— І це все? — Розглядаючи яскраву коробку з новорічним дарунком, невдоволено буркнула Галина Петрівна. — А де конвертик?
— Мамо, який ще конвертик? Що ти знову вигадуєш? — обурився Орест. — Подарунок чудовий. Марка відома. Ти ж сама просила тостер на Новий рік. Забула вже? Якщо з пам’яттю негаразд — таблетки пий, а не мотай нерви рідним.
— А що це за тон з матір’ю? Я тебе такому вчила? Тостер — то тостер, не сперечаюсь. Купив — молодець. А де надбавка до пенсії? Святкова, так би мовити. Невже мати стільки років не заслужила? На ікорку, на ананас до столу, на улюблений тортик. Як же так, синочку?
— Мамо, я ж даю тобі щомісяця. Це не рахується? Думаєш, гроші мені з неба сипляться? — утомлено кинув син.
— Ой, відмовки. Значить, я найгірша — так виходить. І Вірі, і Раїсі діти на свята гроші дали, а я — в прольоті! Гарного сина виростила, нема що сказати. Як допомогти у скруті — одразу мама. А тут тисячу нещасну пошкодував.
— Мам, не починай. Я й так на взводі кілька днів. Знаєш же, що у нас із Зойкою твориться.
— То ви досі не помирилися? Думала, вже поладнали. Отже, таки розлучаєтесь? Дивись, яка вперта! Все їй не так. Яка ж… негідна жінка — твоя дружина, прости мене, Оресте. Може, й на краще, що розходитеся. Знайдеш собі іншу — порядну, яка тебе любитиме і матір твою поважатиме. А ця хай котиться куди знає.
— З розлученням тяганини — не обрахуєш, мамо. Квартиру і все в ній доведеться ділити навпіл. Бо купували в шлюбі.
— Навпіл? Це як навпіл? Які ще новини? Зойка до тебе з голим… пробач, сину, прийшла. А тепер збирається все різати пополам? Я ж скільки грошей вам давала — і на купівлю, і на ремонт. Там і моя частка є. Не менше третини. Згадай: я тоді бабусин будинок продала й вам віддала все. Якраз суми бракувало. Одна третина моя — і крапка!
— Ні, Зоя не погодиться. Вона вже подала на поділ квартири.
— Подала — то й подала, чорт з нею. Ми теж не з ганчір’я, — кинула свекруха.
Вона вирішила діяти й наступного дня прийшла до сина. Галина Петрівна знала: невістці нікуди подітися, до розлучення житимуть утрьох у їхній квартирі. Хотілося вивідати наміри щодо майна.
— Ну, здоровенька була, Зоєнько! Як справи, як здоров’я? Не нарікаєш ні на що? — почала з порога.
Невістка промовчала й навіть не привіталася, демонстративно зневажаючи не лише Ореста, а й його матір.
— О, це в твоєму стилі, невихована хамка, — не вітатися з порядними людьми. Те, що зібралася позбавити мого сина своєї присутності, — чудово. Ніхто тебе, таку «дорогу», не тримає. Скатертиною дорога! А от те, що потягнулась лапкою до чужого добра, — погано!
— До якого це «чужого добра», дозвольте дізнатися? Мені законом належить половина всього, що тут є. І квартира — теж. Половина — моя! — рвонула Зоя. — А ви не лізьте! Це наша з Орестом справа. Розберемося якось без вас!
Вона завжди нелюбила свекруху й тепер не стримувала емоцій.
«Все, що мені по закону, буде моє. І крапка. Ніхто не завадить», — думала Зоя.
— Ні, люба, без мене не розберетеся. Ось заяву на поділ подала — Орест сказав. Та трохи забула, хто вам дав потрібну суму на квартиру. Нагадаю: я дала! Отже, й моя частка тут є. Може, тепер мені віддаси?
— ЩО? Ще чого! Не буде цього! Іди-но звідси по-доброму! Яка твоя частка? Насмішила! — заверещала невістка.
— Годі! Скільки можна! Ти поводишся як остання… Це моя мати, і я не дозволю її принижувати, — не витримав Орест.
— Смійся-смійся, якщо смішно, — примружилась Галина Петрівна. — Те, що в квартирі, — добре, діліть навпіл, нехай. Хоча більшість тутешнього майна теж куплено не без моєї участі: і меблі, і техніка. Я тоді працювала й отримувала непогано.
— Все ділитиметься навпіл! Абсолютно все! І квартира в першу чергу! — не вгамовувалась Зоя.
— Ну от на суді й побачимо, — спокійно зронила свекруха. — Я сказала: третина — моя. Нехай дехто з цим рахується.
Свекруха пішла — не розгублена, а зібрана. Вона готувалася до бою. До сутички з ненависною Зойкою, яка націлилась залишити її сина без штанів.
— Твоя мати як була чокнута, так і лишилась! На що сподівається? Залякати мене? Я закони знаю. Все, що нажито у шлюбі, — навпіл. А що там вона «дарувала», ще доведи. Бабусі не таке вигадають, — цинічно хихотіла Зоя після її відходу.
— Маму не чіпай! Вона справді дуже допомогла з купівлею. І ти це знаєш. Але кому я пояснюю… Я вже бачу твою суть — нахабна і невдячна!
— Батьки ЗОБОВ’ЯЗАНІ допомагати дітям. Це нормально. Те, що вона робила, — її власна ініціатива!
— Та невже? А те, що ти ні копійки не вклала в покупку, бо за душею пусто було, — теж «нормально»?
— Припини, прошу.
— ЩО — припини? Це ж правда! А тепер ти сміливо заявляєш, що половина тут — твоя. Совість треба мати, люба.
— Я тобі не люба. Все, забудь. Ми вже чужі люди. Залишились формальності — розлучення, поділ майна — і крапка!
Орест засмутився. Як він закохався в таку бездушну? Виходить, три роки вона була поруч лише заради квадратів, на частину яких тепер претендує.
Але Галина Петрівна — не простачка. Життя її пом’яло, тож стала завбачливою. І поради подруги-юристки завжди слухала уважно.
У суді Галина Петрівна подала нотаріально завірений договір дарування коштів, датований днем, що передував купівлі квартири Орестом і Зоєю. Із документа випливало: мати подарувала синові суму, рівну третині вартості житла. Тоді Орест, окрилений коханням і клопотами, на ці «дрібниці» уваги не звернув — і забув.
А вона — ні. Вчасно все оформила. І тепер не дала цинічній колишній невістці відгризти половину квартири.
Яке лице було в Зої на засіданні — словами не переказати. Стара хитрунка таки обвела її. Хто б подумав!
— Це підробка! Перевірте! Від неї все можна чекати! Вона сфальшувала! ЖОДНИХ грошей не давала! — волала Зоя. — Звідки в пенсіонерки такі суми?
— Маю договір продажу батьківського будинку. Саме на цю суму, — спокійно відповіла Галина Петрівна.
Орест такого повороту не чекав — і, звісно, зрадів. Бо підступній колишній дісталася лише третина, а не половина, як планувала.
Тепер він так безоглядно новій обраниці не довірятиме.
А то справді можна й без штанів лишитися.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
