність і почали коментувати кожен пас так, ніби самі були на полі.
Коли Ірина вийшла у вітальню, тремтячи від холоду та розпачу, і попросила хоча б зменшити звук, сусід Степан гучно засміявся:
— О, бабуся прокинулася! Йди досипай, старенька, не бачиш — чоловіки відпочивають!
Василь навіть не глянув у її бік. Він лише хмикнув, підтримуючи жарт друга.
У ту мить усередині Ірини щось клацнуло.
Вона мовчки повернулася до кімнати, але не лягла.
Вона дочекалася ранку, викликала майстра з оголошення в газеті й холоднокровно спостерігала, як старі замки падають на підлогу.
— Ти з глузду з’їхала! — Василь метався передпокоєм, хапаючись за голову. — Мати зараз має приїхати! Вона обіцяла привезти саджанці! Куди я її поведу?!
— До себе, — Ірина спокійно докладала останню сорочку в велику господарську сумку. — Якраз разом і поїдете. Вона ж так любить повчати, як правильно жити. Ось і навчить тебе всьому — від прибирання до поваги.
— Я нікуди не збирався їхати!
— Тоді збирайся зараз. Або до Миколи. Я чула, у нього дружина поїхала до дітей у Польщу, квартира пуста. Там тобі буде добре. Ніхто не проситиме тиші.
Василь раптом змінив тактику. Він підійшов ближче, спробував взяти її за руки.
— Іро, ну досить. Ну погарячкували і вистачить. Давай ключі, відчиняй двері. Ми ж дорослі люди, прожили разом стільки років. Ну випили трохи, ну з ким не буває?
— Ми дорослі люди, Василю, — вона м’яко, але рішуче вивільнила руки. — Саме тому ми маємо нести відповідальність за свої слова. Ти хотів дім, де ти єдиний бог і цар? Ти його отримав. Але цей дім тепер там, де стоїш ти. А це — мій простір.
— Та що я такого зробив?! Невже за одну гулянку можна все перекреслити?
— Не за одну. За сотні вечорів, коли я відчувала себе прислугою. За те, що ти перетворив моє життя на нескінченний цикл прибирання за твоїми дружками. За те, що ти жодного разу не запитав, чи не втомилася я. Ти просто викреслив мене зі свого життя як особистість, залишивши лише функцію «господарки». Що ж, функція більше не доступна.
— Добре! — він змахнув руками. — Я все зрозумів! Обіцяю: жодних друзів! Жодних посиденьок! Буду тихіше води, нижче трави!
— Пізно, Вася. Ти казав це десятки разів. «Вибач», «більше не буду», а наступної п’ятниці все починалося знову. Мені набридло жити в очікуванні наступного скандалу.
— Ти виставляєш мене на вулицю після стількох років шлюбу?!
— Я повертаю собі себе. А ти просто йдеш туди, куди сам себе привів своєю поведінкою. Ти приносив гроші в дім? Так, приносив. П’ять років тому. Останній час ти живеш на мою зарплату і свою мінімальну пенсію, яку спускаєш на розваги з кумами. Про це ти волієш не згадувати, правда?
Василь опустився на старий табурет у передпокої. Весь його войовничий пил кудись зник.
Він раптом здався маленьким і дуже старим чоловіком, який не знає, як увімкнути пральну машину.
— І що мені робити?
— Речі в гаражі. Ключ від гаража в тебе залишився. Забирай їх і думай. Думай, як ти дійшов до такого життя, що власна дружина не хоче бачити тебе на порозі.
Через годину під вікнами загальмувало знайоме старе авто.
Приїхала свекруха, Ніна Степанівна. Вона не просто дзвонила — вона гатила кулаком у двері так, наче там була пожежа.
— Ірино! Відчиняй негайно! Що за цирк ти влаштувала?! Де мій син?!
— Ваш син стоїть поруч із вами, мамо, — Ірина говорила через зачинені двері, голос її був рівним і гучним. — Вечі його спаковані, він вам усе пояснить.
— Які речі?! Ти що, вигнала його з власної хати?!
— Вигнала.
— Та як ти смієш, невдячна! Це хата моєї дитини! Ми на неї копійку до копійки складали!
— Ця хата належить тій людині, яка її береже і наповнює життям. Я більше двадцяти років терпіла ваші повчання, ваші візити без попередження, ваше вічне «мати завжди права». Василь завжди був на вашому боці, навіть коли ви мене ображали. Тепер у нього є чудова нагода насолодитися вашим товариством цілодобово. Везіть його до себе.
Ніна Степанівна на мить заніміла від такої зухвалості.
— Та я в суд подам!
— Пишіть. Усі документи на право власності в мене. Василь прописаний, але я маю право вимагати розірвання спільного проживання через систематичне порушення тиші та шкоду моєму здоров’ю. Бажаєте продовжити розмову при адвокаті?
Свекруха кліпала очима, не знаючи, що відповісти.
— Василю, скажи їй! Скажи, що ти господар!
Василь мовчав. Він стояв, притулившись до стіни коридору, і дивився в підлогу.
Пакет із саджанцями в руках матері виглядав зараз як якась безглузда декорація до трагедії.
— Мамо, ходімо, — тихо промовив він. — Поки що поживу у вас.
— Та як же це так?! — заверещала Ніна Степанівна. — Ірино, ти ще пошкодуєш! Ти сама залишишся, ніхто тобі склянки води не подасть! Ти нікому не потрібна зі своїм гонором!
— Краще бути одній у тиші, ніж із тими, хто бачить у мені лише прислугу. Прощавайте.
Кроки на подвір’ї затихли. Ірина прихилилася спиною до масивних нових дверей і заплющила очі.
Серце калатало, руки зрадницьки дрижали. Але всередині, десь глибоко, вперше за довгі місяці стало легко.
Наче вона скинула зі своїх плечей величезну валун, який тягнув її на дно.
Вечір видався надзвичайно тихим. Ірина сиділа на кухні, налив собі чаю з м’ятою.
Ніякого крику з телевізора, ніякого брязкоту пляшок, ніякого важкого перегару.
Лише муркотіння старого кота і шум вітру за вікном.
Телефон на столі засвітився. Виклик від Василя.
Ірина трохи почекала, перш ніж відповісти.
— Слухаю.
— Іро, я тут подумав. Може, не треба так рубати з плеча? Ну давай я завтра приїду, ми спокійно поговоримо.
— Ми вже поговорили, Василю. Багато років говорили.
— Ну дай мені шанс! Я реально все усвідомив! Мати тут уже мозок винесла своїми нотаціями, я вдома у неї як на чужині десь!
— Бачиш, як швидко ти відчув дискомфорт. А я так жила роками.
— Іро, ну що мені зробити, щоб ти пустила мене назад?
— Докажи, що ти змінився не на словах. Знайди роботу, хоча б на пів ставки. Перестань пити з Миколою. Навчися поважати чужу працю. І найголовніше — зрозумій, що я тобі нічого не винна лише за фактом штампа в паспорті.
— Це надовго?
— Не знаю, Василю. Можливо, назавжди. Час покаже. Зараз мені занадто добре одній, щоб я хотіла щось змінювати.
Вона поклала слухавку. Допила чай. Підійшла до вікна.
Спокійно дивилася на своє охайне подвір’я, на свій сад, де старалася тримати порядок вона, бо й чоловік і вдома не дуже любив працювати, постійно докоряв, що вже на пенсії він, йому потрібно відпочивати.
Десь там Василь намагався вмоститися на вузькому дивані в материнській хрущовці у мами. Десь там кум Микола чекав на нього з пляшкою, але Василь сьогодні не прийде.
А вона просто стояла в своїй квартирі. У своїй тиші. І вперше за багато років на її обличчі з’явилася спокійна, впевнена посмішка. Тому що тепер це був її дім. Її фортеця. І її правила.
Чи маємо ми право виганяти близьку людину, якщо вона навіть була не права?
Чи варто давати тисячний шанс тому, хто не цінує жодного?
Чи варто Ірині пробачити Василя, коли він все добре зрозумів і покаявся?
Вони ж багато років разом жили, провчила і досить? Чи пробачати не варто, бо нічого не зміниться?
Можливо, сказати, щоб роботу знайшов, по господарству допомагав, а тоді хай повертається?
Фото ілюстративне.
