Вечірня Вінниця повільно занурювалася у сутінки. Галина Петрівна саме закінчила розкладати по баночках свіжозварене абрикосове варення, коли тишу квартири розірвав наполегливий, навіть зухвалий дзвінок у двері.
— Кого це там посеред ночі принесло? — Галина витерла руки об передник і з підозрою глянула на чоловіка. — Володимире, ти когось чекав? Може, з гаражів хтось заглянув?
Володимир, який до цього мирно дрімав перед телевізором, підхопився, кліпаючи очима.
— Та ні, Галюню. Хіба що сусіди знизу знову про крани питатимуть.
Галина зітхнула. Не тримати ж людей на порозі під’їзду? Вона підійшла до дверей, клацнула замком, і в коридор, наче штормовий вітер, влетіла велика жінка в яскравому капелюсі, тягнучи за собою величезну валізу на коліщатах.
— Оце так зустріч! Сюрприз! — закричала гостя, кидаючись Галині з обіймами на шию.
За нею несміливо переступив поріг худий чоловік, згинаючись під вагою ще двох баулів.
Це була Лариса, двоюрідна сестра Володимира з невеличкого містечка на Хмельниччині, разом зі своїм чоловіком Миколою. Володимир вибіг у коридор, розпливаючись у здивованій посмішці.
— Лариско! Миколо! Якими долями? Чому не маякнули, ми б хоч на вокзал вискочили, машину б завели! — Володимир щиро обійняв родичку.
Лариса, витираючи піт з обличчя хусточкою, обурено сплеснула руками:
— Як це не казали, Вовчику? Я ж тобі три дні тому дзвонила! Казала: збираємося до Вінниці, готуй магарич, родичі їдуть! Невже забув?
Володимир розгублено почухав потилицю.
— Так я думав ти жартуєш. Хто ж так зненацька зривається з господарства, коли город ще не прибраний? Подумав, просто балачки по телефону.
Галина тим часом уже метушилася на кухні. Попри те, що на годиннику була майже одинадцята, гостей треба було годувати — шлях у купу кілометрів неблизький.
— Треба було мені дзвонити, Ларисо, — кинула Галина через плече, розкладаючи нарізку. — Володя ж у нас як той професор розсіяний: усе, що не стосується запчастин до авто, у нього в одне вухо влітає, в інше вилітає. Проходьте, мийте руки. Розповідайте, що вас до міста привело? Невже фонтани наші так захотілося подивитися?
Лариса всілася за стіл, одразу заповнивши собою весь простір маленької кухні.
— Ой, Галю, вічно ти в усьому підвох шукаєш! Приїхали просто рідню провідати. Сама знаєш, роки йдуть, хочеться тепла родинного. От ми з Колею і вирішили: поки сили є, треба з’їздити до вінницьких.
— Воно то добре, — Галина поставила на стіл гарячу яєчню з салом, — але ж ви знаєте, що у нас однокімнатна. Де ж я вас моститиму? Ми ж не в гуртожитку.
— Та не переживай ти так! — Лариса махнула рукою, вхопивши шматок хліба. — Ми люди прості, сільські. Нам і кутка на підлозі вистачить, аби дах над головою був.
Галина мимоволі всміхнулася, хоча на душі було муторно.
— Ну, на підлогу я вас не покладу, не гоже в нашому віці кістки на бетоні сушити. Розкладемо вам диванчик тут, на кухні. Тісно, зате м’яко. Ви ж казали — на три дні? Потерпимо якось.
Лариса кивала, покірно погоджуючись, а сама про себе думала: «Бач, яка пані! Гостей — і на кухню, біля холодильника! В нас би останню сорочку віддали, а ця. Ну нічого, Галко, не знаєш ти ще, навіщо я тут».
Коли нарешті посуд був помитий, а гості вляглися, Галина закрилася з чоловіком у кімнаті.
— Вов, ти мені правду скажи: чого вони припхалися? З такими чемоданами на три дні не їздять. Там речей на пів року! Лариса — жінка хитра, вона просто так пороги оббивати не буде.
Володимир відвернувся до стіни, натягуючи ковдру.
— Галю, ну чого ти заводишся? Ларка скоро на пенсію виходить, от і захотіла побачити світ. Що там у них у містечку? Ринок та город. Не вигадуй дурниць, спи давай.
Він старався говорити впевнено, але голос зрадницько тремтів. Володимир знав набагато більше, ніж хотів визнати, і найбільше боявся, що дружина розкусить його авантюру завчасно.
Галина довго не могла заснути. У голові крутився фінансовий звіт. Останнім часом родина Зхарчуків ледь зводила кінці з кінцями. Коли Галина вийшла на пенсію, доходи різко впали, а Володимир, Володимир ніяк не міг змиритися з тим, що він більше не «заможний майстер», а звичайний пенсіонер.
Він продовжував викликати таксі там, де можна було пройтися пішки. Купував дорогі ковбаси, коли треба було економити. А нещодавно зовсім відзначився, вирішив запчастини для авто купувати, а потім дорожче продавати, але в нього нічого не вийшло, він ще й прогорів.
— Ох, Володько, дурнику ти мій, — зітхнула тоді Галина, почувши його покаяння. — Ну хто ж так заробляє? Останню копійку виманити. Переб’ємося як-небудь, на каші посидимо.
Але біда не приходить одна. То телефон у Володимира згорів — довелося брати в кредит новий, бо без зв’язку зараз ніяк. То стара «Лада» заглохла прямо посеред перехрестя — знову кредит на ремонт двигуна, бо без машини Володимир себе чоловіком не відчував.
Так і вийшло, що майже вся їхня скромна пенсія тепер йшла на оплату відсотків банкам. Галина трималася, затягувала пасок, варила порожні супи і казала чоловікові:
— Нічого, Вовчик, держава платить — і слава Богу. Головне, що ми разом. Віддамо ті борги, не ми перші, не ми останні.
Вона його не сварила. Навіщо сіль на слід сипати, якщо людина й так сама себе гризе? Але тепер ці гості. Чим їх годувати завтра?
Вранці Галина встала ні світ ні зоря. Хотіла прослизнути на кухню поставити чайник, але згадала, що там, на вузькому диванчику, сопуть родичі. Вона сподівалася, що люди з провінції за звичкою встануть рано.
Проте гості не поспішали. Вже й сонце піднялося високо, а з кухні тиша. Нарешті опівдні з’явилася розпатлана Лариса.
— Ох, і добре ж у вас спиться! — потягнулася вона, виглядаючи у вікно. — Ніяких тобі півнів, ніяких грядок. Оце я розумію — життя у городян! Тільки й знаєте, що відпочивати.
Галина стримала різку відповідь і мовчки почала смажити яєчню. Лариса, глянувши в тарілку, скривилася:
— І це все? Яєчня? Галко, я думала, ти нас вінницькими делікатесами частуватимеш. Я навмисне довго не вставала, думала, ти по магазинах бігаєш, щось вишукане готуєш.
— Ларисо, ми люди прості, — тихо відповіла Галина. — Слава Богу, що яйця в холодильнику є.
— Ну, ти дивися мені! Будь гостиннішою, ми ж не щодня приїжджаємо. Приготуй хоч обід нормальний, з м’ясом, з салатами. Все ж таки рідня!
Галині стало нестерпно соромно. Її ніби прилюдно образили. Вона не могла зізнатися, що вони в злиднях. Ледь дочекавшись, поки гості підуть з Володимиром на прогулянку, Галина побігла до сусідки баби Зіни.
— Бабо Зіно, виручайте! Позичте кілька сотень до пенсії. Гості нагрянули, м’яса вимагають, ананасів. Соромно перед людьми.
Стара сусідка витягла засмальцьований гаманець, але гроші давати не поспішала.
— Дам я тобі, Галю, дам. Але ти нерозумно робиш. Чого ти перед ними вистеляєшся? Самі без попередження приїхали, на голову сіли, ще й меню замовляють? Ти б їм правду сказала: вибачайте, гості дорогі, самі на воді сидимо.
— Ой, не можу я так, бабо Зіно. Уїдуть завтра — якось викрутимося. Не хочеться, щоб про нас слава погана йшла.
— Дивися сама, Галю. Тільки Лариса твоя — баба терта. Вона все життя на базарі простояла, кожну копійку бачить. І твій Володимир теж гарний — любе пил в очі пускати. Ти б розібралася, чого вони насправді приїхали. Не за фонтанами вони приїхали, ой не за ними!
Слова сусідки посіяли в душі Галі зерно тривоги. Справді, Володимир завжди любив здаватися багатшим, ніж є насправді. Майстер на заводі, а повадки — як у директора. Все йому найкраще подавай, найсвіжіше. Галина звикла на собі економити, аби чоловік був задоволений.
Галина пішла в магазин. Купила і м’ясо, і фрукти, і навіть пляшку гарного ігристого. Увечері стіл ломився від страв. Лариса була задоволена, але під кінець вечері знову вколола:
— Все добре, Галко, але от ананасів я так і не спробувала. Кажуть, у місті вони на кожному кроці. Невже пошкодувала для сестри екзотики?
Наступного ранку Галина знову пішла позичати — тепер уже до іншої сусідки. Красніла, заїкалася, але ананас купила. Гроші танули, як сніг у квітні. А ввечері Володимир оголосив:
— Знаєте що? Лариса з Миколою вирішили ще на тиждень залишитися! Їм у нас так подобається, що гріх таку компанію виганяти. Місця вистачить!
Галина відчула, як у неї темніє в очах. Останні гроші витрачені на фрукти, боргів — як шовку, а гості вирішили оселитися надовго. Ба більше, Лариса почала скаржитися на диван:
— Ой, Вовчику, спина в мене від цієї кухні болить. Тісно нам з Колею. Може, ми в кімнаті на ліжку ляжемо, а ви вже якось на дивані переб’єтеся? Ви ж господарі, вам звичніше.
Володимир, замість того щоб заступитися за дружину, радісно закивав:
— Звісно, Ларисо! Для гостей — усе найкраще! Галю, ну ти чого мовчиш? Давай перестилати!
Цієї ночі Галина не спала. Вона лежала на вузькому кухонному дивані, слухаючи, як у кімнаті хропе Лариса. Спина нила, а серце калатало від образи.
— Вов, — пошепки покликала вона чоловіка, який сопів поруч. — Коли вони поїдуть? У нас грошей на хліб не лишилося, я в усіх сусідів уже в боргах.
— Ой, не починай, — буркнув він. — Дай поїсти нормально хоч раз за місяць. Ти ж бачиш, які вони задоволені.
Галина зітхнула. Вона зрозуміла: Володимир насолоджується роллю «багатого вінницького родича», і йому начхати, якою ціною це дається.
Раптом у нічній тиші з кімнати почулися голоси. Гості не спали, вони про щось сперечалися. Галина напружила слух.
— Ще трохи, Колю, і справу буде зроблено! — шепотіла Лариса. — Завтра юрист підготує папери, Вовка підпише, і квартира наша. Він же дурний, у документах нічого не тямить. Тільки б Галка не влізла.
— Та Галка тво покірна, — відповів Микола. — Куди поведуть, туди й піде. Володька їй скаже — вона й повірить. Добре ти придумала з цим обміном. Отримаємо вінницьку квартиру, а їх у наш забитий будинок виселимо. Хай на городі спини гнуть, пенсіонерам корисно.
Галина відчула, як холодна липка хвиля жаху пройшла по спині. Так ось вона, справжня мета! Не ананасів вони хотіли, а її стін!
Вранці Галина зібрала всю свою волю в кулак. Коли гості зібралися на чергову «екскурсію», вона твердо сказала:
— Володимир сьогодні залишається вдома. Нам треба балкон розібрати, старі речі викинути.
— Та ти що, Галю? — вигукнула Лариса. — Ми ж на фонтани збиралися, Вовка обіцяв бути гідом!
— Володимир сьогодні потрібен мені, — відрізала Галина таким тоном, що навіть Лариса замовкла.
Коли гості пішли, Галина зачинила двері на всі замки і влаштувала чоловікові допит.
— Кажи мені зараз же, Володимир: про що ти домовився з Ларисою? Що за папери ти збирався підписувати?
Володимир важко зітхнув, сів на стілець і закрив обличчя руками.
— Галю. Ти не розумієш. Лариса два місяці тому дзвонила. Казала, що вони прогоріли. У неї на роботі недостача велика, Миколу з бізнесу витиснули. У них величезні борги у банку.
— І що? До чого тут ми? У нас самих борги по вуха!
— Так вона запропонувала. Каже, вишліть грошей, скільки є, щоб ми хоч борг віддали і до вас доїхали. А тут ми квартиру купимо, обживемося, а свій будинок у селі на вас перепишемо. Мовляв, ви вже старі, вам свіже повітря потрібне, тиша. А вона нам тут, у Вінниці, допомагатиме.
Галина ледь не задихнулася від люті:
— І ти їм гроші посилав? Ті, що я на зуби відкладала?
— Посилав, — тихо сказав Володимир. — Тобі збрехав, що в лотерею програв. А потім вони ще попросили — я вигадав ремонт машини, ти кредит взяла. Я ж хотів як краще! Думав, зроблю тобі сюрприз — будинок у селі, природа. Думав, я теж можу «крутитися» як справжній мужик!
— Дурню ти, Вовко! Вони ж тебе навколо пальця обвели! Вони зараз твою підпис чекають, щоб квартиру на себе переоформити, а нас у свою розвалюху викинути, де навіть води в хаті немає!
— Та не може бути. Вона ж сестра!
Галина не стала більше сперечатися. Вона змусила чоловіка видати адресу юридичної контори, де Лариса призначила зустріч. Одягнулася в найкращу сукню і поїхала туди.
Біля входу вона зіткнулася носом до носа з Ларисою та Миколою.
— О, Галочко! А ми тут по справах зайшли. Хотіли дізнатися, як нам свій будинок швидше продати, щоб ближче до вас бути! — Лариса защебетала, але очі в неї бігали.
— Колесо огляду, значить? — Галина примружила очі. — Ану, Ларисо, признавайся, що за «сюрприз» ви моєму чоловікові готували?
Тут із кабінету вийшов молодий юрист у дорогому костюмі.
— О, нарешті з’явився дарувальник? Проходьте, все готово. Договір міни вже роздрукований, лишився тільки підпис пана Володимира.
Галина холодно посміхнулася:
— Я — дружина пана Володимира. І без мого дозволу ніякої міни не буде. Давайте-но я подивлюся, що ви там наскладали.
У кабінеті Галина взяла папери. Там чорним по білому було написано: трикімнатна квартира у центрі Вінниці міняється на старий дерев’яний будинок у віддаленому селищі без жодних доплат. Мало того — у графі «згода дружини» вже стояв підпис. Схожий на підпис Галі, але не її.
— Значить так, «родичі», — Галина поклала договір на стіл. — Ви вирішили, що мій чоловік нічого не тямить у паперах, а я — занадто покірна, як ви вночі казали? Ви поставили самі мій підпис. Це вже серйозно все і вам зовсім не жарти.
Лариса зблідла, почала ковтати повітря ротом:
— Галю, та ти що. Ми ж хотіли як краще. Вовка сам казав.
— Мовчіть! — гримнула Галина так, що юрист підскочив. — Зараз ми йдемо в поліцію. Я вимагатиму повернення всіх грошей, які ви виманили у мого чоловіка. Або ви сьогодні ж зникаєте з Вінниці назавжди, повертаєте борг протягом місяця, і я забуваю про ваше існування.
Лариса зрозуміла — гра закінчена. Таку Галину вона не бачила ніколи.
Того вечора у квартирі подружжя нарешті стало тихо. Валізи зникли, гості поїхали на вокзал, навіть не попрощавшись. Володимир сидів на кухні, опустивши голову. Йому було нестерпно соромно.
— Пробач мені, Галю. Я думав, я такий розумний. Хотів бути господарем. А вийшов посміховиськом.
Галина підійшла до нього і поклала руку на плече.
— Нічого, Вовко. Головне, що дах над головою лишився. Борги віддамо — я вже знайшла підробіток, буду в сусідньому садочку бухгалтерію підтягувати. А ти, ти йди в гаражі, люди кажуть, там майстра тямущого шукають. Більше ніяких бізнесів і незрозумілих ідей і ніяких «сюрпризів».
— Обіцяю, Галю. Більше ніколи.
Увечері Галина занесла бабі Зіні шматок пирога та подякувала за вчасну пораду.
— Не можна довіряти людям тільки тому, що вони родичі, Зіно. Треба дивитися, з чим вони прийшли — з миром чи з ананасами, за якими ховається ніж.
Вінниця за вікном затишно світилася вогнями. Родина Сомових почала нове життя — без зайвого пафосу, але з гірким і корисним досвідом.
Як ви вважаєте, чи варто взагалі приймати родичів без попередження, навіть якщо це «свої»? Чи правильно вчинила Галина, що не стала сварити чоловіка, а взяла ситуацію в свої руки? Як би ви діяли, якби дізналися, що близькі люди намагаються вас ошукати? Чи можливо пробачити таку зраду з боку рідної сестри чи брата?
Фото ілюстративне.
