Орест з ніжністю спостерігав, як його дружина Софія сидить на дивані, схилившись над мотком ніжно-бежевої пряжі. Їхня вітальня в затишній квартирі у Львові нагадувала світлу майстерню: скрізь акуратно розкладені клубки вовни, схеми візерунків, бамбукові спиці та готові вироби.
Біля вікна стояв високий стелаж, на якому красувалася ажурна хустка в етнічному стилі, а на кріслі лежала іграшка-зайчик, пов’язана з м’якої вовни.
— Ну, як тобі? — Софія підвела очі й простягнула Оресту пару свіжозв’язаних теплих шкарпеток. — Дивися, я спробувала новий гуцульський візерунок «Зірочка».
— Неймовірно, — захопився він. — Я досі не розумію, як тобі вистачає терпіння вив’язувати ці найменші петельки. Це ж філігранна робота.
— Терпіння і любов, — посміхнулася вона. — А ще тепер це приносить реальні прибутки. Сьогодні три нові замовлення через мою Instagram-сторінку.
— Правда? — Орест обійняв її. — Я тобою дуже пишаюся. Ти велика молодець.
Софія трохи зніяковіла. Її невеликий інтернет-магазинчик «Софіїні нитки» почав набирати популярності: теплі шапки-біні, м’які пінетки для малюків та вишукані шалі розліталися «Новою Поштою» по всій Україні.
Для неї в’язання було більше, ніж просто робота. Після того, як вони з Орестом втратили ненароджену дитину, життя Софії ніби зупинилося. Лише ці м’які нитки, що ковзали крізь пальці, допомогли їй знову почати дихати. Кожен стібок вона робила з любов’ю, з вірою, що створює дрібні частинки тепла, які можуть зігріти інших.
Але не всі раділи її успіху. Особливо свекруха, пані Ганна Миколаївна.
Жінка старої школи, звикла до чітких правил і порядку, вона вважала, що місце невістки — насамперед біля плити, а не біля екрану із замовленнями.
— Знову сидить, нитки крутить, — бурчала вона, коли дзвонила синові. — У квартирі клубки, а вона сидить і цяцьки робить. Що за пріоритети?
Орест не сперечався з матір’ю прямо, але в глибині душі його дратували ці нескінченні нападки.
Він бачив, скільки сил вкладає Софія, як сяють її очі, коли вона отримує позитивний відгук. Він знав, що це в’язання — її терапія, її відродження.
Тим часом маленький бізнес Софії зростав. Вона навіть завела канал із фотографіями клієнтів — і люди щиро дякували, надсилали фото своїх дітей у шапочках, пов’язаних її руками.
— Бачиш, — казала вона чоловікові ввечері, — кожна людина має знайти свою ниточку щастя. Я, здається, знайшла свою.
Орест кивнув. Тоді він ще не знав, що незабаром цю «ниточку» хтось дуже близько спробує перерізати.
Ганна Миколаївна сиділа вдома і нервово стукала спицями по столу. Її син все рідше знаходив час для повноцінних візитів, а якщо й приходив, то з цією своєю Софією. «Невісточка-рукодільниця» — так вона про себе її називала, вкладаючи в це слово зневагу.
— Мамо, дивися, який кардиган Софія зв’язала! — щебетала її молодша дочка, Яна, гортаючи свій смартфон. — Просто витвір мистецтва! Я також хочу навчитися!
— Дурниці, — відмахнулася Ганна Миколаївна. — Справжня господиня має вміти шити й готувати, а не в’язати шалики. І гроші — не гроші. Тільки й робить, що петлі крутить, а в хаті не завжди прибрано.
— Але ж у неї замовлення, люди хвалять! — не вгамовувалася Яна.
— Люди й на клоунів дивляться, — відрізала мати. — Це не праця, а забавка.
Яна прикусила губу. Вона бачила, як щаслива Софія, коли вчить її в’язати, як терпляче пояснює, як правильно тримати гачок, щоб полотно не перекошувалося.
У Яни спочатку виходило все криво, але Софія завжди підтримувала:
— Головне — не швидкість, а серце. Нитка має слухатися тебе, а не ти її.
Їхні уроки проходили у квартирі Софії та Ореста. Вони сміялися, пили запашний карпатський чай, і навіть їхній пес Бандера забирався до них на коліна, щоб погрітися біля клубочків.
Якось Ганна Миколаївна прийшла туди без попередження.
Вона увійшла і побачила: Софія та Яна сидять поряд, захоплено обговорюють, як краще поєднати два кольори. На столі — творчий безлад із пряжі, чашки з чаєм, аркуші зі схемами, а в кутку тихо грала музика Океану Ельзи.
— О! Ганно Миколаївно! — радісно вигукнула Софія. — Ми з Яною якраз вчимося «ісландському» набору!
— Бачу, — холодно промовила свекруха, оглядаючи безлад. — Краще б ти борщ для Ореста на завтра приготувала, а не ці… мотузки мотала.
— Я вже все зробила, — лагідно відповіла Софія. — У нас є голубці та сирники.
— От і добре, — буркнула свекруха. — Чоловік має відпочивати, а не чекати, доки дружина з нитками грається.
Яна зніяковіла, а Софія лише зітхнула. Вона вже звикла до уколів свекрухи, але щоразу всередині щось неприємно обривалося.
Після виходу Ганни Миколаївни в квартирі запанувала тиша.
Яна винувато сказала:
— Вибач її, добре? Вона просто… дуже любить порядок і традиції.
— Я розумію, — сумно посміхнулася Софія. — Але іноді ці слова ріжуть сильніше, ніж гострий ніж.
Ганна Миколаївна, повертаючись додому, кипіла від образи.
«Моя дочка перейшла на її бік! — думала вона. — І син туди ж. Усі захоплюються цією самозванкою з гачком!»
Вона не помічала, як у серці її росте заздрість — чорна, липка, — яка незабаром змусить її зробити дещо дуже підле. Вона відчувала, що успіх Софії — це її власний провал.
Минув місяць. Софія закінчила вишукану хустку з найтоншої мериносової пряжі кольору світанкового неба. Це було індивідуальне, дороге замовлення від постійної клієнтки, відомої дизайнерки з Одеси. Жінка заплатила пристойну суму, і Софія з любов’ю запакувала роботу в коробку, перев’язавши її лляною стрічкою.
— Все ідеально, — сказала вона Оресту. — Я перевірила кожну петлю і закінчила блокирування.
— Твоя робота бездоганна, — посміхнувся він. — Будь-кому буде приємно отримати таку красу.
За тиждень на сторінці Софії в Instagram з’явилося гнівне повідомлення:
«Я в шоці! Хустка розповзлася по швах, як тільки я її накинула на плечі! Я заплатила такі гроші за брак! Це обман! Поверніть кошти негайно!»
Софія перечитала текст кілька разів, не вірячи очам. Серце шалено заколотилося.
— Не може бути… — прошепотіла вона. — Я ж усе контролювала, це найміцніша пряжа…
Вона взяла залишок тієї ж пряжі, спробувала порвати нитку — безрезультатно. Мериносова шерсть була міцною.
Орест підійшов, обійняв за плечі.
— Мабуть, трапився якийсь механічний дефект. Таке буває. Поверни гроші, не хвилюйся.
Софія принесла клієнтці глибокі вибачення, повернула оплату, але тривога залишилася.
За кілька днів історія повторилася: замовниця скаржилася, що у дитячого светра розійшлися петлі на рукаві після першого прання. Потім — у іграшки-зайчика раптом лопнув шов, і наповнювач висипався назовні.
Повернення й невтішні відгуки пішли один за одним. Репутація, що вибудовувалась місяцями, руйнувалася.
— Я не розумію, Оресте, — плакала Софія, уткнувшись йому в плече. — Я все перевіряю, я в’яжу міцно, я купую найкращі нитки! У чому моя помилка?
— Не звинувачуй себе, — тихо відповів він. — Можливо, це просто неймовірний збіг обставин.
Але в його очах промайнула тінь сумніву. Дуже дивно все збігалося.
За кілька днів, коли мати прийшла «провідати сина» під приводом передачі домашньої консервації, Орест помітив дещо дивне. Ганна Миколаївна дістала з маленької сумочки манікюрні ножиці.
— Мам, а це навіщо? — запитав він, здивувавшись.
— А? Нігті підстригти. — Вона нервово знизала плечима.
— Прямо тут? — насупився він.
— А що таке? — роздратовано відповіла вона. — Нігті стригти — не злочин.
Вона поспішно сховала ножиці назад. Орест знизав плечима, але осад залишився.
Тієї ночі він довго не міг заснути. Думки крутилися: ножиці, браковані речі, постійні злі слова матері про захоплення Софії…
«Ні, — сказав він собі. — Мама не здатна на таке. Це неможливо, вона просто надто переживає за мене».
Він не знав, як сильно помилявся.
Того дня Софія пішла на плановий огляд до лікаря, а Орест був на роботі. Ганна Миколаївна вирішила «занести Оресту його улюблені пиріжки з капустою». У квартирі стояла тиша.
На столі у вітальні, під м’яким освітленням, лежав акуратно складений комплект — дитячий плед та пінетки для новонародженого. Плед був виконаний у техніці ентерлак (клаптикового в’язання) — робота була бездоганна: найтонший візерунок, ідеальні стики.
Ганна Миколаївна затримала погляд на речах. У грудях защеміло — суміш люті й заздрощів.
— Знову будуть хвалити… талановита, розумниця, — пробурмотіла вона. — Ну нічого, побачимо, яка вона майстриня.
Вона вийняла з кишені манікюрні ножиці. Пальці діяли впевнено, з холодною точністю. Вона не різала речі відкрито — лише робила невеликі, ледь помітні надрізи на тонких нитках у найнепомітніших місцях: під візерунками, у вигинах, де стикувалися квадрати ентерлаку.
— Отак… і тут трохи, — бурмотіла вона. — Ніхто не помітить. Під час прання або легкого натягу все розповзеться.
Її охопило дивне, хворобливе задоволення. Вона відчувала себе майже справедливим суддею, який відновлює «правильний порядок».
Закінчивши, вона сховала ножиці і повернулася до виходу.
І раптом — обережно рипнули вхідні двері.
— Мамо? — пролунав голос Яни.
Ганна Миколаївна здригнулася, обернулася. На порозі стояла дочка з пакетом продуктів.
— А що ти тут робиш? — здивувалася Яна.
— Пиріжки… Оресту принесла, — квапливо відповіла мати.
— А ножиці навіщо? — Яна вказала на блискучий кінчик, що стирчав із кишені фартуха матері.
Ганна Миколаївна зблідла.
— Це… я ниточку на рукаві зачепила, от і підрізала.
Яна підійшла до столу, взяла плед. Її погляд став уважним — останніми тижнями Софія багато чому її навчила у в’язанні.
Дівчина помітила вусик нитки, що ледь стирчить, у місці стику двох «квадратів». Потягла обережно — і візерунок одразу ж почав розпускатися.
— Мамо… — голос її здригнувся. — Це ти? Це ти весь час псувала її роботи?
— Що за дурниці! — спалахнула Ганна Миколаївна. — Сама вона недоучка! Усі речі розвалюються!
— Ні… — прошепотіла Яна, відсахнувшись. — Я бачу, як це зроблено. Я все зрозуміла. Ти… ти просто заздриш їй.
— Мовчи! — крикнула мати, але в голосі звучала не злість, а страх викриття.
У цей момент клацнув замок вхідних дверей.
— Привіт, — сказав Орест, зайшовши. — Я… Що тут відбувається?
Він застиг, побачивши сестру в сльозах, а матір — перелякану, що стояла посеред кімнати, зі спущеним пледом у руках.
Орест стояв біля дверей, не вірячи своїм очам.
— Що трапилося? — запитав він, відчуваючи, як усередині все холодіє.
Яна не змогла вимовити жодного слова, просто показала йому пошкоджену річ. Орест узяв плед і уважно оглянув його. Нитки були акуратно підрізані — не розпущені випадково, а пошкоджені навмисно.
Він повільно підняв погляд на матір.
— Це ти?
Ганна Миколаївна відвела очі. На її обличчі промайнули розгубленість, гнів, образа. Потім губи скривилися в жалюгідну посмішку.
— Ну то й що, якщо я? — кинула вона, ніби захищаючись. — Нехай знає своє місце, ця твоя «майстриня»! Щоб не вихвалялася! Гроші їй потрібні, бізнес вона будує! А ти маєш сім’ю утримувати, не вона!
Яна з жахом відсахнулася.
— Мамо, ти просто заздриш їй, бо вона знайшла себе, а ти — ні! — вигукнула вона.
— Та не через заздрість! — Ганна Миколаївна майже закричала. — Я просто… хотіла, щоб усе було правильно!
Орест стояв нерухомо, наче скам’янів. У голові звучали слова матері: “Щоб знала своє місце”.
Він пригадав, як Софія ночами доробляла вироби, перевіряла кожну петлю, плакала над поверненнями, звинувачуючи себе у недбальстві.
Він подивився на матір, і в його очах більше не було ні тепла, ні жалю, лише гострий, крижаний біль.
— Іди, — тихо сказав він. — Зараз же.
— Що?! — Ганна Миколаївна спалахнула. — Я твоя мати! Як ти смієш так зі мною розмовляти?
— Я не смію, — спокійно відповів Орест. — Але ти перестала бути моєю матір’ю, коли навмисно шкодила справі, яка повернула до життя мою дружину. Ти це зробила через заздрість. Це зрада.
Тиша повисла густо, наче повітря застигло.
Яна плакала, закривши обличчя руками. Ганна Миколаївна стояла, не в силах сказати жодного слова.
— Іди, — повторив Орест, його голос був сталевим. — І щоб твоєї ноги тут більше не було.
Він відвернувся і підійшов до вікна, дивлячись на дахи міста.
Ганна Миколаївна, хитаючись, вийшла в коридор. За дверима почувся стукіт її підборів, а потім — тяжка тиша.
Яна підійшла до брата:
— Вибач, що не сказала раніше… я просто не вірила, що вона здатна на таке зло.
— Я теж не вірив, — тихо відповів він. — Але тепер все ясно.
Він стиснув пошкоджений плед, як символ усього болю та зруйнованої довіри.
Нова петля
Коли Софія повернулася додому, Орест та Яна розповіли їй усе.
Спочатку вона просто стояла, не рухаючись, потім повільно сіла, прикривши рота рукою.
— Я так і думала, що щось не так… — прошепотіла вона. — Але щоб Ганна Миколаївна…
Орест обійняв її.
— Її більше не буде в нашому житті. Я подбаю про це.
Вона мовчала, притискаючись до нього. Сльози текли по обличчю — не лише від образи, а й від глибокого полегшення.
Минуло кілька місяців. Софія з великими зусиллями відновила свій магазин. Вона зробила дуже чесний допис, де розповіла, що її вироби псувалися через непередбачені зовнішні дії, і запропонувала всім клієнтам, які отримали браковані речі, переробити замовлення безкоштовно.
Багато хто відгукнувся, а дехто навіть написав слова підтримки, які зворушили її до сліз:
«Ваші речі теплі не лише тілу, а й душі. Ми на вас чекаємо. Головне — бережіть себе».
Софія знову повірила у себе. Вечорами вона в’язала при світлі лампи, а Орест читав поруч книгу. Іноді Яна приходила в гості, вчилася в неї новим складним візерункам.
Ганна Миколаївна залишилася сама. Її чоловік, дізнавшись про підлі вчинки, тимчасово переїхав до родичів. Яна припинила відвідувати матір часто — їхні розмови стали напруженими та короткими.
Іноді Софія проходила повз будинок свекрухи. У вікні виднілася постать Ганни Миколаївни, що сиділа біля столу, дивлячись у порожнечу.
І Софії ставало її по-людськи шкода.
— Дивно, — сказала вона одного разу Оресту. — Люди іноді самі собі життя ламають. Заздрість — вона як іржа: зсередини все роз’їдає, лишаючи лише пустку.
Він кивнув:
— Головне, що ти вистояла. І ми разом.
Софія посміхнулася. У її руках знову миготіла нитка — тонка, але тепер неймовірно міцна, як саме життя.
Тепер вона знала: навіть якщо хтось спробує обірвати її нитку, вона все одно зуміє заново зв’язати нову, ще красивішу історію.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
