Інколи мені здається, що я вийшла заміж за найвпертішу людину на світі. Він вкладається в те, що нікому не буде потрібне! Колись давно, коли наші діти були ще малими, у мого чоловіка виникла ідея продати нашу міську квартиру і купити заміський будинок. Чесно кажучи, на той час я цю ідею підтримала, бо це було модно, а потім пошкодувала. Причин для того було досить багато.
Перше – утримувати такий будинок та доглядати за ним виявилося складніше, ніж я могла собі подумати. Ми взагалі ніколи нічого не знали про особливості двоконтурного котла на дровах, який постійно потрібно топити. Газу тоді ще не було. Зовні – все нормально: вода є, тепло теж, але чоловік з підвалу не вилазив, там де була котельня. Друге – відсутність цивілізації, яка нам була звична. У селищі всі люди один одного знають, розважаються плітками, немає ритму життя, нудно. Третє – крім самого будинку треба ще постійно доглядати за присадибною ділянкою, а це так складно і витратно! Ми вже майже 15 років живемо в цьому будинку, а я все не звикну до такого життя, лише згадую ті часи, коли жила в квартирі, адже там потрібно було, щоб навести чистоту лише пропилососити та витерти пил.
Зрозуміло, що діти, коли виросли, втекли від нас на навчання в місто, а там і створили свої сім’ї. Син одружився і взяв з дружиною квартиру в кредит, дочка вийшла заміж за чоловіка зі своєю квартирою, вже є внуки. Але колись нам треба буде їм залишити спадок. Ось тільки що? Цей дім? Але ж вони його відразу продадуть, коли нас не стане, і розділять гроші, але чоловік вважає по-іншому – цей будинок стане їх дачею, куди вони будуть приїжджати і відпочивати, тому треба з нього зробити справжній палац. Тільки ця його, для мене дивна та незрозуміла ідея, коштує величезних і непосильних грошей.
Нещодавно нам провели газ, а заради цього чоловік взяв величезний кредит. Будинок постійно в якихось будівельних роботах: то дах, то утеплення стін, то прибудова, то внутрішня обробка. Чоловік витрачає на все це всю свою зарплату та пенсію, ще й примудряється з моєї пенсії щось взяти. Не сказати, що ми живемо зовсім без копійки через це, але раціон харчування у нас дуже скромний. Між іншим, продукти всі купуємо з моєї зарплати, тому що вона є недоторканною для непотрібних нікому ідей чоловіка – на це будівництво! Та й можу я, врешті-решт, як жінка собі помаду купити! Багато разів у нього просила – давай зупинимося, поїдемо у відпустку на море, за кордон, відпочинемо. Але тоді він робить «дивні очі», дивиться на мене як на якусь чужу людину, яка його геть не розуміє, і каже:
– Ти що! Стільки роботи тут вдома, а тобі на море захотілося! Он, йди купайся – озеро поруч!
Я намагалася заручитися підтримкою своїх дітей. Пояснювала їм, що батько марно витрачає всі наші гроші, ще й так наробляється щодня. Питаю:
– Ви ж все одно продасте цей будинок?
Вони погоджуються. Прошу їх на батька вплинути, щоб він зупинився, але вони не хочуть його засмучувати! Мовляв, він живе цим будівництвом, це його хобі! Ага, дороге ж це хобі! Тільки раз дочка, пошкодувавши мене, спробувала достукатися до татуся. Але той сперечався на нею по телефону:
– Тільки спробуйте його продати! У вас теж діти є, наші внуки, їм дістанеться!
Як він не розуміє, що ніхто в цьому селищі жити не захоче? Донька після того дуже засмутилася!
Як його переконати, щоб він зупинив цю нікому непотрібну справу. Я йому пропонувала прекрасний варіант: продати цей будинок, адже ми давно не молоді і купити дві рівноцінні квартири. В одній житимемо, іншу здавати будемо. Витрат на будівництво – ніяких, я і з роботи зможу піти і помандрувати, але чоловік не погоджується зі мною зовсім:
– Ти не думаєш про дітей та онуків! Ти егоїстка! Тобі тільки легкого життя треба!
І все в такому дусі. Так, я хочу легкого життя під старості років! Мені не можливо навіть уявити, що всі сили чоловіка і наші гроші дістануться іншим мешканцям, які все одно все це перероблять на свій смак. Мені прикро! А він і чути нічого не хоче, живе якимись райдужними мріями. Дітям нашим воно не потрібно.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – unidom.
