Це мала бути історія про велике переселення народів, але закінчилася вона як дешевий анекдот, від якого хочеться одночасно і сміятися, і помити руки з милом.

Субота для Мар’яни була святою. Це був єдиний день, коли будильник отримував відпустку, телефон переходив у режим «тихої години», а світ за межами квартири переставав існувати до самого обіду. Сьогоднішня субота мала стати особливою: Мар’яна нарешті зважилася на «велике обдирання».

Вона стояла на драбині посеред вітальні, вдягнена у стару розтягнуту футболку (колись вона належала її колишньому, і ця іронія додавала азарту) та спортивні штани, забризкані ґрунтовкою. У руках вона тримала шпатель, яким із лютою насолодою підчіпляла край старих шпалер у квіточку.

— Ну давай, рідненька, відлітай, — примовляла Мар’яна, підчіпляючи стик, що не хотів піддаватися. — Досить триматися за минуле. Все, відцвіли твої мальви.

Шпалери пручалися. Вони трималися за стіну так само міцно, як її колишній чоловік Сергій тримався за диван усі п’ять років їхнього спільного життя. З сухим тріском смуга нарешті відійшла, обсипавши Мар’яну дрібним пилом. Вона чхнула, витерла носа тильним боком долоні та задоволено хмикнула. Під папером виявилася гола бетонка. Ця шорстка стіна виглядала набагато чесніше, ніж ці безглузді квіти, які вибирала свекруха, переконуючи, що «у залі має бути святково».

Мар’яна спустилася вниз, щоб намочити валик. У квартирі пахло мокрою стіною та кавою, яку вона зварила годину тому. Цей запах ремонту, який зазвичай дратує нормальних людей, зараз здавався їй ароматом свободи. Минуло пів року після розлучення. Пів року вона виборювала у долі право жити так, як хоче сама, а не так, як «прийнято» чи «як у людей».

Ідилія зруйнувалася рівно об 11:45.

Дзвінок у двері пролунав не просто наполегливо — він кричав. Хтось на тому боці тиснув на кнопку із завзятістю дятла, що вирішив пробити бетон наскрізь.

— Кого там принесло? — буркнула Мар’яна. — Якщо це сусідка знизу прийшла скаржитися на шум, то я ще навіть перфоратор не вмикала.

Вона неохоче почовгала в коридор, шльопаючи босими ногами по газетах, якими застелила підлогу. У вічко дивитися не стала — звичка довіряти домофону, який сьогодні чомусь мовчав, зіграла злий жарт. Вона просто клацнула замком і відчинила двері.

На порозі стояв Сергій.

Мар’яна кліпнула очима. Картинка не складалася. Сергій мав бути де завгодно — у своєї мами, на орендованій квартирі чи в тому самому «новому житті», про яке він так натхненно мріяв, ідучи від неї з однією валізою та пафосною фразою «ми занадто різні». Але він стояв тут, на її порозі, у своїй вічній спортивній куртці, яка робила його схожим на розгубленого студента-переростка.

Але найцікавіше було не в Сергієві. Найцікавіше стояло поруч із ним і міцно тримало його під лікоть, як конвоїр цінного в’язня.

Дівчина була яскравою. Навіть занадто. Куртка кольору «вирви око» була розстебнута, відкриваючи вид на облягаючу кофтинку з леопардовим принтом, яка недвозначно підкреслювала великий живіт. Місяць шостий, прикинула Мар’яна, автоматично вмикаючи професійний погляд провізора. Обличчя трохи припухле, але тримається гоголем.

Навколо їхніх ніг височіла барикада. Величезні баули, роздуті спортивні сумки та пакети з супермаркету, з яких стирчали макарони та хвіст палиці ковбаси.

— Привіт, Мар’ян, — голос Сергія здригнувся. Він спробував посміхнутися тією самою винною посмішкою, яка раніше змушувала її прощати йому всі забуті обіцянки. Зараз ця посмішка викликала лише бажання помити руки.

— Привіт, Сергію, — Мар’яна сперлася на одвірок, перекриваючи вхід. — Ти за забутими шкарпетками? Чи совість вирішив завезти? Одразу кажу — ні того, ні іншого в цій хаті не лишилося.

— Ми не за шкарпетками, — раптом подала голос дівчина. Голос у неї був високий і скрипучий, з тими інтонаціями, які безпомилково видають людину, звиклу брати своє криком у чергах. — Ми жити приїхали. Сергію, чого ти чекаєш? Занось сумки, мені стояти важко.

Мар’яна відчула, як брови самі собою полізли вгору. Ситуація ставала абсурдною.

— Прошу пробачення? — перепитала вона, дивлячись прямо в густо нафарбовані очі незнайомки. — Жити? Ви нічого не переплутали? Благодійний фонд допомоги за рогом.

— Почекай, Мар’ян, — Сергій нарешті відлип від одвірка і зробив крок уперед, намагаючись просочитися повз неї. — Давай не на порозі. Холодно ж, Віка замерзне.

Віка. Ім’я пасувало їй ідеально. Як наклейка на старому авто.

— Віка, значить, — протягнула Мар’яна, не рухаючись із місця. — Дуже приємно. Я — Мар’яна. Власниця квартири, в яку ви намагаєтеся ввійти без запрошення.

— Не тільки твоєї! — пискнула Віка, безцеремонно штовхаючи Сергія у спину. — У Сергія тут частка! Він мені документи показував! Людина має право жити за місцем реєстрації та сім’ю свою приводити! Посунься!

Вона натиснула на Сергія сильніше, той хитнувся і, як таран, ввалився в передпокій, мало не збивши Мар’яну з ніг. Слідом вкотилася Віка, тягнучи за собою першу сумку. Коліщатко проїхалося Мар’яні по пальцях.

— Ой! — Мар’яна відскочила. — Ви що творите?

— А не треба на проході стояти, — огризнулася Віка, роздивляючись навколо. — Фу, ну і пилюка! Ти що, зовсім не прибираєш? Сергій казав, ти чистюля, а тут як на будівництві.

Вона скинула кросівки, наступаючи п’ятою на задник — звичка, яка завжди дратувала Мар’яну в Сергієві, а тепер вона бачила її жіночу версію.

— Так, стоп! — Мар’яна глибоко вдихнула, заганяючи лють глибше. Зараз не можна зриватися. Треба думати. — Сергію, постав сумки. І поясни мені виразно, що тут відбувається. У тебе рівно хвилина, поки я не набрала номер охорони.

Сергій винувато подивився на Віку, потім на Мар’яну.

— Мар’ян, ну яка охорона… Свої ж люди. Ситуація просто… патова. Господиня квартири, яку ми знімали, ціну підняла. Одразу вдвічі. А у нас зараз кожна копійка порахована, сама розумієш…

Він виразно кивнув на живіт своєї супутниці.

— Не розумію, — холодно відповіла Мар’яна. — Твої плани на майбутнє — це чудово, але як це стосується мене і мого дому?

— Нашого дому! — знову вставила Віка. Вона вже пройшла на кухню і почала гриміти дверцятами шаф. — Сергію, де у неї чашки? Пити хочу — вмираю!

— Віко, сядь! — гаркнула Мар’яна так, що Сергій здригнувся, а гостя завмерла. — На кухні ремонт, я там плитку збивала. Сядь на табурет і мовчи. Говорить Сергій.

Мар’яна пройшла на кухню, переступаючи через мішки з будівельним сміттям. Квартира була звичайною «двушкою». Кімнати суміжні, кухня маленька — шість метрів. Зараз цей простір здавався ще меншим через нагромадження речей і присутність двох зайвих людей.

Сергій примостився на краєчку підвіконня.

— Загалом, Мар’ян… Ми вирішили, що платити за оренду — це нерозумно, коли є власна частка. Юридично ми квартиру купували в шлюбі. Розподілу майна не було. Отже, половина — моя.

Мар’яна слухала, схрестивши руки на грудях. Вона дивилася на колишнього чоловіка і розуміла: він повторює чужі слова. Сергій ніколи не вживав термінів на кшталт «юридично» чи «розподіл майна». Його лексикон завжди обмежувався словами «коротше» та «якось воно буде». Значить, його навчили. Проінструктували.

— Продовжуй, — кивнула вона.

— Ну от. Ми приїхали жити на мою половину. Ми тобі заважати не будемо. Займемо велику кімнату, нам там місце потрібне для ліжечка, для столика… А ти поки в меншій поживеш. Тобі ж одній багато не треба.

— Цікава логіка, — Мар’яна посміхнулася. — А те, що кредит за цю квартиру плачу я вже два роки, ти забув?

— Ну так ти ж тут і живеш! — вигукнула Віка. Вона вже освоїлася і жувала яблуко, яке дістала зі своєї сумки. — А Сергій тинявся по кутках. Вважай, що кредит — це твоя оренда була. Тепер ми повернулися. Будемо жити дружно, якщо ти не будеш характер показувати.

— Дружно, — луною повторила Мар’яна.

В голові миттєво запрацював калькулятор. Кредит — солідна сума щомісяця. Комуналка взимку — теж не квіточки. Але квартира була оформлена так, що Сергій справді мав там своє місце, бо під час купівлі вони не уклали шлюбного контракту.

Позиватися — це час. Місяці, а то й роки. Виселити людину, яка має реєстрацію, без рішення суду поліція не зможе. Скажуть: «Сімейні суперечки, розбирайтеся самі». Значить, війна. Побутова, тиха, виснажлива боротьба.

Мар’яна подивилася на Віку, яка вже накришила на підлогу. Подивилася на Сергія, який із надією дивився на чайник.

— Значить, житимете, — повільно промовила Мар’яна. — На правах господарів.

— О! — зрадів Сергій. — Мар’ян, я знав, що ти людина! Ну куди нам зараз? Зима на носі, Віка в такому стані…

— Добре, — Мар’яна різко випрямилася. — Залишайтеся.

Віка переможно посміхнулася.

— От і ладненько. Сергію, тягни баули в залу. І давай, розгреби там те сміття, мені прилягти треба, спина розвалюється. А ти, Мар’яно, постав чайник. І з’їсти щось приготуй, ми з дороги голодні як вовки. Вареників звари чи що.

Мар’яна мовчки підійшла до плити. Взяла чайник. Відкрила кришку, зазирнула всередину. Потім спокійно вилила воду в раковину і поставила порожній чайник на стіл.

— Чайника не буде, — сказала вона рівним голосом. — Він електричний, мій особистий, подарований мені на роботі. Я його забираю до себе в кімнату. Газ я перекрила, бо плиту збираюся міняти. Гарячої води немає — бойлер вимкнула на профілактику. У великій кімнаті, «на вашій половині», знято підлогу до бетону. Там пилюка, протяг і запах ґрунтовки.

Віка перестала жувати.

— В сенсі? — вона виплюнула шкірку від яблука. — Ти що, знущаєшся? Як ми там спати будемо?

— На підлозі, — знизала плечима Мар’яна. — Або на тому, що привезли. Ви ж господарі. Облаштовуйтеся. Моя кімната маленька, вона закривається на ключ. Там мій диван і мої речі. Туди заходити не можна. Ванна… ну, унітаз працює. Правда, воду треба перекривати щоразу, бо протікає.

Сергій розгублено озирнувся.

— Мар’ян, ну ти чого… Ми ж по-людськи попросили. У тебе ж тут був нормальний ремонт.

— Був, — погодилася вона. — Поки ти не пішов. А тепер я роблю новий. Під себе. Ви ж не попереджали, що приїдете. Тож ласкаво просимо в реальне життя.

Вона взяла телефон і ключі від своєї кімнати.

— Розташовуйтеся. Мені треба в справах, буду пізно. Увечері обговоримо фінанси.

— Які фінанси? — насторожилася Віка.

— Комуналка, кредит, податки. Ви ж власники? Значить, платимо порівну. З сьогоднішнього дня.

Мар’яна вийшла в коридор, швидко взулася і вийшла з квартири, грюкнувши дверима. На сходах вона притулилася спиною до холодної стіни і заплющила очі. Руки тремтіли. Їй хотілося повернутися, викинути їхні речі в під’їзд, накричати. Але вона знала: емоції — це поразка. У війні з нахабними перемагає той, у кого нерви як сталеві канати.

«Спокійно, Мар’яно, — сказала вона собі. — Вони хотіли „пожити“? Вони поживуть. Так поживуть, що гуртожиток їм видасться п’ятизірковим готелем».

Повернулася Мар’яна пізно, близько десятої вечора. Спеціально затрималася в подруги, обговорила стратегію. У квартирі було тихо і темно. Тільки з великої кімнати чулося бурмотіння ноутбука.

Вона роззулася і пройшла коридором. Двері у вітальню були відчинені. Картина була гідна фільмів про виживання. Посеред кімнати, прямо на бетонній підлозі, лежав надувний матрац. На ньому, вкрившись куртками, лежали Сергій та Віка.

У кімнаті пахло дешевою локшиною швидкого приготування.

— О, з’явилася, — Віка підняла голову. Вигляд у неї був пом’ятий і злий. — Ми тут ледь не задубіли! З вікна дує! Ти спеціально його не зачинила?

Мар’яна ввімкнула світло. Лампочка без люстри освітила цей безлад безжальним жовтим світлом.

— Провітрювати треба. Запах тут… специфічний.

Вона пройшла на кухню і демонстративно відчинила кватирку.

— Гей! — закричав Сергій. — Закрий! Віці не можна застуджуватися!

— Мені теж не можна дихати бетоном. Провітрюємо.

Мар’яна підійшла до столу.

— Так, дорогі сусіди. Вирішуємо побутові питання. Холодильник — мій. Я виділила вам одну поличку. Все інше — недоторканне. Продукти не брати. Побачу, що зникло хоч яйце — виставлю все ваше майно в під’їзд.

— Ти хвора? — Віка сіла на матраці, кутаючись у куртку. — Ми сім’я! Як можна ділити їжу?

— Ми не сім’я, — відрізала Мар’яна. — Ми — вимушені співмешканці. Сім’я у вас он — під курткою. А я — чужа людина, яка платить за цей комфорт. До речі, про оплату.

Вона поклала на стіл папірець.

— Це ваша частина за світло та воду. Прямо зараз.

— У нас немає грошей! — верескнула Віка. — Сергій шукає роботу! Я в декреті! Ти маєш увійти в положення!

— Положення у тебе, а у мене — кредитні зобов’язання, — Мар’яна поклала папірець на ноутбук. — Немає грошей — не вмикайте світло. Сидіть при свічках. Романтично.

Вона розвернулася, щоб піти.

— І так, — додала вона на порозі. — Завтра о восьмій ранку прийдуть майстри штробити стіни під проводку. Буде дуже гучно і дуже багато пилу. Раджу накрити речі, бо потім не відмиєте.

— Куди ми підемо о восьмій ранку?! — простогнав Сергій.

— На прогулянку. Кажуть, свіже повітря допомагає знайти роботу.

Мар’яна пішла до себе, зачинилася на ключ і вставила у вуха беруші.

Ранок почався не з кави, а з обурення.

— Де моя ковбаса?!

Мар’яна, яка допивала чай (чайник вона на ніч забрала в кімнату), спокійно вийшла в коридор. На кухні Віка в леопардовому халаті стояла перед відкритим холодильником.

— Я вчора поклала сюди палку «Сервелату»! Де вона?

Сергій сидів за столом і сумно жував порожній хліб.

— Доброго ранку, — посміхнулася Мар’яна. — Що за галас?

— Ти вкрала нашу ковбасу! — Віка розвернулася до неї. Обличчя було червоне. — Крадійка! У вагітної жінки останнє забрала!

— Обережніше з висновками, — Мар’яна підійшла до холодильника. — Я таку ковбасу не їм, здоров’я дорожче. А от сусідський кіт… Я вчора сміття виносила, двері на хвилину лишила відчиненими, він і забіг. Мабуть, спокусився.

— Ти брешеш! — закричала Віка.

— Докази є? Немає? Тоді розмова закінчена. І до речі, Сергію, ти вчора у ванній світло не вимкнув. Горіло всю ніч. З тебе штраф.

У двері зателефонували. На порозі стояли двоє чоловіків у робочих комбінезонах із важкими перфораторами.

— Приймай роботу, господарко! — бадьоро сказав один із них. — Сьогодні будемо гудіти так, що сусіди згадають усіх святих!

— Проходьте, хлопці, — Мар’яна вказала на вітальню. — Там треба стіни обдирати і канали під дріт різати. Пилу буде багато?

— Стовпом стоятиме! — запевнили майстри.

Мар’яна подивилася на Віку, яка завмерла.

— Чули? Звільняйте територію. У майстрів погодинна оплата. Кожна хвилина ваших суперечок коштуватиме вам грошей.

За десять хвилин квартира спорожніла. Сергій і Віка пішли, тягнучи за собою якісь пакети. Мар’яна лишилася з майстрами під благословенний гуркіт інструменту. Для неї це була найкраща музика.

Увечері Мар’яна поверталася додому в піднесеному настрої. Вона знала, що на неї чекає.

У квартирі було холодно. Майстри за її проханням залишили вікна відчиненими, щоб швидше вивітрювався пил. Усередині все було вкрите сірим шаром.

Сергій і Віка сиділи на кухні, закутані в ковдри.

— Ти… ти нас заморозити вирішила? — Віка стукала зубами. — У кімнаті дихати нічим! Пил усюди!

— Я попереджала: закривайте речі в пакети, — Мар’яна спокійно пройшла в кімнату і зачинила вікно.

Віка забігла слідом і закричала, побачивши свій надувний матрац, який став сірим від бетону.

— Мої речі! Мої кофти! Як я це одягну?! Пральної машини немає!

— Тазик є, — нагадала Мар’яна. — І мило. Дуже заспокоює нерви, кажуть.

Сергій стояв у дверях, дивлячись на цей безлад із повною безнадією.

— Мар’ян… може досить? — тихо запитав він. — Дай нам просто місяць пожити спокійно. Я знайду роботу, ми з’їдемо. Не по-людськи це.

Мар’яна підійшла до нього впритул.

— Не по-людськи, Сергію, — це приводити сторонню жінку в дім до колишньої дружини, яка за цю хату кредит платить. Не по-людськи вимагати комфорту, коли ти сам пальцем не поворухнув, щоб його створити. Ти хотів жити на своїй частці? Будь ласка. Оце вона і є. Бетон, пил і відповідальність.

Вона повернулася до Віки, яка намагалася струсити пил з «леопарда», але тільки розмазувала його.

— До речі, маю новину. Завтра вимикають воду на два дні. Ремонт стояка. Туалет працювати не буде. Відро я вам позичу. Виносити будете самі на смітник.

Віка завмерла. Її обличчя перекосилося.

— Я так більше не можу! — закричала вона, кидаючи речі на підлогу. — Сергію! Зроби щось! Або ми зараз же їдемо до моєї мами в село, або я від тебе йду! Мені байдуже на твою реєстрацію! Я не буду народжувати в цьому склепі!

— Віко, ну почекай… В селі немає перспектив… — заскиглив Сергій.

— А тут у тебе що?! Пил у кишенях?! Збирайся! Зараз же! На вокзал!

Мар’яна мовчки спостерігала за зборами. Вона не допомагала, але й не заважала. Просто стояла, спершись на одвірок. Вони йшли галасливо, з прокльонами. Сергій тягнув баули, зігнувшись під їхньою вагою.

Коли двері за ними зачинилися, Мар’яна закрила їх на всі замки. Потім накинула ланцюжок. Тиша. Благословенна, чиста тиша.

Вона сповзла по дверях на підлогу і тихо засміялася. Це була перемога. Без бійок, без образливих слів, без поліції. Просто за допомогою правди, шпателя та здорового глузду.

Мар’яна встала, пішла на кухню і поставила чайник. Тепер це був її дім. Брудний, у пилу, але тільки її.

Вона відрізала скибку хліба, поклала шматочок ковбаси (тієї самої, яку вона «кіт з’їв») і подивилася у вікно. Життя тільки починалося.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.