— Ігорю, ну скільки можна повторювати? Взуття ставимо виключно на гумовий килимок! Це ж італійський паркет, масив ясеня, він вологу з вулиці вбирає моментально!

Голос Віри Петрівни був таким же холодним і прозорим, як Богемський кришталь у її вітальні. Той самий, «для особливих випадків», який ніколи не наставав, бо кожен день у цій квартирі був надто буденним, щоб його святкувати, але надто ідеальним, щоб його зіпсувати.

Ігор, її сорокарічний син, завмер із добротним шкіряним черевиком у руці. Його широкі, стомлені плечі трохи опустилися. Він повільно видихнув, відчуваючи, як затискаються м’язи на потилиці. Акуратно, неначе виконуючи ювелірну роботу, він переставив взуття на три сантиметри правіше, точно на центр чорного килимка.

Ольга, його дружина, звично втягнула голову в плечі, наче ховаючись від перших крапель зимової зливи. Почалося.

Вони приїхали лише десять хвилин тому, запізнившись на п’ять хвилин через затори біля торгового центру, і повітря в квартирі вже натяглося, мов струна. Квартира Віри Петрівни була зразковою: сто квадратних метрів бездоганного євроремонту в модних графітово-сірих і бежевих тонах, який два роки тому робила столична дизайн-студія.

Жодної порошинки. Жодного зайвого предмета, який міг би порушити строгу геометричну гармонію. Навіть повітря тут здавалося стерильним, відфільтрованим. Пахло дорогим аромадифузором «Сандал та м’ята», а ще, ледь помітно, – постійним, невидимим контролем.

— Віро Петрівно, з прийдешнім, — Ігор простяг елегантний паперовий пакет, у якому були ексклюзивні сири та в’ялена шинка, куплені у спеціалізованому бутіку.

Віра Петрівна взяла пакет двома тонкими пальцями, ніби очікуючи, що він може виявитися вологим або, не дай Боже, липким. Вона навіть не поглянула на вміст.

— Дякую, звичайно, Ігорю. Хоча, як завжди, у мене стіл уже майже накритий. Ви ж знаєте, я не люблю цих «заморських» промислових делікатесів. Усе сама. «Олів’є» складала шарами у спеціальній формі-кільці, щоб краї були ідеально рівні, як на картинці. А не як… у деяких місцях, де просто все в одну велику миску.

Вона не назвала імені. Але всі троє дорослих, включаючи Ольгу, зрозуміли: камінь полетів у город Ганни Степанівни. Туди, за вісімдесят кілометрів від Києва, у невелике село на Житомирщині, де в старій білій хаті зараз, мабуть, топилася піч, а на столі стояла емальована миска, повна домашнього, «неідеального» холодцю.

Ганна Степанівна тим часом і справді діставала з розпеченої духовки величезне деко з картоплею, запеченою з часником.

Не було в неї ні дизайнерських форм для салатів, ні масиву ясеня. Був старий, але міцний дерев’яний стіл, накритий вишиваною скатертиною-доріжкою, яку вона вишивала ще дівчиною. І кіт Персик, рудий, нахабний, який намагався непомітно стягнути шматочок м’яса, що охолоджувався на підвіконні.

Вона знала, що діти сьогодні святкують у «столичної бабусі». Так було заведено вже багато років. Новий рік зустрічають там, де панує «європейський шик», великий телевізор транслює концерт, а тости — «правильні». А до неї, до «баби Гані», вони приїдуть другого числа, коли треба буде просто відпочити, видихнути та походити в старих светрах.

Ганна Степанівна зітхнула, поправила вазу з цукерками «Пташине молоко» та ввімкнула радіо. Звідти полилася спокійна українська колядка. Їй не було прикро. Їй було спокійно і затишно. Тільки от ялинка — жива, пухнаста, привезена онуками з лісу минулого року (вони посадили нове дерево), пахла на всю хату хвоєю та смолою. І цей запах чомусь викликав щемливе, ностальгічне почуття.

— Нічого, Персику, — сказала вона котові, погладжуючи його за вухом. — Але нам з тобою ніхто не вказує, куди і як правильно ставити твої лапи. У нас тут свобода.

За столом у Віри Петрівни панувала урочиста, майже музейна тиша. Плазмовий телевізор працював без звуку, демонструючи якусь європейську церемонію, щоб «не перебивати інтелектуальну бесіду». Бесіда, щоправда, не клеїлася, бо її не було.

Дванадцятирічний Богдан і восьмирічна Софійка сиділи прямо, як маленькі моделі, лише зрідка обмінюючись вимученими поглядами. Їм було суворо наказано не кришити хліб (якого, до речі, не було — лише тости), і, найголовніше, не бовтати ногами. Стільці ж нові, оксамитова оббивка, кремова. Будь-який рух міг залишити слід.

— Ну, давайте, мої розумники, — Віра Петрівна поставила на центр столу страву з ідеально прозорим заливним із перепелиних яєць. — Пробуйте. Це вам не «сало з часником». Це висока європейська кухня.

Богдан, юний айтішник у процесі становлення, колупнув вилкою застиглий прозорий вміст.

— Бабусю Віро, а можна просто… котлету? Ми сьогодні на тренуванні з робототехніки допізна були, дуже їсти хочеться.

— Котлети — це занадто важка їжа для святкового вечора, — відрізала бабуся. — Їж заливне, там желатин, він корисний для суглобів, і перепелине яйце — джерело фосфору. Ти ж повинен бути розумним.

Ігор переглянувся з Ольгою. В очах дружини читалася безмовна благання: «Тримайся. Всього кілька годин».

Він знав цей погляд. Вони терпіли вже п’ятнадцять років. Заради тонкої видимості миру. Заради того, щоб мати потім не дзвонила цілий тиждень зі скаргами на мігрень, тиск та «чорну невдячність, яка нівелює всі її старання».

А потім настав момент вручення подарунків. Віра Петрівна обожнювала цей процес. Вона діставала дизайнерські коробки повільно, смакуючи ефект. Кожен подарунок був інвестицією, а не проявом почуттів.

— Богдане, це тобі. Найновіший ноутбук для навчання. Він тонкий, металевий корпус. Який же ти щасливий!

Вона простягла пласку коробку.

— А це тобі, Софійко. Колекційна лялька, виробництво Німеччина, порцеляна, ручна робота. Дуже дорога, між іншим. Дивися, не розбий! Краще постав на полицю і просто милуйся. Вона не для ігор.

Діти ввічливо, але без ентузіазму сказали «дякую».

Богдан поклав ноутбук на край столу, навіть не знявши заводську плівку. Софійка взяла важку ляльку, подивилася на її застигле, холодне, надто доросле обличчя і акуратно, ніжно повернула її в коробку, наче боялася, що лялька задихнеться.

— Що таке? — брови Віри Петрівни різко поповзли вгору. — Вам не сподобалося? Ви хоч уявляєте, скільки я шукала саме цю лімітовану серію? Я замовляла її з Європи!

— Подобається, бабусю, — тихо сказав Богдан. — Просто…

Він замовк. Але в ідеально чистому повітрі квартири повисло те, що дорослі старанно ховали за ввічливими, вимушеними посмішками.

Холод. Ідеальний, дорогий, глянцевий, нестерпний холод.

Все сталося раптово. Софійка, яка вже півгодини намагалася не бовтати ногою (все ж таки порушила заборону!), випадково зачепила ніжку стільця. Звук вийшов глухим, але у дзвінкій тиші ідеальної квартири він пролунав, як постріл.

— Софія! — Віра Петрівна навіть не підвищила голосу, але від її тону в Ігоря напружилася не лише спина, а й щелепа. — Я ж просила! Ти хочеш зіпсувати свято? Чи вас там, у селі, зовсім манер не вчать? Весь вплив цієї… примітивної простоти. Невже я даремно стараюся?

І тут Софійка, маленька, тиха Софійка, яка зазвичай боялася сказати слово проти, раптом голосно шморгнула носом. Гучно. Не «по-міському» елегантно, а так, як плачуть діти.

— Я не хочу ляльки! — сказала вона, дивлячись у свою тарілку із заливним. — Вона страшна! Вона дивиться на мене злими очима, як ти, коли ми не туди ставимо взуття!

— Що?! — Віра Петрівна застигла з ополоником у руках.

— Я до баби Гані хочу! — голос дівчинки затремтів, зриваючись на схлипи. — Там Персик теплий! І санки є! І пиріжками пахне, а не… цим твоїм запахом!

— І ялинка там справжня! — несподівано підтримав сестру низьким, ламаним голосом Богдан. Його обличчя було напрочуд дорослим. — А тут, як у картинній галереї. Дихати нема чим.

Віра Петрівна повільно опустила срібний ополоник на стіл. Почулося легке, але різке брязкотіння. Обличчя її пішло червоними плямами — тими самими, які не приховати жодною дорогою пудрою.

— Ах, ось як? — прошипіла вона, дивлячись не на дітей, а на сина. — Я тут стараюся! Готую, віддаю останні сили, купую вам найкращі, найдорожчі шматки життя… А ви? Це ти, Ольго, їх налаштувала? Чи твоя мати вам голову забила своєю «простотою»? Звичайно, там же можна поводитися, як дикунам! Жодної відповідальності!

— Мамо, припини! — тихо, але твердо сказав Ігор.

— Ні, я не припиню! — Голос зірвався на високий, дзвінкий крик, який порушив тишу, ідеальну тишу квартири. — Вибирайте! Прямо зараз! Або ви цінуєте те, що я для вас роблю, і ми сидимо як нормальна, інтелігентна сім’я… Або їдьте до свого села! До кучугур, до кішок і до ваших дешевих пиріжків! Але тоді ноги моєї у вашому житті більше не буде! Ніколи!

В кімнаті повисла мертва, дзвінка тиша.

Чути було тільки, як цокає дорогий, стильний настінний годинник. І як схлипує, зариваючись у долоні, Софійка.

Ігор подивився на матір. На її ідеально укладену зачіску, на стиснуті, ворожі губи, на масивні золоті каблучки. У цьому образі не було жодної любові. Тільки ультиматум.

Потім він перевів погляд на дітей. Богдан стиснув кулаки, дивлячись спідлоба, його обличчя було напружене від придушеного гніву. Софійка витирала сльози рукавом ошатної, але незручної сукні. Ольга сиділа, опустивши очі, але її рука під столом знайшла його долоню і стиснула так, що пальцям стало боляче. Це був сигнал. «Підтримай. Ми разом».

І раптом Ігор відчув, як усередині, десь у районі сонячного сплетення, щось гучно клацнуло. Той самий невидимий сталевий затиск, який тримав його спину прямо перед матір’ю останні сорок років, який змушував його виправдовуватися і терпіти, раптом зник.

Він підвівся. Повільно, спокійно. Не відсуваючи стільця з грюкотом, як робив у підлітковому віці, намагаючись довести свою правоту. Просто піднявся на весь свій високий зріст.

— Збирайтеся, — сказав він дружині та дітям.

Голос пролунав рівно. Без злості, без образи, але з такою кришталевою, тихою впевненістю, що Ольга здригнулася, а Віра Петрівна отетеріла.

— Куди?! — Віра Петрівна схопилася за спинку стільця, кісточки пальців побіліли від напруги. — Ігорю, ти що коїш?! Через годину куранти! Ти не посмієш!

— Насмілюся, мамо.

Ігор підійшов до Софійки і взяв її на руки. Донька одразу обм’якла, уткнулася мокрим від сліз носом йому в шию.

— Діти сказали правду. Вони скучили. І я, знаєш, також. За тим, де не треба постійно боятися.

— Ти… ти мене кидаєш? У новорічну ніч? — у її голосі вперше пролунав не гнів, а справжній, гіркий страх самотності, який вона все життя маскувала командирським тоном і дорогим ремонтом. — Заради чого? Заради картоплі з грубки?

— Ми не кидаємо, — Ольга вже одягала пальто у передпокої, допомагаючи Богданові застебнути куртку. — Ми просто їдемо туди, де на нас чекають теплими. А не «вихованими» чи «успішними».

Двері зачинилися м’яко. Без стукоту. Замок клацнув, відрізаючи ідеальний, але крижаний світ від живого.

Дорога до села зайняла трохи більше години. За вікнами машини миготіли засніжені поля, які тепер освітлювали лише яскраві зірки. Фари вихоплювали з темряви вихори сніжинок, що падали. У салоні було тихо, але то була інша тиша — затишна, сонна, з ледь чутним сопінням дітей, які заснули майже одразу. З них спала напруга.

Коли під’їхали до будинку Ганни Степанівни, вікна світилися жовтим, м’яким, майже янтарним світлом. З комину йшов дим — густий, пахнутий березовими дровами.

Ігор заглушив мотор. Кілька секунд він просто сидів, дивлячись на це світло крізь дружину. Вона пам’ятала його з дитинства. Світло, яке не вимагає, щоб ти була відмінницею, носила ідеальний одяг або заробляла мільйони.

Вони увійшли без дзвінка. Двері були не зачинені — у селі досі так жили, довіряючи сусідам і світу.

Ганна Степанівна сиділа в кріслі-гойдалці з книгою в руках, Персик спав у неї на колінах, немов руда, тепла шапка. Побачивши людей, що ввійшли, вона не сплеснула руками, не заметушилася і не почала метушитися, наче нічого не сталося. Вона просто зняла окуляри, поклала книгу і широко посміхнулася. Так усміхаються люди, які вміють чекати і знають, що справжнє завжди повернеться.

— Замерзли, мої рідні? — запитала вона, ніби вони просто вийшли погуляти п’ять хвилин тому. — Гарячий чайник нагрівся. І пиріжки ще теплі-теплі, під рушником.

Софійка, ще сонна, сповзла з рук батька і, не роздягаючись, попливла до кота.

— Персику… — прошепотіла вона, зариваючись обличчям у його пухнастий, пахнутий димом бік. Кіт розплющив одне око, позіхнув і замуркотів, як маленький, але надійний трактор.

За півгодини стіл перетворився.

Жодних складних форм та багатоповерхового сервірування. Просто варена картопля — розсипчаста, з кропом та вершковим маслом. Оселедець із цибулею, политий пахучою соняшниковою олією. Солоні огірки та помідори, хрусткі, з пухирцями. І ті самі пиріжки з капустою та маком. І домашня настоянка у простій, але чистій графіні.

Богдан уплітав картоплю за обидві щоки, забувши про манери, про лікті на столі і про те, що «важка їжа» заборонена.

— Смачно, баб Ганю! Смачніше, ніж… у ідеальній тарілці.

Ігор налив собі і Ользі настоянки. Вони цокнулися кришталевими (але не Богемськими, а простими) чарками мовчки. Ольга дивилася на свою маму, на її руки — прості, без манікюру, але такі ласкаві, коли вона гладила онука по голові.

— Знаєте, — сказав Ігор, відкушуючи пиріжок, наповнений теплом, а не просто начинкою. — Я ж сліпим був. Думав, дітям потрібне «краще», найдорожче, «як у Європі». А їм потрібне справжнє. Своє.

Ганна Степанівна тільки головою похитала, її усмішка стала ще теплішою:

— Найкраще, Ігоре, це коли на душі спокійно. І коли ти тут, а не десь там. Їж давай, охолоне.

Опівночі вони зустріли Новий рік не під гучний бій курантів по телевізору (він був вимкнений), а під тріск полін у печі. Ігор виніс до хати живе ялинкове гілля, і кімната наповнилася тим запахом дитинства, який не купиш за жодні гроші. Вони обійнялися. Справді.

Ігор вийшов на ґанок. Мороз щипав щоки, наповнюючи легені крижаним, чистим повітрям. Небо було всипане мільйонами зірок — у місті таких не побачиш через ліхтарі та смог.

Він дістав телефон. На екрані висіло сім пропущених від «Мама Віра Петрівна».

У кишені знову завібрувало. Восьмий дзвінок.

Він представив її зараз. Одну. Серед ста квадратних метрів ідеального ремонту. З незайманим заливним і колекційною лялькою, яка дивиться скляними, холодними очима в порожнечу.

Йому стало шкода її. По-людськи, гостро шкода.

Але він знав: якщо відповість зараз, якщо почне виправдовуватися, якщо знову спробує «пояснити» — магія зникне. Він знову стане хлопчиком, який неправильно поставив черевики.

Ігор провів пальцем по екрану. Скинув виклик. І вимкнув телефон зовсім.

У хаті сміялися діти. Софійка щось розповідала про Персика, Ольга гриміла тарілками, допомагаючи накривати на чай. Життя йшло своєю чергою — просте, неідеальне, але живе. Справжнє.

Він повернувся у тепле світло, щільно зачинивши за собою двері. Холод, міський холод, залишився зовні.

Вибір зроблено. А ви змогли б скинути цей дзвінок? Чи почуття обов’язку змусило б вас взяти слухавку, навіть знаючи, що свято буде зіпсоване? Адже іноді, щоб стати справді дорослим, доводиться робити незручний вибір — вибір на користь власного щастя та справжнього тепла, а не нав’язаного ідеалу.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.