Ігор набирав номер матері знову і знову. Щоразу у відповідь чув холодне, незмінне повідомлення: «Номер, який ви набираєте, більше не обслуговується».
Він не дзвонив їй два роки. Два роки тому дружина, Олена, поставила його перед вибором: або вона, або мати. І Ігор, прагнучи зберегти свою молоду сім’ю та уникнути постійних конфліктів, обрав дружину.
— Номер, який ви набираєте, більше не обслуговується.
Ігоря скувало. Під його світло-блакитною робочою сорочкою виступив холодний піт. Він сидів на лавці у невеликому сквері неподалік від офісного центру. Повз пропливав гомінкий натовп студентів, чиї безтурботні голоси здавалися йому чужими і нестерпно далекими. Ігор глянув на них, ніби не розумів, хто він, де знаходиться і навіщо взагалі це все: життя, сміх, радість.
На його колінах лежав лист. На світлому конверті охайною, гарною каліграфією було виведено: «Ігорю». І крапка. Його мати, Світлана, завжди і скрізь ставила крапки, завершуючи речення з особливою акуратністю. Ігор уже розкрив конверт. Сестра, вочевидь, його не читала.
Мати списала дві сторінки своїм ідеальним почерком — так писали зразкові школярі: кожна буква рівна, вивірена, без жодних помарок. Лист починався зі слів, які миттєво звели біль у його грудях:
«Мій любий Ігорю, синку. Якщо ти читаєш цього листа, то мене більше немає…»
Ігор тихенько схлипнув. Він намагався стримати сльози, але в міру подальшого читання це йому не вдалося.
Того дня Ігор не думав про матір більше, ніж зазвичай. Він вийшов на обід, щоб перекусити в улюбленому кіоску, де готували смачну шаурму з соковитим м’ясом та свіжими овочами.
Коли він підійшов до дверей торговельного центру, що оберталися, йому здалося, що з них вийшла і попрямувала на вулицю його мати, яку він не бачив два роки. Коричнева демісезонна куртка, чорне, трохи хвилясте волосся до плечей, некваплива хода жінки, яка втомилася від життєвих справ. Одне лице.
Вона ввижалася йому три останні місяці: то тут, то там, і навіть приходила у снах. В одному сні мати збирала речі, готуючись їхати кудись далеко. В іншому — маленький Ігор шукав у неї захисту, а мати не допомагала, вона була сумна, відсторонена, просто сиділа, і це було так на неї не схоже, що Ігорю ставало страшно.
Рівно три місяці тому, однієї ночі, Ігор прокинувся від дивного відчуття в ліжку. Йому примарилася якась маленька, тепла тваринка, що тулилася до нього. Вона була нещасною, але жалість перемогла огиду — Ігор дозволив їй згорнутися бубликом на подушці, впритул до його голови. Істота мирно лежала і, здавалося, дихала. Аж раптом Ігор усвідомив, що в їхній квартирі немає ні щурів, ні тхорів. Коли він подумав про це в темряві, усе зникло, залишилося лише відчуття тепла біля його голови. Тієї ночі, не бажаючи будити Олену, Ігор поліз у телефон і рука сама відшукала старі фотографії: він і мати, коли вони були ще щасливою сім’єю. Він не знав, що й думати про ці дивні знаки.
Забарившись біля виходу з ТЦ, Ігор хотів було наздогнати жінку, що здалася йому матір’ю, але почув, як кур’єр запитує охоронця:
— На якому поверсі тут можна забрати замовлення? У мене доставка.
— На третьому, — поважно відповів охоронець.
— Я там працюю, — втрутився Ігор і відірвав погляд від дверей. — Кому доставка? Може, мені?
У нього було сильне передчуття. Кур’єр із сумнівом прочитав напис на невеликому пакунку:
— Семенюку Ігорю.
— Це я, — простягнув Ігор руку.
— Паспорт, будь ласка, — не поспішав кур’єр, дотримуючись правил.
Ігор дістав із внутрішньої кишені паспорт. Розписавшись в отриманні, він вийшов надвір і відійшов убік. Вулиця шуміла розмовами перехожих і гулом машин. Він розірвав пакет — там, крім запакованої флешки, була невелика записка від сестри, Дарини.
«Мама померла 12 червня. Просила передати тобі листа. Не смій мені дзвонити — не відповім. Ти був і залишаєшся для мене зрадником. Д.»
12 червня! А сьогодні вже 15 вересня! Цілих три місяці йому не повідомляли!
У Ігоря застукало в скронях, шлунок скрутило до нудоти, і його повело вбік. Він ледь не знепритомнів, але допомогло те, що він сперся спиною об запорошену стіну торговельного центру. Мати померла! Його мати… та людина, яка дарувала йому стільки любові, відданості та захисту. Та людина, якій Ігор, у розпалі сімейної сварки, крикнув: «Я тобі більше не син!»
Ігор зовсім забув про обід, про шаурму та голод. Повірити в таке одразу було неможливо. Він не наважився відкривати листа тут. Дійшов, майже не бачачи дороги, до скверу. Сів на лавку. Довго не наважувався, і нарешті розкрив конверт.
«… отже, мене більше нема. У мене рак, четверта стадія. Сьогодні відчула несподіваний приплив сил і вирішила написати тобі, доки рука здатна тримати ручку. Знаєш, кажуть, що такий різкий стрибок сил при моїй хворобі — вірна ознака близького кінця.
Ігорчику, не звинувачуй себе. Скільки разів я набирала твій номер і скидала на початку гудків! Ми обидва — ти і я — заручники нашої гордості. Навіть зараз, коли я пишу ці рядки, гордість не дозволяє мені подзвонити тобі. І ти не дзвониш. Можливо, ти про мене і не думаєш, можливо, тобі все одно, але ти мій син, моя дитина, і я не можу перестати тебе любити.
Вибач, що не змогла порозумітися з твоєю Оленою. Я була не права у деяких моментах, але і вона не найпростіша людина. Вибач мені за ті прогалини, які я допустила у твоєму вихованні. Я виховувала вас сама, як могла. Напевно, я була поганою матір’ю, якщо ти так легко від мене відвернувся. Я отримала те, що заслужила. Ти покарав мене, синку. Тепер уже досить. Вибач.
Як хотіла б я перед смертю дочекатися дива і почути твій голос…»
Ігор ридав, затуливши рота кулаком, щоб не кричати. Він ніколи не вважав себе недолюбленим чи обділеним увагою. Мати завжди знаходила час, щоб поговорити з ним, втішити, вислухати, дати пораду. Вона захищала їх із Дариною, як вовчиця. Коли в п’ятому класі двоє старшокласників почали його ображати, вона не влаштовувала скандалів у школі, а просто відловила одного з них на вулиці. Мати була сувора, але її методи були дієвими.
— Ще раз образиш Ігоря, і мати про це дізнається. Я обіцяю, тобі не сподобається, — попередила вона хлопця так, що той злякався її рішучого погляду.
Мати відвела Ігоря у секцію боротьби і завжди вчила його, що треба боротися, стояти до останнього, не показувати ворогам свою слабкість, а виявляти силу та сміливість.
— Ти завжди встигнеш стати слабаком, для цього нічого не потрібно. За все інше треба вміти боротися.
Ігор притиснув телефон до вуха і, чекаючи на гудки, говорив подумки:
— Я дзвоню тобі, мамо, будь ласка, візьми слухавку. Вибач, що виявився таким слабаком. Я виправлюсь, і нехай цей лист виявиться лише жартом!
У трубці гнітюча тиша, як у порожній кімнаті, а потім…
«Номер, який ви набираєте, більше не обслуговується».
— Ні! Ні! Я не вірю! — кричить Ігор і набирає матір знову і знову, але незмінно відповідають: «Не обслуговується. Не обслуговується. Не обслуговується!»
Здавшись, він подзвонив сестрі, але та без жодних привітань крикнула:
— Залиш мене в спокої! Я не хочу тебе чути, — і кинула слухавку.
Ігор відпросився з роботи та поїхав додому. Він зайшов у квартиру і завмер на порозі — не знімав ані куртки, ані взуття. Усі сили його вичерпалися. Олена, яка була вдома з дитиною, вийшла йому назустріч.
— Ти чого так рано? Щось трапилося? Ігорю?
Ігор подивився на неї відчужено. Він ледве зміг вимовити ті слова.
— Мама… померла.
— Що? — Олена притиснула руку до серця. Ігорю був неприємний цей жест, який здавався йому награним. — Тобі Дарина зателефонувала? Коли похорон?
— Це сталося три місяці тому.
— І тобі не сказали? Чудова сімейка! Не дарма ми…
— Припини, — різко обірвав Ігор. — Не смій більше заїкатися про мою родину.
Заспокоївшись, вони вирішили їхати до сестри у їхнє рідне, обласне місто. Виїхали негайно.
Ігор гнав машиною, як божевільний, наче міг іще кудись встигнути. Злість розбирала його на всіх: на себе, на Олену, але найбільше — на сестру. Вони увірвалися до квартири, де раніше жила мати, а тепер мешкала Дарина. Ігор метав блискавки, він був на межі емоційного зриву.
— Ти мусила мене повідомити! Ти мусила сказати, що мати хворіє!
— Я тобі щось винна? — червоніла Дарина, вороже дивлячись на перекошене від люті обличчя брата. — Я тобі нічого в цьому житті не винна! Це ти мав спілкуватися з матір’ю! А ти повівся, як слабак, підкоблучник! Проміняв матір, яка тебе виростила, на… цю!
— Я б попросила!.. — почала обурюватись Олена.
— Не лізь! — обірвав її Ігор і повернувся до сестри: — Це інша ситуація! Ти мала повідомити!
— А яка тобі тепер різниця? Ти ж кричав, що більше для неї не син! Ах, образили його Оленочку! Бідна дівчинка! Вся з себе вразлива! Гнобили її тут! От і живіть далі! Гей, ти! Пам’ятаєш хоч, через що саме ти поставила Ігорю ультиматум?
— Пам’ятаю! — озвалася Олена.
— О, бачиш? Вона навіть не шкодує, їй на нашу матір байдуже. Жила тут, як гість, ніколи за собою не прибирала, не готувала. Сиділа день і ніч, а як мати почала робити обережні зауваження, то все — ворог номер один! Та ще й квартиру відмовилася розмінювати, яка погана!
Ігор чудово пам’ятав ту ситуацію. По-перше, мати відмовилася брати кредит на їхнє весілля, і молодим довелося просто розписатися, оскільки батьки Олени теж не захотіли витрачатися. Вони одружилися і стали жити в Ігоря, з матір’ю.
По-друге, Олена була людиною досить закритою і не дуже комунікабельною. Мати спочатку намагалася з нею розмовляти, хотілося їй встановити дружні стосунки з невісткою. Але Олена, щойно поверталася з навчання, зачинялася в кімнаті й не виходила звідти, доки не приходив Ігор. Вона була мовчазною, і мати не знала, про що з нею говорити.
Коли народилася дитина, Олена рідко виходила з нею на вулицю — важко було тягнути візок. До плити, щоб приготувати щось спільне, Олена ніколи не підходила, прибирала лише у своїй кімнаті, хоча їхні речі часто були розкидані по всій квартирі. Олена говорила, що у неї післяпологова втома і вона потребує спокою, і часто влаштовувала Ігорю сварки за зачиненими дверима.
Мати Ігоря намагалася допомогти: після роботи заходила до них у кімнату, щоб погратися з онуком, запитати, як у них справи, чим цілий день займалися. Олена ж, почуваючись знервованою, відповідала з роздратуванням:
— Що ви мене весь час одне й те саме питаєте? Чим ми можемо тут займатись? Набридло щодня вам звітувати. Скоріше б з’їхати.
Мати Ігоря перестала питати, лише забрала з підвіконня вазони, які Олена заморила, не поливаючи. Вона обіцяла їм розміняти трикімнатну квартиру на дві: собі взяти однокімнатну, а молодій сім’ї віддати більшу частину суми, щоб вони взяли собі іпотеку. Але з кожним днем її рішучість танула.
Якось до них у гості заїхала родичка і сказала:
— Ой, щось у вас не дуже прибрано, все валяється.
Мати відповіла, не приховуючи роздратування. Їй хотілося і присоромити невістку, і водночас пояснити ситуацію.
— А як інакше? Я ж тут одна за всіх. Олена не прибирає, не готує, у неї, бачите, дитина маленька. Я свого часу окремо від батьків жила і все встигала, а ця…
Тут вискочила зі своєї кімнати Олена і почала кричати на свекруху, використовуючи образливі слова, не соромлячись сторонньої людини. Вона висловила все, що накопичилося: і яка Світлана погана свекруха, і як вона їй заважає жити. Вони посварилися дуже сильно.
Ігор повернувся додому — дружина в істериці. Він і зрозуміти нічого не встиг, а вона почала вимагати:
— Вимагай у матері розміну квартири! Нехай вже виконує обіцянку! Не можу я більше з нею жити!
Ображена мати остаточно і безповоротно вирішила, що квартиру вона розмінювати не буде, оскільки невістка цього не варта. Вона вимагала, щоб молода сім’я йшла на орендоване житло.
Вони з’їхали. І тоді Олена сказала Ігорю вибирати: або вона з сином, або мати.
— Вибирай, Ігорю, з ким спілкуватимешся. Або зі мною і сином, або з ними всіма. Дарина теж налаштовує проти мене всіх.
Ігор почувався глибоко скривдженим. Рідна мати його вигнала!
— Тоді я тобі більше не син! Номери ваші я заблокую — навіть не намагайся дзвонити!
Ігор дотримав слово лише частково: спілкуватися і справді припинив, але, охолонувши, розблокував номер матері. Чекав, що вона все-таки зателефонує. Він усе обдумав і розкаявся, але гордість заважала піти на примирення першим.
І тепер він стояв перед сестрою і чудово знав, що сам у всьому винен, і бачив стіни цієї злощасної квартири, в якій він виріс, і ті картини, і світильники — усе нагадувало йому матір і той біль, що він їй завдав.
— Ідіть, я не хочу з вами розмовляти. Не змушуйте мене викликати поліцію, — сказала Дарина.
— А ось і ні! — подала голос Олена. — Взагалі-то половина квартири Ігоря!
— А ось викусиш! — показала їй сестра. — Мама заповідала її мені, я вже вступила у спадок.
Олена прямо задихнулася від обурення.
— Не потрібна мені квартира, — сказав Ігор. — Дарино, я по-доброму, просто поговорити хочу…
— Як це не потрібна! — знову втрутилася Олена. — Ми ж на орендованій живемо, не забув?
Ігор зблід, але не встиг відповісти – вийшов чоловік сестри, який до останнього не хотів втручатися.
— Геть звідси. Виходьте. Забирай звідси свою… дружину, — сказав він, обравши м’якше слово, але його тон був сповнений гніву, — щоб і духу її тут більше не було. Занапастила жінку раніше часу і ще чогось хоче тут! Знаєш, як вона вбивалася? Знаєш, як нервувала? Геть звідси, геть, геть.
І він виштовхав обох за поріг, зачинив двері. Олена тремтіла від приниження. Ігор не рухався з місця.
— Ігорю, чому ти мовчав? Чому не заступився за мене? Ти чув, як він мене обзивав?
Ігор нічого не відповів — сів на брудні сходи і заплакав. Олена зовсім розгубилася. Потім, уже їдучи додому в машині, Ігор сказав холодно:
— У тому, що сталося, є величезна частка твоєї провини. Так, я теж винен, але ти найбільше. Як мені жити з тобою після цього?
— Остаточне рішення було за тобою, не треба звалювати на мене відповідальність. Винні тут двоє: це ти і твоя сестра. Вона мала повідомити нас! Вона була зобов’язана!
— Яка ж ти все-таки…
Вони сперечалися майже половину шляху, і зрештою Ігор взагалі перестав їй відповідати. Він замкнувся і вдавав, що Олени поруч немає.
Ігор перестав приходити додому ночувати. Де він був, Олена не знала. На телефон теж не відповідав. Так минуло майже місяць. Від остаточного розлучення Ігоря зупиняли дві речі: побутова невлаштованість та маленький син, якого він дуже любив.
Він все-таки повернувся до сім’ї, але став відстороненим і холодним, не виявляв до Олени колишньої теплоти. Велика була його скорбота про матір. Олена ж, навпаки, не відчувала жодного жалю з приводу свекрухи, їй було шкода лише чоловіка, який став таким засмученим. Вона вважала, що мати Ігоря навіть наостанок зуміла їм усе зіпсувати.
Ігорю, як і раніше, іноді здається, що він бачить на вулиці матір. Вона пройде повз нього, зовсім його не помічаючи. Вона наче фантом. Ігор, не одразу усвідомлюючи, обернеться — а її ні.
Вчора він побачив її у приміському потязі: жінка, дуже схожа на його маму, сиділа і байдуже дивилася у вікно. На станції зайшов натовп. Ігор протиснувся між людьми, його серце стиснулося. Він мало не впав їй у ноги. Ні, це була інша жінка. Це й не могла бути вона.
Іноді, за старою звичкою, він дзвонить матері. Хай би пролунало хоча б шипіння, хоча б один гудок із темряви, проте…
«Номер, який ви набираєте, більше не обслуговується», — скаже звичний голос.
— Я її син! Мамо, мамо, почуй мене!
«Не дзвоніть більше за цим номером. Радійте — у вас залишилася дружина».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
