Квітень. Звичайний недільний день, що хилиться до вечора. У затишній київській квартирі, де панував аромат свіжого борщу, життя текло своїм звичним руслом.
– Іринко, у тебе засіб для виведення плям є? Я скатертину нову, мамину, заляпала червоним вином, а завтра свекруха на обід приходить, – голос Жанни у слухавці лунав, як допоможіть.
– Жанно, та не бери так близько до серця. Твоя Галина Василівна не буде з лупою кожен міліметр перевіряти, – усміхнулася Ірина, притискаючи телефон плечем і помішуючи ложкою борщ. – Але засіб є, заходь. Це ж той, що ти мені колись радила, концентрат.
– Ох, ти мою Галину Василівну не знаєш! Вона все помічає, – зітхнула Жанна. – Добре, за півгодини буду. Мені ще треба до Оксани забігти, вона обіцяла принести мені англійський підручник для сина, для Артема.
Ірина відключила телефон і повернулася до приготування. Чоловік, Олег, повіз їхнього сина, Михайлика, на тренування з баскетболу. У квартирі стояла така рідкісна і бажана тиша. За вікном мрячив осінній дощ, але на кухні, де готувалася вечеря, було тепло та затишно. Ірина наспівувала щось про калину, нарізаючи інгредієнти для улюбленого салату з гарбузом.
Раптовий стукіт у двері пролунав раніше, ніж вона очікувала. На порозі стояла не Жанна, а Лариса – подруга з інституту, з якою вони товаришували вже майже двадцять років.
– Ларо! Яка несподіванка! – зраділа Ірина. – Ти чого не попередила? Я б хоч кофтину змінила. Проходь, бо виглядаю як сова-господиня.
Лариса дивно посміхнулася, ступаючи через поріг. Вона виглядала незвично – замість звичайних джинсів і спортивної кофти, що їй личили, на ній була строга темна сукня, волосся ідеально зібране в пучок.
– Та я просто поряд була, думаю, загляну на хвилинку, – Лариса говорила швидко, не дивлячись Ірині в очі, що було для неї дивно. – Ти сама?
– Олег із Михайликом на баскетболі, – Ірина провела подругу на кухню. – Чай будеш? Може, кави? У мене є щойно змелені зерна з Карпат.
– Краще чай, – Лариса сіла за стіл, акуратно розправивши поділ сукні. – Іро… мені… треба поговорити.
Ірина дістала чашки, уважно дивлячись на подругу. Щось у її поставі, у напруженості рук, у неспокійному погляді було не так.
– Щось сталося, Ларис? – запитала Ірина, ставлячи перед нею димлячу чашку з гарячим трав’яним чаєм. – З мамою все гаразд?
Лариса три роки тому розлучилася і з того часу жила сама, віддаючи перевагу роботі в IT-компанії.
– Справа не в родині, – Лариса нарешті підняла очі. – Іринко… мені треба тобі дещо сказати. І це для мене надзвичайно важко.
Серце Ірини неприємно стиснулося.
– Говори, – вона повільно опустилася на стілець навпроти, відчуваючи, як по тілу пробіг холод. – Що б там не було.
Лариса зробила глибокий, тремтячий вдих, ніби збираючись пірнути у крижану воду.
– Вибач мені, але ми з твоїм чоловіком покохали один одного, – сказала вона ледь чутно, на одному видиху. – Це триває вже шість місяців. Я справді не хотіла, щоб це трапилося, але…
Світ навколо Ірини раптом перестав існувати. Звуки кухні – дзюрчання води, тихе кипіння борщу – стали глухими. Вона дивилася на Ларису, на її губи, що ворушилися далі, але слова не мали сенсу.
– Що? – це все, що Ірина змогла вимовити.
– Я не хотіла, щоб ти дізналася це від мене в такий спосіб, – швидко повторила Лариса. – Але ми з Олегом вирішили, що ти маєш знати правду. Він тебе дуже поважає і цінує, як родича, як матір Михайлика. Але зі мною… між нами виникло щось глибоке і справжнє.
Ірина притулила долоню до скроні, відчуваючи нереальність моменту. Двадцять років дружби, п’ятнадцять років шлюбу – і ось ця картина: найкраща подруга і чоловік таємно зустрічалися за її спиною.
– Коли? – запитала вона, дивуючись сталевому спокою свого голосу. – Як це почалося?
Лариса опустила погляд на чашку.
– Пам’ятаєш, той тімбілдінг у його компанії, півроку тому? Ти не змогла піти, бо була з температурою. А мене Олег запросив, щоб була пара…
Ірина пам’ятала. Вона лежала в ліжку з високою температурою, а Олег довго вмовляв її дозволити йому піти одному: “Там керівництво буде, треба бути присутнім”. Ірина сама тоді жартома запропонувала взяти Ларису: «Їй все одно вдома самій сумувати».
– І ви з того часу… – Ірина замовкла, не в силах закінчити.
– Не одразу, – похитала головою Лариса. – Спочатку просто спілкувалися, зідзвонювалися. Він допомагав мені з вибором техніки для нової квартири. А потім… Я не знаю, як пояснити. Це було сильніше за нас.
Ірина раптом згадала, як Олег часто затримувався на роботі, посилаючись на “термінові проєкти”. Як він перестав залишати телефон без пароля. Всі ці тривожні дзвіночки були перед нею, але вона вибрала ігнорувати їх, довіряючи своїй родині.
– І що далі? – запитала вона, дивлячись у вікно, де дощ посилився, створюючи на склі каламутні водяні струмені. – Ви плануєте будувати спільне життя?
– Іро, – Лариса простягла руку через стіл, але Ірина відсмикнула свою, як від вогню. – Ми не планували нічого заздалегідь. Просто зрозуміли, що не можемо одне без одного. І вирішили, що ти маєш знати.
– Чесно? – Ірина видала короткий, різкий смішок. – Півроку приховувати, а потім прийти з таким “чесним” зізнанням? Яка несподівана відвертість.
– Мені щиро шкода, – очі Лариси наповнились сльозами. – Я ніколи не хотіла тобі болю. Ти моя найкраща подруга.
– Була, – відрізала Ірина. – Була.
Саме в цей момент у двері знову постукали. Ірина повільно підвелася, відчуваючи, як німіють ноги.
На порозі стояла Жанна з винуватою посмішкою.
– Привіт! Ох, вибач, що запізнилася. Оксана була на прогулянці з собакою, довелося чекати, – вона замовкла, побачивши вираз обличчя Ірини. – Іро? Що трапилося?
– Зайди, – тільки й змогла вимовити Ірина, пропускаючи її до передпокою.
Жанна пройшла на кухню і завмерла, побачивши заплакану Ларису.
– Ой, Лара, ти вже тут? – розгублено запитала вона. – А я думала…
Ірина повільно опустилася на стілець, переводячи погляд з однієї подруги на іншу.
– Ти знала? – запитала вона у Жанни. – Про Олега та Ларису?
Жанна зблідла, безпорадно озирнувшись на Ларису.
– Я… ну… бачила їх разом, у центрі, в парку, місяць тому. Але подумала, може, це була випадкова зустріч, ділові справи…
– Не треба вигадувати, – втомлено сказала Ірина. – Ти знала.
Жанна опустила голову.
– Так, – ледь чутно підтвердила вона. – Лариса розповіла мені кілька тижнів тому.
Ірина заплющила очі. Зрада накривала її як цунамі, що виникло зненацька. Чоловік, найкраща подруга, а тепер і третя, з якою вони ділили таємниці та виховували дітей.
– Ідіть, – тихо сказала вона. – Обоє. Зараз же.
– Іро, давай поговоримо, – почала Лариса.
– Немає про що говорити, – відрізала Ірина. – Просто йдіть!
Коли за подругами зачинилися двері, Ірина повернулася на кухню та вимкнула плиту під борщем, який вже почав пахнути пригорілим. У голові була дзвінка порожнеча, ніби хтось стер усе її минуле.
Телефон задзвонив майже одразу. Телефонував Олег.
– Так, – відповіла вона безбарвним голосом.
– Іринко, ми затримаємось, – голос чоловіка звучав бадьоро. – Тренер запросив хлопців на пиріжки з м’ясом у місцевій кав’ярні, обговорити тактику наступного турніру.
– Добре, – Ірина сама здивувалася своєму спокою.
– Ти в порядку? Голос такий… холодний.
– Все нормально. Лариса заходила.
Пауза на тому кінці була відчутною, хоча й короткою.
– Так? І як вона?
– Запитай у неї сам, – відповіла Ірина. – Ви ж тепер такі близькі.
Тиша в трубці стала нестерпною.
– Вона тобі сказала, – нарешті прошепотів Олег.
– Так, – підтвердила Ірина. – Дуже «чесне» зізнання. Ви це довго готували?
– Іро, я все поясню, коли приїду.
– Не треба, – перебила вона. – Я вже все зрозуміла. Шістнадцять років разом, а ти не знайшов сил сказати мені правду сам. Надіслав посередника.
– Я не надсилав! – у його голосі з’явилося напруження. – Ми планували поговорити, підібрати момент…
– Підготувати? – Ірина гірко засміялася. – До чого? До того, що мій чоловік та найкраща подруга зрадили мене? Як до цього можна підготувати, Олеже?
– Я приїду, і ми поговоримо наодинці, – твердо сказав він. – Зараз поруч Михайлик, не будемо при ньому.
Ірина відчула, як її біль відступає перед холодним прагматизмом. Син. Їхнє одинадцятирічне диво.
– Добре, – погодилася вона. – Приїжджайте.
Повісивши трубку, Ірина підійшла до вікна. Дощ перетворився на справжню осінню зливу, місто поринуло у вечірню мряку. Вона дивилася на струмені води, що стікали по склу, і думала про те, як швидко може змінитися життя. Вранці вона мала цілісний світ: сім’ю, подруг, майбутнє. А тепер це був розбитий посуд.
Дивно, але сліз не було. Це був не смуток, а оніміння, шок, що не давав емоціям вирватися назовні.
Вона пройшла до спальні і відчинила шафу. Речі Олега висіли поруч із її сукнями – випрасовані сорочки, джинси, куртки. П’ятнадцять років спільного життя в кожній деталі. П’ятнадцять років, які тепер стали неіснуючими.
Ірина дістала з верхньої полиці дорожню сумку. Не для себе – для нього. Вона не збиралася йти з квартири, яку вони виплачували разом, а частину першого внеску вона вклала зі свого спадку від тітки. Нехай іде він, до свого нового, «справжнього» кохання.
Методично, без поспіху, вона почала складати речі чоловіка. Сорочки, светри, штани, шкарпетки. Засоби гігієни. Фотографію Михайлика в дерев’яній рамці залишила – у Олега була така сама в офісі. Обручку, яку він перестав носити ще півроку тому, пославшись на те, що вона натирає палець під час тренувань, поклала в кишеню його зимової куртки.
Зачинивши сумку, Ірина пройшла до кімнати сина. Тут все дихало футболом і баскетболом – постери на стінах, спортивні трофеї, розкидані підручники. Як сказати Михайлику, що тато більше не житиме з ними? Як пояснити, що дорослі іноді роблять боляче найближчим людям?
Повернувшись на кухню, Ірина налила собі чай, який так і залишився незайманим після відходу Лариси. Холодний, він здавався гірким, як полин.
Коли в замку повернувся ключ, Ірина сиділа за столом, дивлячись у темне вікно. Почулися кроки, радісний голос сина:
– Мам, ти не уявляєш, як круто ми зіграли! Я закинув три м’ячі!
Ірина змусила себе посміхнутися, коли Михайлик влетів на кухню, з мокрим від дощу волоссям і почервонілими щоками.
– Ти мій молодець, синку. Іди переодягнися, ти промок.
Олег залишився у дверях. Він виглядав змарнілим, втомленим.
– Михайлику, йди до своєї кімнати, – сказав він. – Нам із мамою треба серйозно поговорити.
Хлопчик перевів погляд з батька на матір, відчувши напругу в повітрі.
– Щось трапилося? – запитав він насторожено.
– Нічого критичного, – Ірина постаралася, щоб голос звучав спокійно і впевнено. – Просто дорослі справи. Іди, я потім обов’язково зайду.
Коли син вийшов, Олег пройшов на кухню і важко опустився на стілець.
– Іро, я не знаю, як почати…
– З правди, – запропонувала вона. – Просто скажи правду.
Він провів рукою по волоссю – жест, який завжди робив, коли був у скруті.
– Я люблю тебе, – почав він. – Я не хочу це заперечувати. Але з Ларисою… це зовсім інші почуття. Я не планував цього, воно просто заполонило мене.
– Заполонило? – перепитала Ірина. – Ти випадково опинився у чужій квартирі?
Олег здригнувся.
– Не треба так драматизувати. Ми дорослі люди. Так, я винен перед тобою. Але я не хотів робити тобі боляче.
– Але зробив, – констатувала Ірина. – І продовжуєш робити, ховаючись за цими «вищими почуттями».
– Що ти хочеш, щоб я сказав? – у його голосі з’явилося роздратування. – Так, я покохав іншу жінку. Так, це твоя подруга. Так, мені соромно. Але я не можу контролювати, кого любить моє серце!
– Контролювати почуття – ні. Контролювати свої вчинки – так, – Ірина підвелася. – Твої речі зібрані. Дорожня сумка в спальні.
Олег дивився на неї, ніби вперше бачив.
– Ти мене… виганяєш?
– А ти хочеш залишитись? – здивувалася вона. – Навіщо? Ти щойно сказав, що любиш іншу.
– Але ж Михайлик… – він запнувся. – Я його батько.
– І залишишся ним, – кивнула Ірина. – Можеш бачитися з ним, коли захочеш, забирати його. Але жити тут… ні, Олеже. Ти зробив свій вибір.
Він довго дивився на неї, шукаючи в її очах розгубленість чи сльози.
– Ти змінилася, – нарешті сказав він. – Раніше ти б плакала, кричала, просила залишитися.
– Раніше я була іншою, – погодилася Ірина. – Раніше я вірила в наш спільний світ. А зараз… мені просто неймовірно боляче і порожньо. І я хочу, щоб ти пішов.
Олег підвівся, намагаючись щось сказати, але передумав і вийшов. За кілька хвилин він повернувся з дорожньою сумкою.
– Я поговорю з Михайликом, – сказав він, ставлячи її біля дверей.
– Ні, – Ірина похитала головою. – Не сьогодні. Він не зрозуміє. Скажи йому, що тобі треба терміново виїхати у відрядження. А потім ми разом, пізніше, все пояснимо.
– Як скажеш, – несподівано швидко погодився Олег.
Розмова із сином була коротка. Михайлик засмутився, але повірив у термінове відрядження. Олег пообіцяв дзвонити щодня і привезти сувенір.
Коли двері за чоловіком зачинилися, Ірина притулилася до стіни і повільно сповзла на підлогу. Ось тепер прийшли сльози – гарячі, нестримні, вони текли по щоках і падали на килим. Біль накрив її, немов обвалення гори.
Скільки вона так просиділа, Ірина не знала. В якийсь момент поруч з’явився Михайлик, обійняв її за плечі.
– Мам, ти чого? – запитав він злякано. – Тато ж скоро повернеться, він обіцяв.
Ірина обійняла сина, притиснувши до себе.
– Знаєш, іноді дорослі плачуть просто так, – сказала вона, витираючи сльози. – Від великої втоми. Але все буде добре, правда.
– Хочеш, я зроблю тобі какао? – запропонував Михайлик. – Ти мене вчила.
– Давай разом, – Ірина встала, простягнувши руку синові. – А потім подивимося твій улюблений український мультфільм, добре?
Пізніше, коли Михайлик заснув, згорнувшись калачиком поруч з нею на дивані, Ірина довго дивилася на його обличчя, таке схоже на батьківське. Що буде далі? Чи зможе вона впоратися сама? Чи залишаться вони з Олегом добрими батьками для Михайлика, незважаючи на розрив?
Відповідей не було. Була лише ця ніч, спокійне дихання дитини поруч, і чітке розуміння, що завтра почнеться абсолютно нове, невідоме життя.
За тиждень зателефонувала Лариса. Ірина довго дивилася на екран телефону.
– Так, – сказала вона.
– Іро, можна мені прийти? – голос Лариси звучав невпевнено і винувато. – Поговорити, все пояснити.
– Нема про що нам говорити, – відповіла Ірина.
– Будь ласка. Я мушу пояснити… все набагато складніше, ніж ти думаєш.
– Нічого не може бути складніше за зраду, – Ірина помовчала. – Але добре, приходь. Завтра о сьомій. Михайлик буде у моєї мами.
Наступного дня, відчинивши двері колишній подрузі, Ірина вразилася, наскільки та змінилася. Вона виглядала виснаженою, очі були заплакані, рухи нервові.
– Проходь, – Ірина пропустила її до квартири.
Вони сіли на кухні. За вікном знову мрячило, наче осінь застигла, відтворюючи фатальну неділю.
– Я не живу з Олегом, – почала Лариса без передмов. – Він винайняв тимчасову квартиру.
– Мене це не стосується, – знизала плечима Ірина.
– Стосується, – Лариса підняла очі. – Тому що я зрозуміла, що скоїла жахливу помилку. Я не люблю його. Не так, як думала.
Ірина ледь помітно посміхнулася.
– І ти прийшла до мене? Щоб я вибачила і він повернувся до тебе?
– Ні! – гаряче заперечила Лариса. – Щоб ти знала правду. Я була самотня, Іро. А Олег був поруч, розумів мене. Він казав, що ви живете як сусіди, що почуттів немає…
– І ти повірила, – кивнула Ірина. – Звісно, ти так хотіла в це вірити.
– Так, – погодилася Лариса, опускаючи голову. – Хотіла. А потім я побачила, як тобі боляче, і зрозуміла… зрозуміла, який непоправний біль я завдала. І що наші стосунки – це була ілюзія.
– Що ти від мене чекаєш? – стомлено запитала Ірина. – Прощення?
– Нічого, – тихо відповіла Лариса. – Просто знай: я не буду з Олегом. І що я ніколи не пробачу собі те, що зробила з нашою двадцятирічною дружбою.
– Це нічого не змінить, – Ірина похитала головою. – Мені вже байдуже, будете ви разом чи ні. Ви обидва зрадили мене. І цього я не забуду.
Лариса кивнула, встала.
– Я розумію. Прощавай, Іро.
Коли за Ларисою зачинилися двері, Ірина не відчула ні радості, ні полегшення. Лише тихий сум за тим, що вже втрачено.
Минуло три місяці. Зима накрила місто снігом. Ірина та Михайлик пристосувалися до життя вдвох. Олег приходив у вихідні, забирав сина. Вони говорили про Михайлика, коротко, без емоцій.
Одного грудневого вечора, коли Михайлик вже спав, Ірина сиділа з книгою, коли пролунав дзвінок. На порозі стояв Олег.
– Привіт, – сказав він невпевнено. – Можна?
– Михайлик спить, – відповіла Ірина.
– Я знаю. Я до тебе, – він переминався з ноги на ногу. – Поговорити.
Ірина відчинила двері ширше.
На кухні Олег поставив на стіл невеликий подарунок.
– Я не питиму з тобою, – похитала головою Ірина. – Говори, що хотів.
Олег зітхнув.
– Я зробив помилку, Іро, – почав він. – Непрощенну помилку. Зруйнував нашу сім’ю через хвилинне засліплення.
– Завдовжки півроку, – уточнила Ірина.
– Я заплутався, – зізнався Олег. – Лариса була поруч, слухала. Мені здавалося, що у нас з тобою зникло тепло, що ми живемо за звичкою.
– А насправді? – запитала Ірина, дивлячись йому в очі.
– Насправді я люблю тебе, – тихо сказав він. – І завжди любив. Просто зрозумів це, лише коли втратив.
Ірина довго мовчала, дивлячись на чоловіка, з яким прожила більшу частину свідомого життя.
– Знаєш, Олеже, – нарешті сказала вона, – місяць тому я б віддала все, щоб почути ці слова. Плакала ночами, мріяла, що ти повернешся. А зараз…
– Зараз? – Він подався вперед, в очах з’явилася надія.
– Зараз я розумію, що ми вже не зможемо бути разом, – твердо відповіла Ірина. – Забагато болю, забагато брехні. Я більше не можу тобі довіряти. А без довіри сім’я неможлива.
– Я можу повернути твою довіру, – палко заперечив він. – Дай мені шанс. Заради Михайлика, заради всього, що було.
Ірина похитала головою.
– Ні, Олеже. Ми завжди будемо добрими батьками для Михайлика. Може, колись станемо друзями. Але чоловіком та дружиною – ніколи.
Він довго дивився на неї, шукаючи останній промінь надії.
– Я зрозумів, – нарешті сказав він, підводячись. – Пробач мені, Іро. За все.
Коли він пішов, Ірина підійшла до вікна. Сніг падав, вкриваючи місто білим, чистим покривалом. Як аркуш паперу, на якому можна почати писати нову історію.
Вона мала навчитися головному – любити себе і вірити у власні сили. Це був кінець однієї історії, але лише початок її нової глави.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
