— І ти хочеш, щоб я тобі ще й гроші дала, Владиславе?! — випалила Олена, навіть не знявши пальто.
— Почалося, — пробурчав брат, відводячи погляд від її розпачливого обличчя. — Я не прошу милостині, я просто прошу допомоги.
Кімната затихла. Тиша стала глухою і важкою, мов кисіль. Вечірнє жовте світло, що пробивалося через вікно, лягло на кухню, і кожна деталь — і чашки, і стілець, на якому сидів Владислав — здавалися чужими, немов все навколо нагадувало їй про те, чого не було в її житті.
— По-родинному? — перепитала Олена, напружуючи кожен м’яз, стримуючи тремтіння в голосі. — По-родинному, це коли перед тим, як у чужі кредити влазити, хоч запитують?
Владислав затиснув чашку з кавою в руках і знову поглянув на їхню маму. Та сиділа, зосереджена, водила пальцем по кухлі, намагаючись не здаватися втягнутою в цю розмову.
— Це не чужі кредити, це сімейні, — спокійно відповіла Людмила Миколаївна, не відриваючи погляду від чашки. — Все для родини, доню.
— У родину? — Олена посміхнулася так, ніби проковтнула гострий уламок. — У вашу родину, виходить. А я тут хтось — спонсор?
Слово «спонсор» здавалося лайкою в їхньому домі. Мама завжди наголошувала:
— У родині немає чужих. Всі свої.
Олена згадала це за останні кілька років, коли кожен її крок був пов’язаний із братом. Як тільки Олена ставала на ноги, завжди хтось із родини чи то мама, чи то Владислав намагалися чимось скористатися. І вона не могла сказати «ні».
Вона була старшою, і тому здавалося, що саме на її плечах лежить вся родина.
У дитинстві, коли її батько пішов від них, вона була змушена допомагати матері з усім: від домашніх завдань до роботи по дому. Мама працювала в школі, а Владислав ще не хотів вчитися, постійно відмовляючись і мріячи лише про футбол. Олена пояснювала йому дроби, намагаючись зробити все, щоб він мав хороші оцінки.
— Оленко, ну ти ж старша, допоможи братові, — казала мама.
І Олена допомагала. Рік за роком. І це було не тільки про школу, це було про життя, яке вона теж пояснювала Владиславу, хоча сама й не розуміла, як саме живе.
Але ось на цей момент вона вже не могла не відчувати образи. Коли вона вступила в університет і почала самостійно працювати, здавалося, що її життя нарешті піде вгору. Але все змінилося, коли мама сказала:
— Олена, Сергій переїде до тебе. Він у тебе слухняний, багато місця не займе.
І ось тепер — комуналка, де на двох було лише одне ліжко і крихітна кухня, де брат вічно спав на розкладачці, а вона працювала офіціанткою. Вона відчувала себе в пастці, але змушена була підтримувати.
— Ти ж дівчинка, тобі легше, — сказав Владислав, перевертаючи сторінки підручника.
— Легше? Ти ж знаєш, що мені не легше! — кричала Олена. — Але я не скаржусь, і не повинна!
Потім все змінилося, коли вона знайшла роботу в банку. Кредит на квартиру, іпотека, перші справжні гроші — здавалося, що свобода настала. Але кожного разу, як мама дзвонила:
— Оленко, допоможи братові.
І знову та ж сама інтонація: лагідна, в’язка, наче мед, від якого потім починає каламутити.
Того дня, коли Владислав прийшов із новиною, вона відчула запах гарячих пиріжків, які мама принесла на обід. Вона не змогла навіть поїсти.
— Ось, привітай! — сказав Владислав, сяючи, — тепер у мене своя квартира!
— Що? — здивувалася Олена. — Як це так?
— Взяли кредит, мама поручителем стала.
Мама посміхнулася, поправивши хустку:
— Тепер все по-дорослому. Своя квартира. А ти не рада?
Всі ці слова стали для Олени як холодний душ. Вона вже знала, що цього не можна було радіти.
— Оленко, — промовила мама спокійно, — ми з Владиславом порадилися. Ти ж у нас стабільна. Тому ти будеш платити за кредит.
— Що?! — Олена ледь не випустила чашку з рук.
— А хто ж ще? — відповіла мама, розводячи руками. — У нього маленька зарплата, у тебе стабільна. Все чесно.
— Мамо, ти серйозно? — Олена була вражена.
— А що тут такого? Родина — це спільний човен, доню. Якщо один не може гребти, другий допомагає.
— А якщо один тільки сидить і нічого не робить? — не витримала Олена.
Владислав почав нервувати.
— Ти що, думаєш, я нічого не роблю? Я працюю!
— Де? — Олена запитала різко. — Ти працюєш за комп’ютером у мами на кухні?
Владислав замовк, дивлячись в підлогу.
— Оленко, не кип’ятись, — втрутилася мама. — Все ж не так страшно, допоможеш брату.
— Я десять років намагаюся мати хоч якийсь дах над головою, а тепер маю ще й платити за нього? — Олена підняла голову. — Ні, мамо, я не буду платити за нього.
Тим вечором вона довго сиділа, намагаючись обдумати все. Вона знову згадала, як допомагала брату все дитинство, як йому все завжди здавалось простим, а їй — ні. Виявилося, що вся ця допомога була просто звичкою для Владислава бути «зручним» для інших.
Через тиждень мама знову подзвонила:
— Оленко, може, хоча б перший внесок покриєш?
— Ні, мамо, — відповіла Олена холодно. — Я не буду цього робити.
— Не будь жадібною, у тебе все є, — сказала мама.
— У мене є іпотека, — відказала Олена.
— Ну так ти звикла платити, — додала мама.
Олена поклала слухавку. Її рука тремтіла. Але всередині вона відчула спокій.
Потім були постійні візити, образи, виправдання. Владислав намагався себе виправдати, а мама все більше тиснула.
— Ну не можна ж так! Він твій брат! — кричала мама.
Але Олена, нарешті, сказала:
— Якщо не можете платити, нехай банк забирає квартиру.
— Ти що, хочеш, щоб брат опинився на вулиці?! — запитала мама.
— Він дорослий, хай сам вирішує, — сказала Олена твердо.
Мама заплакала, Владислав почав бурмотіти про «обставини», але Олена не слухала. Вона відчула першу справжню свободу, коли зрозуміла, що більше не несе відповідальність за чужі помилки.
— Ідіть, — сказала вона, не підвищуючи голосу. — Мені треба побути наодинці.
Коли вони пішли, Олена стояла біля дверей, з глибоким подихом. Вона відчула, як її внутрішня свобода розцвіла, і вже ніхто не зможе забрати її.
Кілька тижнів по тому, на роботі вона сказала колегам:
— Я розставила крапки над i.
— Ну сім’я, куди подінешся… — сказали вони співчутливо.
— Я поділася, — відповіла Олена, — але жити стало легше.
І це була правда. Вона нарешті навчилася жити за власними правилами.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
