– Ти знову сидиш із цими книжками? – буркнув Ігор, заходячи до кімнати й кидаючи ключі на стіл.
Люба підняла очі тихо відповіла:
– Я просто трохи відпочиваю, діти вже сплять.
Їй було сорок два. Усе її життя оберталося довкола чоловіка й трьох дітей. Вона не мала часу на себе: вставала раніше за всіх, готувала сніданки, відводила менших у школу, старшу відправляла в ліцей, прала, готувала, прибирала. Вечорами чекала чоловіка з роботи й намагалася догодити йому – хоча Ігор останнім часом повертався пізно, а іноді й зовсім не приходив ночувати.
Він жив своїм життям: тренажерний зал, посиденьки з друзями, якісь відрядження. Люба відчувала, що між ними прірва, але сподівалася: «Пройде. Він зрозуміє, що сім’я – найголовніше».
Але все ставало лише гірше. Одного вечора Ігор сказав прямо:
– Любо, я йду. У мене інша жінка. Не шукай винних. Так буває.
Світ у Любиних очах похитнувся. Їй здалося, що повітря в кімнаті раптом зникло.
– Інша?.. – ледве прошепотіла вона.
– Так. Вона молода, доглянута, зі мною їй цікаво. Я втомився від цих вічних борщів і твоєї вічної втоми. Подивись на себе – на кого ти стала подібною.
Люба стояла мовчки, ковтаючи гіркі сльози.
Перші тижні після того як він пішов були схожі на поганий сон. Вона втратила апетит, не могла спати. Діти бачили її розбитою. Найбільше боліло від того, що старша донька Оля, яка саме закінчувала школу, дивилася на матір із тривогою.
– Мам, не можна так, – якось сказала Оля, підійшовши до неї в кухні. – Ти красива жінка, тільки зовсім про себе забула. Ти завжди жила для нас, а тепер треба пожити для себе.
Люба гірко усміхнулася:
– Доню, мені вже пізно.
– Ніколи не пізно! – вперто сказала Оля. – Подивися на себе в дзеркало. Ти думаєш, що тато пішов через тебе? Ні. Він пішов, бо він слабкий. А ти – сильна. Доведи йому, що ти вартуєш набагато більше.
Ті слова запали в душу. Наступного дня Оля привела маму в салон краси. Люба не хотіла, але дочка наполягла.
– Мамо, ти навіть не пам’ятаєш, коли востаннє була в перукаря. Це треба міняти.
Люба несміливо погодилася. Їй зробили нову стрижку, порадили легкий макіяж. Потім донька подарувала їй абонемент у спортзал.
Перші тренування давалися важко, але з часом у Любиних очах з’явився блиск. Вона схудла, підтягнулася, почала інакше вдягатися. Не лише зовнішність змінилася – у серці прокинулася впевненість, якої не було багато років.
Вона почала малювати – те, про що мріяла ще в молодості, але постійно відкладала «на потім». І виявилося, що малюнки їй вдаються! Навіть знайомі почали просити зробити портрети їхніх дітей.
– Мамо, я тобою пишаюся, – якось сказала Оля. – Бачиш, як у тебе все виходить?
Ігор тим часом жив зі своєю новою пасією. На початку він був у захваті: яскраві сукні, походи по ресторанах, новизна. Але згодом помітив: у тій жінці було багато примх, постійні вимоги й мало тепла. Він згадував, як Люба завжди дбала про нього, як чекала з вечерею, як лагідно питала: «Тобі чай чи каву?»
Одного дня він випадково побачив колишню дружину на ринку. Люба стояла біля прилавка, стильно одягнена, з зачіскою й легкою усмішкою. Поруч із нею була Оля.
Ігор остовпів.
«Невже це моя Люба? – майнула думка. – Вона стала красивішою, ніж колись. Світиться вся».
Він набрався сміливості й підійшов:
– Привіт… Любо.
Вона здивовано підняла очі:
– Добрий день.
– Ти гарно виглядаєш, – промимрив Ігор.
– Дякую. У мене все добре, – відповіла вона спокійно, без тіні докору.
Той спокій був для нього найболючішим. Він звик бачити її тихою, залежною від нього. А тут стояла жінка, яка навчилася жити без нього й навіть стала сильнішою.
Через кілька місяців Ігор сам прийшов до її дому. Діти були в школі. Люба саме малювала на кухні.
– Любо, – почав він невпевнено. – Я… я зробив велику помилку.
Вона відклала пензлик і подивилася прямо йому в очі.
– Ігорю, ти зробив свій вибір.
– Але я хочу повернутися. Я бачу, яка ти стала… Я не знав, що можу втратити таку жінку.
Люба мовчала хвилину. У серці ще боліло, але сліз уже не було. Вона зрозуміла: той біль зробив її новою.
– Ігорю, дякую тобі. Якби ти не пішов, я, мабуть, і далі жила б у тіні. Тепер я навчилася цінувати себе. І знаєш що? Я більше не дозволю нікому робити мене нещасною.
Ігор опустив голову. Він зрозумів, що втратив назавжди.
Минув рік. Люба мала вже невелику майстерню, де займалася живописом і навіть проводила уроки для дітей. Вона відчувала себе потрібною, щасливою. Діти пишалися нею.
Одного вечора Оля підійшла до мами й сказала:
– Ти тепер зовсім інша. Я ж казала, що ти зможеш.
Люба усміхнулася й обійняла доньку.
– Це завдяки тобі, доню. Ти тоді підняла мене з темряви.
А Ігор? Він залишився сам. Коханка швидко втратила інтерес, а Люба вже не належала йому. Він бачив її здалеку – красиву, впевнену жінку, яка йде з дітьми під руку, і щоразу відчував пекучий жаль.
Та час назад не повернеш.
Іноді ми розуміємо цінність людини лише тоді, коли її втрачаємо. Але життя справедливе: якщо ти не цінував – отримаєш урок. А якщо ти піднімешся після падіння, як Люба, – станеш сильнішим і щасливішим, ніж будь-коли.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
