У селі завжди знали Олену як тиху, роботящу й дуже прив’язану до своєї мами, Марії Степанівни. Бо мама для неї була всім – і батьком, і другом, і порадником. Батько Олени ще в дитинстві покинув їх, тож усе життя на плечах Марії Степанівни лежала і важка праця, і виховання доньки.

– Доню, головне – тримайся за правду і будь доброю, – часто повторювала вона, коли вони разом прополювали грядки чи поралися по господарству.

Олена слухала маму й у серці клялася, що завжди буде їй вдячна.

Коли дівчина виросла, то закохалася в хлопця з сусіднього села – Івана. Любов була сліпа, гаряча, зітканa з юнацьких мрій. Мама відчувала, що Іван не надто роботящий, але не перечила:

– Живи, доню, як серце велить. Може, чоловік у сім’ї зміниться.

Вони зіграли весілля, і Олена привела Івана жити в мамину хату. Згодом у них народилася донечка Катруся. Життя ніби стало повнішим, та тільки щастя швидко затьмарили будні.

Іван не поспішав працювати: міг сидіти на лавці з сусідами до півночі, а на ранок лише знизував плечима, коли Олена просила допомоги. Усе тягнула вона – і по господарству, і за дитиною, і в полі. Мама, скільки могла, підставляла плече, та вже й вона була немолодою.

– Доню, так ти себе загубиш, – журилася Марія Степанівна. – Подумай про Катрусю, їй потрібне краще життя.

І тоді в голові Олени зародилася важка, але єдина думка: їхати за кордон. У селі вже чимало жінок вирушали в Італію чи Польщу – хтось на кілька років, хтось на все життя. Вона вагалася, бо не хотіла залишати маму й дитину. Та серце підказувало: іншого виходу немає.

– Мамо, я поїду в Італію, – якось тихо сказала вона ввечері. – Хочу, щоб у Катрусі було майбутнє.

Мати тільки зітхнула:

– Розумію, доню. Я поможу з дитиною, а ти бережи себе.

Так Олена опинилася в чужій країні, в італійському містечку, де доглядала стареньку сеньйору. Жінці було за вісімдесят, вона жила самотньо, але мала добру душу. Олена швидко навчилася італійських слів, опанувала роботу, увійшла в ритм.

Роки йшли. Спершу вона думала: «Ще рік-два – і повернуся». Та життя вносило свої корективи. Дочка підростала, їй потрібно було нове взуття, книжки, навчання. Олена надсилала гроші додому, з часом купила квартиру в райцентрі, а згодом і почала будувати власний будинок.

Вона вчилася тримати біль розлуки при собі. Сльози ночами ніхто не бачив – тільки подушка. Коли приїздила у відпустку, обіймала маму й доньку так, ніби хотіла наверстати всі пропущені роки.

А Іван… він так і залишився «сільським філософом». Жив на її гроші, але нічого не змінював. Згодом Олена зрозуміла: він для неї тягар, а не опора. Та терпіла заради доньки.

Минуло двадцять років. Сеньйора, яку доглядала Олена, стала для неї майже як рідна бабуся. Вони навіть розмовляли відверто:

– Олено, ти добра жінка, але завжди сумна, – казала старенька. – Твоє серце живе в Україні.

– Так, сеньйоро, – відповідала вона. – Там моя мама, моя донька, мій дім.

На початку вересня Олена зателефонувала додому й почула у голосі мами втому. Мама розповіла про те, що вже картоплю всю викопала.

– Мамо, а хто вам допомагає з городом?

– Та хто ж, доню… сама по трохи пораюся. Всім ніколи…

У ту хвилину Олені стало боляче, як ніколи. Вісімдесятирічна мама сама гнулася на городі, брала картоплю, носила відра, тоді як вона віддавала роки чужій старенькій, до речі, маминій ровесниці, але італійська сеньйора в с вої 80 вже майже не вставала з ліжка, бо мала важку хворобу. Серце стислося: «Досить!».

Ввечері вона підійшла до сеньйори й сказала:

– Вибачте, але я мушу їхати додому. Моя мама потребує мене.

Сеньйора лише кивнула й ніжно обійняла її:

– Я розумію, дитинко. Мами – вони в нас одні.

Повернення було важким, але водночас радісним. Мама плакала від щастя, дочка теж дуже зраділа, бо вже давно казала мамі, що їй треба повертатися. А Іван… він не змінився, хіба що став ще більш чужим.

– Ти лишила мене самого в чужій хаті, з тещею, – завжди докоряв Олені чоловік.

Тепер, коли Олена пожила на чужині і стала краще розуміти життя, вона сказала йому прямо:

– Іване, ми з тобою різні люди. Я стільки років усе робила сама, і тепер хочу жити без цього тягаря.

Вона подала на розлучення. Іван просився, казав, що на старість це не мудро – розлучатися, але Олена знала, що життя у неї тільки починається.

Вона не була тією втомленою жінкою, яка колись виїжджала за кордон. Тепер вона знала ціну своєму життю, своїй праці, своїй любові до матері й дочки.

Щоранку вони з мамою разом виходили на город, садили помідори, поливали квіти. Мати сміялася:

– От бачиш, доню, і без Італії ми щасливі.

А Олена лише кивала й пригорнула маму:

– Так, мамо. Бо головне – бути поруч.

Її історія стала прикладом для багатьох жінок у селі. Люди бачили: гроші не завжди роблять людину щасливою. Щастя – це коли ти вчасно повертаєшся додому, де чекає мама і твій рідний дім.

Після розлучення Олена відчула, що починає жити заново. Вона довго боялася цього кроку, бо думала, що залишиться самотньою. Та насправді виявилося навпаки: коли вона поставила крапку в безнадійному шлюбі, то відчула полегшення й силу.

Її дочка Катруся вже навчалася в університеті в місті. Вона частенько приїжджала до мами й бабусі. Для Катрусі мама була прикладом мужності:

– Мамо, ти стільки років працювала, щоб у мене все було, – якось сказала вона. – Я бачу, як тобі було важко. Я хочу стати хорошим спеціалістом, щоб більше ти не мусила ні за що хвилюватися.

Олені стискалося серце від гордості за доньку. Вона розуміла: усі її жертви були не марними.

А тим часом у селі життя набирало нових обертів. Олена почала облаштовувати свій будинок, який ще раніше збудувала на зароблені гроші. Разом із мамою вони висадили сад – яблуні, груші, вишні. Квіти розквітали на подвір’ї, і кожен перехожий зупинявся, щоб подивитися.

Сусідки дивувалися:

– Олено, ти якось зовсім помолодшала, відколи вернулася.

А вона лише усміхалася:

– Бо я вдома.

З мамою вони тепер були як подруги. Вечорами сиділи на лавці під хатою, пили чай із трав і згадували минуле. Марія Степанівна не раз повторювала:

– Доню, як добре, що ти вернулася. Я тепер спокійна, навіть коли Бог мене покличе, бо знаю, що ти біля мене.

Олена пригорнула її й зі сльозами казала:

– Мамо, не говоріть так. Я хочу, щоб ви ще довго жили.

З часом Катруся познайомила маму зі своїм нареченим. Хлопець виявився працьовитим і добрим, з повагою ставився до Олени й бабусі. Весілля вони справили скромне, але дуже щире. Олена плакала від щастя, коли вела доньку під вінцем.

Тепер у неї була ще й надія на онуків. Коли Катруся приїжджала з чоловіком у село, вони всі разом працювали в саду, готували обіди, сміялися. Дім, який довго будувався чужими сльозами й важкою працею в Італії, нарешті наповнився справжнім теплом і родинним сміхом.

Олена часто думала: «Можливо, я втратила багато років біля мами й доньки. Але Бог дав мені шанс надолужити. І я тепер ціную кожен день».

Вона більше ніколи не шкодувала, що повернулася. Бо зрозуміла головне: гроші можна заробити, будинки можна збудувати, але мамине життя і час із рідними – не повернеш.

Олена жила спокійно й щасливо, щодня дякуючи Богові за те, що встигла повернутися вчасно.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.