28 грудня. У затишній кав’ярні «Львівські Пляцки» панувала атмосфера передсвяткової метушні та аромату свіжої кави з корицею. Світлана сиділа за столиком із подругами, і їхня розмова, звісно ж, точилася навколо одного – планів на Новий рік. Час спливав, і треба було остаточно вирішити, як зустріти символічний рубіж року.
— Ми з Дмитром цього року вирішили бути тихими домосідками, — Марина, помішуючи ложечкою кавовий напій, зітхнула з удаваною втомою. — Набридли ці галасливі корпоративи та величезні компанії. Хочеться просто спокою, ялинки та фільмів.
— А ми, навпаки, рвемося у бій! — Світлана усміхнулася, поправивши стильне каре. — Замовили столик у «Високому Замку» на 31-ше.
— Невже Ігор не проти? — уточнила Оксана, підсуваючи до себе горнятко гарячого шоколаду.
— Ігор працює до самого 31-го, тож я йду з вами! Я так давно чекала на цю нагоду відірватися! — в очах Світлани горів рішучий вогник.
І вона справді чекала. Останні місяці були виснажливі: напружена робота в рекламній агенції, постійні домашні клопоти, материнські обов’язки. Їй конче був потрібен хоч один вечір, щоб скинути з себе тягар «ідеальної дружини» і просто побути Світланою.
Додому вона поверталася, вже подумки перебираючи святкові сукні: червоне атласне чи маленьке чорне? Настрій був на підйомі, майже ейфорія.
Ігор сидів на кухні, заглиблений у телефонну розмову. На обличчі чоловіка грала широка, самовдоволена посмішка.
— Так, звісно, приїжджайте! Світлана приготує, вона у нас справжня кулінарна майстриня, — пролунав у слухавці його впевнений голос. — На дванадцять осіб? Ні, що ви, це не проблема! Місця вистачить, і чим більше, тим веселіше!
Світлана застигла біля входу, відчуваючи, як її святковий настрій розбивається об стіну абсурдної дійсності. Невже він говорить про те, про що вона боїться подумати?
— Домовилися! Завтра о сьомій вечора чекаємо. Світлана все організує, зустрінемо Новий рік, як годиться, у великому сімейному колі!
Ігор поклав слухавку і радісно подивився на дружину.
— Привіт, Сонечко! Чудові новини — святкуємо вдома! Вся родина збереться!
— Яка саме родина? — тихо спитала Світлана, хоча у глибині душі вже знала відповідь.
— Ну як яка? Батьки ж, Сергій з Оленою та дітьми, Оксана з чоловіком, тітка Людмила з дядьком Віктором… Дванадцять гостей, не менше! Буде неймовірно!
— Ігорю… — Світлана повільно поставила сумку на підлогу. — А мене ти спитати не хотів?
— Що спитати? — Ігор виглядав щиро здивованим. — Ти ж завжди любила, коли сім’я збирається? Ми три роки їздили до моїх батьків, час і нам приймати гостей.
— У мене були плани на завтра, — Світлана намагалася зберегти спокій, але всередині починало вирувати пекло.
— Які плани? Ми ж ні про що конкретно не домовлялися!
— Ми домовилися з дівчатами йти до ресторану! Я тобі говорила!
Ігор нахмурився, напружуючи пам’ять.
— Ах, ці твої посиденьки… Ну, скасуєш. Сім’я — це ж важливіше.
— Скасувати?! — голос Світлани підвищився. — Ігорю, ти взагалі уявляєш, що таке приготувати новорічний стіл на дванадцять людей?! Це ж не просто вареники зварити!
— Ну і що? Ти ж чудово готуєш. Олів’є, оселедець під шубою, холодець, гаряче… Звичайне новорічне частування.
— Звичайне?! — Світлана не могла повірити своїм вухам. — Ігорю, щоб накрити нормальний стіл на таку кількість людей, треба мінімум два дні. Завтра мені треба скупитися, все підготувати, а 31-го цілий день стояти біля плити!
— Ну, я допоможу, — знизав плечима Ігор. — Картоплю почищу, чи щось таке.
— Ти працюєш до вечора 31-го! — нагадала вона. — Коли ти допоможеш?
— Увечері прийду, щось зроблю… — Ігор почав розуміти, що дружина зовсім не в захваті.
— Увечері? Коли вже все має бути готове?!
— Світланко, не роби з мухи слона, — роздратовано сказав Ігор. — Раз на рік сім’я збирається, а ти, наче на каторгу йдеш!
— Раз на рік?! А хто щоразу готує ці сімейні гостини? Хто три години стоїть біля плити, поки ти з родичами телевізор дивишся?
— Ти ж господиня. Це твоя зона відповідальності.
Світлана подивилася на нього. Вісімнадцять років шлюбу, і він досі вважає, що виснажлива праця для його родичів — це її «зона відповідальності».
— Знаєш що, Ігорю? Я не готуватиму на всю твою рідню! Шукайте інше місце для святкування!
— Що ти таке кажеш?! — Ігор витріщив очі від обурення.
— Те, що чув. Я не готуватиму на дванадцять людей. У мене є власні плани, і я їх міняти не збираюся.
— Світланко, ти що, з глузду з’їхала? Я ж уже всім сказав!
— А мене ніхто ні про що не питав! — відрізала Світлана. — Ти ухвалив рішення за мене, навіть не поцікавившись моєю думкою.
— Та яка твоя думка? Це ж сім’я! Батьки, брат, усі! Ти що, проти сім’ї?
— Я проти того, щоб мене ставили перед фактом! Хочеш приймати гостей — приймай сам! Замовляй у ресторані або готуй власноруч!
Ігор нервово пройшовся по кухні.
— Ти розумієш, у яке становище мене ставиш? Я ж усіх запросив!
— А ти розумієш, у яке становище мене ставиш? Я маю скасувати свої плани, витратити два дні на готування, а потім ще й обслуговувати всіх за столом?
— Обслуговувати? Ти ж не офіціантка! Просто сімейна вечеря.
— Ігорю, ти хоч раз помічав, що відбувається на цих «сімейних вечерях»? Поки всі відпочивають і спілкуються, я бігаю з кухні до зали, підігріваю, доношу, прибираю. А потім мию все це до ранку!
— Ну, допоможуть! Оленка, Оксана…
— Допоможуть?! — Світлана гірко засміялася. — Ігорю, за вісімнадцять років твого сімейного братерства, твоя зовиця жодного разу навіть тарілку за собою не забрала! А Оксана взагалі має алергію на мийні засоби!
Ігор замовк, усвідомлюючи правоту дружини, але відступати не хотів.
— Послухай, може, це найпростіше? Скасуєш своїх подруг, приготуєш стіл, зустрінемо Новий рік із родиною. А з дівчатами потім зустрінешся.
— Найпростіше для кого? Для тебе? — Світлана відчула, як її починає трусити від обурення. — А для мене що простіше — витратити свято на готування й обслуговування чи відпочити з подругами?
— Ти егоїстка, — різко сказав Ігор. — Думаєш лише про себе. А сім’я хіба неважлива?
— Егоїстка? А хто ж ти? Приймаєш рішення за двох, обіцяєш те, що сам не робитимеш, а потім обзиваєш дружину егоїсткою?!
— Я працюю! Я заробляю гроші на цей стіл! А що робиш ти? Сидиш удома!
— Сиджу вдома?! — голос Світлани став небезпечно тихим. — Ігорю, я працюю неповний робочий день, керую усім будинком, готую, прибираю, перу. І ще встигаю на твоїх родичів готувати!
— Ну то й що? Це нормальний розподіл обов’язків.
— Нормальний? — Світлана підійшла до чоловіка. — Значить, мій обов’язок — готувати на твою родину, а твій — лише запросити їх?
— Світланко, не психуй. Просто приготуй, як завжди. Що тут такого страшного?
— Що тут такого? — Світлана зірвалася. — Ігорю, ти взагалі уявляєш, скільки грошей коштує нагодувати дванадцять людей? І скільки часу на це потрібно?
— Грошей вистачить. А часу… ну, день витратиш.
— День?! — Світлана не стрималася. — Ти недотепа чи прикидаєшся?! Завтра я маю купити двадцять кілограмів продуктів, принести, перебрати, помити! Зварити картоплю, моркву, буряки для салатів! Почистити оселедець, нарізати овочі! Це лише підготовка!
— Ну, добре, два дні… — Ігор почав усвідомлювати масштаб катастрофи.
— 31-го підйом о сьомій ранку! — продовжувала Світлана. — Спочатку гаряче, яке має томитися. Потім салати — «Олів’є», «Шуба», вінегрет, «Мімоза»! Нарізки — сир, ковбаса, овочі! Закуски — фаршировані яйця, рулетики! І все це має бути готове до сьомої вечора!
Ігор мовчав, уперше бачачи, у яку халепу втягнув дружину.
— А потім… — голос Світлани тремтів від образи, — поки ви веселитиметеся, я бігатиму, підігріватиму, доноситиму, стежитиму, щоб ні в кого тарілки не були порожніми. А після свята — мити гору посуду до третьої ночі!
— Я… я не подумав, — ледь чутно сказав Ігор.
— Саме так! Ти не подумав! Ти просто вирішив, що дружина впорається, як завжди!
Наступні кілька годин минули у важкому мовчанні. Ігор розумів, що дружина права, але й скасовувати запрошення родичам було соромно.
— Світлано, — нарешті сказав він, — а що, якщо замовити готову їжу? У ресторані чи кейтерингу?
Світлана підняла голову від телефону, де читала повідомлення від подруг.
— 29 грудня замовити новорічний стіл на дванадцять людей? Ігорю, ти серйозно? Усе розписано до лютого!
— Ну, тоді… тоді що робити?
— Дзвонити родичам і казати, що плани змінилися. Запропонувати зустрітися в ресторані чи у когось іншого.
— Вони образиться! — Ігор виглядав розгубленим. — Мама вже так зраділа!
— А на мої образи тобі начхати?
— Не кажи так. Просто сім’я — це сім’я.
Світлана зітхнула. Вісімнадцять років вона чула цю фразу щоразу, коли йшлося про чоловікову родину.
— Добре, — несподівано погодилася вона. — Але тоді з умовами.
— Якими?
— Перше: завтра вранці ти їдеш за продуктами. Я складу список, ти купуєш усе сам.
— Але ж у мене робота…
— У мене теж є справи. Друге: сьогодні ти дзвониш усім жінкам із запрошених і просиш кожну принести по одній готовій страві.
— Навіщо?
— Щоб я не готувала все. Третє: ти береш відгул 31-го по обіді і допомагаєш готувати.
— Світко, ну не можна взяти відгул у такий день…
— Можна. Якщо хочеш святкувати вдома. Четверте: прибирання після свята ми робимо разом. Не я одна до ранку, а разом.
Ігор кисло глянув на дружину.
— Багато ти хочеш.
— Мало. Я хочу справедливості. Якщо рішення ухвалюється разом, то й відповідальність має бути спільною.
Після довгих переговорів Ігор погодився на всі чотири умови. Він зателефонував родичам, попросив кожну господиню принести страву. Дивно, але всі відреагували на прохання нормально, мабуть, розуміючи, що нагодувати таку ораву одній господині — надважка праця.
30 грудня Ігор справді поїхав за продуктами. Щоправда, витратив на це цілий день — забув половину зі списку, купив не те, що треба. Світлана тим часом робила заготівлі, розуміючи, що 31-го все одно буде важко.
31 грудня Ігор взяв відгул і допомагав на кухні. Виявилося, що він практично не вміє готувати нічого, крім яєчні, тому Світлана його переважно «навчала» — показувала, як чистити овочі, пояснювала послідовність дій.
— Господи, як же це складно! — скаржився він, намучившись з нарізкою на олів’є півтори години.
— А ти думав, що їжа сама готується? — втомлено відповіла Світлана, стежачи за кількома каструлями на плиті.
До сьомої вечора стіл був накритий. Прийшли родичі — веселі, ошатні, з подарунками та добрим настроєм. Кожна жінка принесла обіцяну страву, і стіл вийшов неймовірно багатим та різноманітним.
Спочатку все було чудово. Родичі хвалили частування, Ігор із гордістю розповідав, як допомагав готувати. Світлана навіть трохи розслабилася, насолоджуючись рідкісним моментом, коли можна просто сидіти за столом, а не бігати на кухню.
🧂 Гіркота Критики
Але до десятої вечора її гарний настрій почав псуватися. Свекруха, Галина Петрівна, випивши шампанського, взялася за критику.
— Свєточко, а ти олів’є якось інакше робиш. У мене смачніше виходить, — зауважила вона, пробуючи салат.
— Можливо, — стримано відповіла Світлана. — Кожна господиня має свої секрети.
— Та ні, тут справа не в секретах. Просто я домашній майонез роблю, а не магазинний купую. Він же псує всю їжу!
Світлана відчула укол роздратування. На домашній майонез їй просто забракло часу.
— Наступного разу врахую, — натягнуто усміхнулася вона.
— І оселедець під шубою треба було вчора робити, — продовжувала свекруха. — Він має просочитися. А так він якийсь сухий.
— Мамо, не чіпляйся, — втрутився Ігор. — Світлана дуже старалася.
— Я не чіпляюся, я раджу, — образилася Галина Петрівна. — Хочу, щоб Світлочка краще готувати навчилася.
Зовиця Олена, дружина Ігоревого брата, підтримала:
— А мені здається, гаряче трохи пересолене. Свєто, ти пробувала під час готування?
— Пробувала, — крізь зуби відповіла Світлана.
— Дивно. Може, сіль наприкінці додавати не варто? Я завжди солю в процесі.
— Дякую за пораду, — Світлана відчувала, як усередині все закипає.
Тітка Людмила теж вирішила додати:
— А пиріжки в тебе, Свєточко, якісь важкі. Мабуть, тісто перемісила. Треба легше, легше.
— Я старалася, — Світлана стиснула кулаки під столом.
— Старання — це добре, але досвід теж потрібен, — підсумувала Галина Петрівна. — Ось я у твоєму віці вже могла на тридцять людей приготувати без проблем.
— У моєму віці? — перепитала Світлана. — А скільки мені років, на вашу думку?
— Тобі ж під сорок. У цьому віці жінка мусить уміти готувати на будь-яку кількість гостей.
— Мені тридцять шість, — холодно сказала Світлана. — І я вмію готувати. Інакше ви зараз сиділи б голодними.
Настрій за столом різко змінився. Ігор нервово кашлянув, але було запізно.
— Свєточко, не ображайся, — примирливо сказала Олена. — Ми ж допомогти хочемо, поділитися досвідом.
— Тринадцять років, — раптом тихо промовила Світлана.
— Що? — не зрозуміла Олена.
— Тринадцять років я ходжу до вас на Новий рік, — Світлана підвелася з-за столу. — Тринадцять років їм ваше частування, хвалю ваші страви, допомагаю прибирати посуд. І жодного разу, чуєте, жодного разу за ці роки ніхто з вас не сказав, що щось несмачно чи неправильно приготовлене!
— Ну, так ми ж…
— А сьогодні! — перебила її Світлана. — Коли я вперше за ці роки готувала для вас, кожна з вас знайшла, що покритикувати! Кожна!
— Ми ж добром хотіли… — насупилася Галина Петрівна.
— Добром? — Світлана відчула, що межа терпіння пройдена. — Це добро — критикувати господиню за її ж столом?
— Світланко, заспокойся, — попросив Ігор. — Не псуй свято.
— Я псую свято?! — Світлана повернулася до чоловіка. — А хто його псує? Хто дозволяє своїм родичам принижувати дружину у власному домі?!
— Ніхто тебе не принижує, — обурилася Олена. — Ми просто поділилися думкою.
— Думкою? Що я погано готую? Що я не вмію робити майонез? Що пиріжки в мене важкі?
— Та ти що, образилася на таку дурницю? — здивувалася тітка Людмила. — Ми ж не зі зла.
— Не зі зла?! — голос Світлани лунав у кімнаті. — А чому тоді? Чому не можна було просто подякувати господині та насолодитися їжею?
Галина Петрівна відклала вилку і суворо подивилася на невістку:
— Світлано, а ти не забуваєш, що ми сім’я? Що можемо висловити свою думку?
— Сім’я? — Світлана гірко засміялася. — Яка ж це сім’я, якщо одні тільки критикують, а інші намагаються догодити?
— Хочете правду? — Світлана сіла назад, але трималася дуже прямо. — Ось вам правда: я втомилася бути зручною! Втомилася мовчати, коли мене критикують. Втомилася вдавати, що все нормально, коли мене використовують як безкоштовну куховарку та офіціантку!
— Ніхто тебе не використовує, — обурився Сергій, брат Ігоря. — Ти сама погодилася.
— Погодилася? Чи була поставлена перед фактом? — Світлана подивилася на Ігоря. — Розкажи їм, як ти мене питав.
Ігор мовчав, відчуваючи себе ніяково.
— Він мені повідомив учора ввечері, що сьогодні до нас прийде дванадцять людей, — сказала Світлана. — Вже після того, як запросив усіх. І знаєте, що він сказав, коли я нагадала, що мала плани? «Скасуєш, сім’я важливіша».
— Ну так родина справді важливіша, ніж якісь подружки, — вставила Галина Петрівна.
— Для кого важливіша? Для вас? А для мене важливими є мої плани, мій час, моє право вибору!
— Яке право вибору? — не розуміла свекруха. — Ти ж одружена. Повинна з чоловіком радитись.
— Маю радитися — це означає, що рішення ухвалюються разом, — пояснила Світлана. — Не так, що чоловік вирішує, а дружина виконує!
Залишок вечора минув у напруженій тиші. Світлана більше не сперечалася, мовчки прибираючи зі столу і миючи посуд. Родичі роз’їхалися вже під ранок, залишивши по собі гору брудного посуду і тяжке відчуття провини.
Ігор допомагав прибирати, але робив це похмуро, явно ображений на дружину за «зіпсоване свято».
— Навіщо ти це влаштувала? — запитав він, коли вони нарешті залишились самі.
— Не знаю, — тихо відповіла Світлана. — Просто… втомилася мовчати.
Світлана сіла на диван. Вона дивилася на розгромлену квартиру і намагалася розібратися у своїх почуттях.
«Чи я справді егоїстка? Чи мала я право на такий вибух?»
Вона згадала, як її критикували за столом. І зрозуміла: справа не в утомі. Справа в тому, що її вважають зручною. Тією, яка завжди погодиться, завжди промовчить, завжди буде вдячна за будь-яке ставлення.
«Чому зі мною можна те, що не можна з іншими? Чому мій час менш цінний? Чому мою працю можна критикувати, а чужу — ні?»
Світлана усвідомила: проблема не в тому, що вона егоїстка, а в тому, що вона занадто довго була зручною. Звикла ставити чужі потреби вище за свої.
Вона подивилася на Ігоря. Для нього вона просто зіпсувала свято своїми «капризами».
«Я маю рацію», — подумала Світлана. «Не потрібно вибачатися за те, що я не хочу бути безплатною куховаркою і що мені неприємно, коли мою працю знецінюють. У мене є власні плани і бажання».
Ця думка була страшною та звільняючою водночас. Страшною — бо означала, що треба змінювати звичний спосіб життя. Визвольною — бо давала право бути собою.
Світлана лягла в ліжко, але не могла заснути. Вона розуміла: щось змінилося безповоротно. Вона більше не могла вдавати, що все гаразд, коли це не так.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
