Ірина завжди мала гарний смак, чудово малювала, любила квіти і природу. Вона мала чудову здатність створювати красу, де б вона не була.
Дівчиною вона мріяла про те, як зможе започаткувати свою справу, яка буде пов’язана з дизайнерством, але тато й мама її вмовили отримати освіту вчителя, хоча вона до останнього не погоджувалася.
Але тато з мамою таки свого досягли і сказали, що платять її лише освіту педагога, тому діватися було нікуди і дівчина розуміла, що зі своєю мрією її доведеться розпрощатися.
Згодом вийшла заміж за Миколу. Він був господарським і економним чоловіком, у нього все мало бути до ладу і хотів, щоб і сама дружина наслідувала його.
Микола любив хвалитися своїм житлом перед усіма знайомими:
– Все зробив власноруч. Все пристарався, всю душу в це вклав.
Ірина лише мовчала. Вона завжди мовчала. Ніколи не суперечила йому, так мама, якої не стало давно, на жаль, навчила її: чоловік краще знає.
Ірина не звикла бути в центрі уваги, швидше навпаки, щоб ніхто на неї й не глянув зайвий раз. Волосся своє розкішне завжди заплітала в довгу косу, жодного косметичного засобу не використовувала, за модою не слідкувала. Рятувало те, що мала гарний смак, тому навіть дешеві суконьки на ній виглядали шикарно.
А от Микола чомусь якраз не шкодував так, як дружина, грошей для себе — роботи багато, в бізнесі він крутиться. Завжди з усіма поважними людьми лише справи має.
А от Ірина, що працює звичайним вчителем в початкових класах, на думку чоловіка, не повинна зайвий раз привертати увагу та виглядати яскраво. Він вважав, що дітей потрібно лише добре привчати до скромності ще змалку і щоб батьки зайвого не пліткували про неї.
Тетяна, її найкраща подруга, була повною протилежністю Ірини.
– Чому ти все мовчиш цьому Миколі, Іринко? Мати твоя стільки років мовчала твоєму татові, і де вона зараз? А он батько твій вже знову, ще відразу, як дружини не стало, знайшов собі жінку. Ти ж така гарна, така цікава та добра людина, а ост так пропадаєш просто, слів у мене немає, – щоразу повчала ї подруга, щиро шкодуючи її.
Одного разу Ірина не витримала і сказала все, що думала і що накопичилося за чимало років сімейного життя, Миколі.
– Я тебе не примушую жити зі мною. Якщо щось не подобається – йди, я не тримаю нікого. Я гроші заробляю для сім’ї, тому свої обов’язки гарно виконую, чи тебе Тетяна твоя накрутила, ох і не подобається вона мені, бачити більше не хочу її в своєму домі, – відповів чоловік на це.
З того часу подруги стали зустрічатися лише в нейтральних місцях.
– Іро, ти ж через чоловікову скупість залишилася без дитини. Ти забула, чи не хочеш собі зізнатися, що це так? – Тетяна часто повертала цю болісну тему. – Якби не копала лопатою тижнями ту картоплю на тій вашому величезному городі в гектар, якби не носила важкі мішки. Твій чоловік міг би заплатити робітникам, щоб хтось допоміг. Але ж йому шкода грошей, а свою дружину, яка чекає дитину – ні.
Ірина знала, що подруга каже правду. Їхня донечка уже давно могла би святкувати свій сьомий день народження. Вона розуміла, що хотіла б піти від Миколи, але куди їй йти в селі, та й що люди про неї скажуть, а діти в школі, а батьки?
До свого батька піти в маленьку квартиру? Можливо, якби він жив сам, було б простіше, але ж в нього та жінка є, а Ірину вона дуже не любить.
Тетяна казала, що вона в неї може трохи пожити. Але Ірина знала, що там і так тісно — чоловік, діти. До старенької маминої хати? Там давно ніхто не живе, електрики навіть немає давно, відключили.
Так і жила, звикла до всього, єдина її радість була – діти в школі. Як же вона їх любила, як рідних, і вони горнулися до улюбленої вчительки, а вона намагалася всьому навчити їх і передати ту красу, якою була наповнена сама і з якою не мала з ким поділитися.
– У неділю поїдемо в магазин, потрібно стільці в хату нові купити, старі вже з моди вийшли, кумові їх віддати обіцяв. Дорогі, але це ж для себе треба, грошей не шкода. Виглядати гарно перед людьми – не гріх.
Коли поїхали до магазину, Ірина, в продуктовому відділенні побачила ананас, вона давно хотіла його купити, ніколи не коштувала цей заморський фрукт, взяла його і понесла у візочок.
– Облиш його, зараз не до витрат, економити потрібно, потім колись куплю тобі, – сердито мовив Микола і Ірина з сумним поглядом поклала на вітрину його.
Ірину вихідні не радували. Магазини, готування, прибирання. А інколи ще й приймати гостей, яких любив кликати чоловік. Вона любила більше бути на роботі, любила робочі дні, бо знала, що на неї чекають діти, які щиро люблять її.
Подруг у неї не було — Тетяна давно забула дорогу до неї, а батько більше не навідувався, бо Микола теж його не любив.
Останнім часом Ірина недобре почувала себе, але від усіх це приховувала, розуміла, що на фахівців і аналізи потрібно чимало грошей, а чоловік на всьому економити велів.
Коли скаржилася Миколі на самопочуття.
– Лязь он відпочинь трохи і минеться все. Все буде добре! Все буде добре! Все буде добре!
Тому Ірина то лежала трішки, то відпочивала більше, забувала про ці проблеми, бо працювати потрібно багато і серед дітей і вдома.
Але коли недуга, на жаль, стала частіше нагадувати про себе, довелося звертатися до фахівців. Микола продовжував нарікати на витрати. Тетяна робила все, щоб допомогти подрузі своїй. Микола якось сам попросив, щоб вона приходила та навідувала Ірину.
Однієї ночі Ірина побачила дуже дивний сон, чи це був не сон, а якесь марево — скрізь сяйво, туман і ангел кличе її за собою. Вона вже майже торкнулася його руки, і стало так легко.
І тут увійшов Микола:
– Ірко, я купив тобі ананаси. Ти спиш?
Та Іринка була вже дуже далеко. Отеке нещасливе сімейне життя прожила. Чи, можливо, десь таки помилилася вона?
Фото ілюстративне.
