Гроші пахнуть інакше, коли вони чужі, але чомусь саме на них у молоді завжди найбільші апетити.
Марина сиділа навпроти мене в моїй же вітальні, попиваючи чай так, ніби вона тут як мінімум власниця міжнародної корпорації, а не просто невістка, яка заглянула «на вогник». Її манікюр кольору стиглої вишні злегка постукував по столу, і цей звук діяв мені на нерви сильніше, ніж стара пралка під час віджиму.
— Ви просто не розумієте, Галина Петрівно, — почала вона тим самим тоном, яким зазвичай повчають дітей, що не хочуть мити руки. — Це ж просто нераціонально. Ваша дача — це такий собі «мертвий актив». Вона тягне з вас останні соки, забирає здоров’я, а могла б стати фундаментом для майбутнього вашої єдиної онуки.
Я на мить оніміла. Повітря в кімнаті раптом стало густим, як домашній кисіль.
— «Мертвий актив»? — перепитала я, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Ти зараз про наш дім кажеш? Про той сад, де кожен корінець пам’ятає мої руки? Де ми з Віктором Івановичем кожну цеглину обмивали потом і радістю?
Марина закотила очі. Ох, цей жест… Вона поправила своє дороге волосся, яке щойно з салону, і зітхнула з таким виглядом, ніби я попросила її пояснити мені будову андронного колайдера.
— Ну який це дім, мамо? Давайте чесно. Це споруда минулого століття. Десь там, за тридев’ять земель від цивілізації, де навіть нормального зв’язку немає. Ми з Сергієм усе прорахували. Дивіться.
Вона витягла з папки купу паперів. Колонки цифр, якісь графіки, картинки з ідеальними білими стінами.
— Ось план нашої нової квартири. Ми хочемо знести стіни, зробити велику студію, щоб кухня плавно переходила у вітальню. Там має бути тепла підлога, сучасна проводка, вбудована техніка. Це ж інший рівень життя!
Я відставила чашку. Порцеляна дзенькнула об блюдце так різко, що Марина на секунду замовкла.
— Мариночко, я в твоїх кресленнях не сильна. Ти мені скажи просто: навіщо ти мене сюди покликала? Щоб показати, які в тебе гарні шпалери будуть? А Сергій де? Чому він мовчить?
— Сергій працює, — відрубала вона. — Бере додаткові години, приходить пізно. Він виснажений. Ви ж хочете, щоб ваш син жив як людина, а не як вічний боржник? Нам не вистачає досить солідної суми, щоб закрити питання з ремонтом і меблями.
Я спробувала усміхнутися, хоча всередині все стиснулося.
— І ти вирішила, що ці кошти лежать у нас під матрацом? Марино, ми з батьком — звичайні пенсіонери. Наші статки — це спокій і город.
Марина подалася вперед, її очі заблищали холодним азартом.
— Не під матрацом, Галина Петрівно. У землі. Ви продаєте дачу. Зараз на неї можна отримати дуже гарну суму — таку, що вистачить і нам на ремонт, і вам ще залишиться «на подушку». Ви тільки уявіть: жодних грядок, жодних жуків, жодних болів у спині після чергової порції прополки. Покладете залишок на рахунок, будете отримувати відсотки, поїдете в санаторій…
— Ти зараз це серйозно кажеш? — я дивилася на неї і не впізнавала. — Продати те, що ми будували все життя, заради твоїх теплих підлог?
— Я про вас дбаю! — вигукнула вона, навіть не знітившись. — Ви не вічні. У батька серце, у вас тиск щовечора. Навіщо вам та каторга? Оленці скоро до школи, їй потрібна своя кімната, світла, сучасна. А не цей ваш «бабусин стиль» з килимами на стінах.
Я повільно піднялася. Мені здалося, що якщо я залишуся сидіти, то просто задихнуся від цієї її «турботи».
— Каторга, кажеш… — мій голос став тихим. — А ти, сонечко, коли на тій каторзі востаннє була? Три роки тому? Коли ми з батьком біля мангала крутилися, а ти кривилася, що трава колошкається і комар на плече сів?
— Саме так! — випалила Марина. — Це глушина! Там нормальній людині робити нічого!
— Для когось глушина, а для когось — місце, де душа дихає, — я почала збирати свою сумку. — Дякую за розмову, але пиріг свій їж сама.
— Почекайте! — вона перегородила мені шлях, очі її звузилися. — Ви не можете просто піти. Ми з Сергієм на вас розраховували. Це егоїзм, Галина Петрівно! Чистої води егоїзм! Триматися за купу цегли і бур’янів, коли син у боргах!
— Егоїзм? — я розвернулася до неї. — Егоїзм — це хотіти обібрати батьків, щоб не напружуватися зайвий раз! Ми там кожен кущ своїми руками садили, кожен цвях Віктор забивав із думкою про сім’ю! Це наше, розумієш? Не твоє!
— Сергій зі мною згоден! — крикнула вона, і це було як ніж під серце. Тільки я обіцяла собі не вживати таких слів, тож скажемо — це був удар під дих.
Я завмерла.
— Що ти сказала?
— Сергій згоден, — вона вже говорила спокійніше, з такою собі переможною посмішкою. — Ми все обговорили. Він просто соромився вам сказати, боявся, що ви знову почнете про «коріння» і «пам’ять». Він дорослий чоловік, йому потрібен комфорт зараз, а не колись потім.
— Якщо він згоден, — я відчула, як у роті пересохло, — то нехай скаже мені це сам. Дивлячись у вічі. А не через тебе.
— І скаже! — полетіло мені в спину, коли я вже відчиняла двері.
Я вилетіла з під’їзду, наче там почалася пожежа. Місто давило на мене своїм бетоном, шумом автівок і запахом розпеченого асфальту. Мені треба було туди, де пахне землею і спокоєм. Додому. На нашу дачу.
Дорога в маршрутці здавалася вічністю. Я дивилася у вікно на багатоповерхівки і думала: «Коли ми встигли виховати сина так, що він став міряти батьківську любов квадратними метрами?»
Перед очима пропливали кадри з минулого. Ох, як же важко нам той клаптик землі дістався! Початок дев’яностих, грошей немає, на роботі затримки. Віктор тоді прийшов і каже: «Галю, є можливість взяти ділянку. Але там цілина». Ми поїхали дивитися. Голе поле, чагарники, колючки. Віктор чухав потилицю: «Може, ну його? Ми ж не фермери». А я побачила там одну маленьку яблуньку-дичку і сказала: «Ні, Вітю. Тут буде наш сад».
І ми почали. Кожну суботу, кожну неділю. На електричці, з торбами, з саджанцями. Самі замішували цемент у старому кориті. Сергійко тоді малий був, допомагав «будувати» — тягав камінці в маленькому відерці. Ми ж для нього це робили! Щоб він яблуко з гілки їв, а не з лотка в магазині. Щоб знав, як пахне ранок у селі.
А тепер — «продайте». Бо Марині хочеться стіну знести.
Коли я підійшла до хвіртки, моє серце трохи заспокоїлося. Цей знайомий скрип петель… він як голос старого друга. Віктор сидів на веранді. Він щось лагодив, схилившись над столом, а поруч стояв наш старий чайник.
— О, Галочка! Чого так рано? — він підвівся мені назустріч, витираючи руки об стару ганчірку. — Я думав, ви там з невісткою до вечора будете шуби обговорювати.
Я подивилася на нього — сивого, з натрудженими руками, в його улюбленій старій сорочці. І так мені стало за нього прикро, що я ледь не розплакалася.
— Вітю, нас списати хочуть, — видихнула я, сідаючи на лаву.
— Це як це? Хто нас спише, поки ми самі не здамося? — він примружився.
Я розповіла йому все. Про «мертвий актив», про мільйони, які ввижаються Марині, про ремонт і про те, що Сергій нібито дав добро на продаж нашого світу.
Віктор слухав мовчки. Його обличчя, зазвичай лагідне, ставало суворішим з кожним моїм словом. Він повільно дістав окуляри, протер їх і подивився на сад, де вже почали зав’язуватися плоди на деревах.
— Продати, значить… — тихо сказав він. — Бо спина в мене болить. Знаєш, Галю, спина в мене болить, коли я в місті в телевізор дивлюся. А тут вона просто працює. Тут я відчуваю, що я ще щось можу.
— Марина каже, що ми егоїсти. Що Оленці потрібна кімната.
— Оленці потрібна ця дача! — Віктор раптом гримнув рукою по столу. — Тільки вони її сюди не везуть! Бо тут «інтернету немає». А дитині треба бачити, як квітка розпускається, а не як картинка на екрані змінюється! Продати дім — це як душу продати. Здатися без бою.
Він встав і почав ходити по веранді.
— Дзвони йому, — коротко кинув він.
— Кому? Сергію?
— Йому. Зараз же. Став на гучний зв’язок. Я хочу почути, як він мені в трубку скаже, що все, що ми тут робили тридцять років — це сміття.
Я витягла телефон. Пальці не слухалися, але я знайшла номер. Гудки… один, другий, третій.
— Так, мамо? Ви вже закінчили? — голос сина був якимось напруженим.
— Ми на дачі, Сергію. З татом. Він хоче з тобою поговорити.
Віктор нахилився до телефону.
— Синку, привіт. Тут твоя дружина цікаву ідею підкинула. Каже, дачу треба збути, бо ми старі. Ти теж так думаєш?
Тиша в трубці була такою довгою, що я почала чути цвірінькання горобців на даху.
— Тату… ну ви ж розумієте… часи зараз такі. Гроші знецінюються, а нерухомість у місті — це вклад. Ми б зробили ремонт, вам би окрему кімнату виділили, з усіма зручностями. Вам же важко вже.
— Важко? — Віктор усміхнувся, але в цій усмішці не було тепла. — А коли ми цей дім піднімали, нам легко було? Коли ти на руках у матері засинав, а я до півночі крокви ставив, щоб дощ нас не залив? Ти тоді не казав про «вклади». Ти казав: «Тату, давай будувати замок».
— Тату, ну це було дитинство! Зараз треба думати про майбутнє Оленки.
— Про майбутнє дитини треба думати, вчачи її цінувати працю і коріння, а не вчачи її, як швидше розпродати майно дідів! — голос Віктора набрав сили. — Слухай мене уважно, Сергію. Цей дім не продається. Поки я дихаю, я буду тут господарем. І якщо тобі бракує на плитку чи на стіни — то йди і зароби. Ти чоловік чи додаток до Марининих забаганок?
— Тату, нащо ти так… Марина просто хоче як краще…
— Марина хоче комфорту за чужий кошт. Це зрозуміло. А ти маєш хотіти бути гідною людиною. Ми вам допомагали, чим могли. Але свій дім ми не віддамо. Крапка.
Віктор натиснув відбій. Він важко дихав, обличчя його почервоніло. Я підійшла і поклала руку йому на плече.
— Ти молодець, Вітю.
— Та яке там… — він махнув рукою. — Прикро, Галю. Виростили сина, а він дивиться на ці яблуні і бачить тільки папірці з цифрами.
Ми сиділи в тиші. Сонце почало сідати, фарбуючи наш сад у золотаві кольори. Повітря наповнилося ароматом матіоли, яку я висадила вздовж доріжки. Це був запах нашого життя.
— Знаєш, що я думаю? — сказала я через деякий час. — Давай чай пити. Справжній, з м’ятою. І варення дістанемо.
— Давай, — Віктор трохи відтанув. — І хай вони там у своєму місті як хочуть. А ми завтра з тобою малину підв’яжемо. Роботи багато.
Наступного дня мені прийшло повідомлення від сина. Я довго боялася його відкривати, думала — знову почнуться сварки. Але там було лише кілька слів:
«Мамо, пробачте. Я вчора довго думав. Тато правий. Я візьму ще один проект на роботі, впораємося самі. На вихідні приїду — треба ж паркан підфарбувати. Приїду сам, допоможу».
Я показала екран Вікторові. Він прочитав, хмикнув у вуса і хитро подивився на мене.
— Ну от. А ти казала — «актив». Оживає наш актив. Дивись, ще й людиною стане.
І я зрозуміла, що найголовніше будівництво в нашому житті — це не стіни і не дахи. Це те, що ми вкладаємо в голови і серця наших дітей. І цей процес, виявляється, триває все життя.
А дача… Дача стоїть. І буде стояти. Бо це не нерухомість. Це ми.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
