Село зустрічало молоде подружжя достиглими яблуками і сливами і запахом свіжої штукатурки. Новозбудована хата світилася білими стінами й ще пахла деревиною. Андрій з Іриною трималися за руки й із гордістю дивилися на власний дім. Це була їхня мрія, що нарешті збулася.

– Ну що, Іро, тепер у нас є своя фортеця, – усміхнувся Андрій.

– Так, – обняла його дружина. – Я навіть не вірю, що ми справді тут житимемо.

Але кожен із них добре знав: без матері Андрія, Ліди, цього дому не було б. Бо всі гроші на будівництво – її роки важкої праці в далекій Італії.

Ліда виїхала за кордон ще тоді, коли Андрій ходив у дев’ятий клас. Спершу думала – на рік, заробить трошки й повернеться. Але як то буває: життя затягнуло. Спочатку треба було оплатити навчання синові, потім допомогти з весіллям, а далі – постало питання власного житла.

– Сину, – казала вона в розмовах по телефону, – я хочу, щоб у тебе була хата. Ти ще молодий, треба коріння пускати. Гроші я висилатиму, а ти вже там із майстрами радься.

Андрій зводив будинок, а мама з-за кордону рахувала кожну копійку, економила на собі, щоб тільки вкласти у його майбутнє.

І от настав день новосілля. З самого ранку подвір’я гуділо, як вулик. Сусіди допомагали накривати столи, у хаті метушилися жінки, пахло борщем і печеним м’ясом.

Приїхала й мама Ірини – Ольга. Вона вся сяяла, голосно командувала, роздавала поради. У руках тримала гарну коробку.

– Це ваза, з чеського скла, дуже дорога, – гордо сказала вона, ставлячи її на середину стола. – Хай стоїть на пам’ять!

Ірина радісно підхопила:

– Мамо, яка краса! Подивіться всі, яка у нас тепер буде прикраса в хаті!

Гості підходили, роздивлялися, дехто навіть хвалив:

– О, гарна річ! От буде що в кімнаті поставити.

А Ольга сяяла ще більше. Їй подобалося, що всі помічають її дарунок.

Ліда ж приїхала тихо. Сіла скраєчку двору, допомагала де треба. Хоч це вона заплатила за кожну цеглину, ніхто особливо й не звертав уваги.

Невістка, заклопотана гостями, бігала кругом своєї мами: то стіл подати, то стільця принести, то гостей знайомити.

А до свекрухи – жодного разу не підійшла з тим щирим словом: «Мамо, дякуємо, що цей будинок у нас є завдяки вам і вашим старанням».

Ліда спостерігала мовчки. Її серце щеміло, але вона усміхалася, щоб ніхто не помітив.

За столом говорили тости, сміялися, дякували Богові, що молоді мають свій дім. Ольга раз у раз нахилялася до сусідок і шепотіла:

– А ваза моя? Бачили, яка гарна? Я ж знала, що треба щось таке подарувати, аби запам’ятали! То мені спеціально з Праги привезли, уявляєте яу обережно треба було везти, щоб не розбити.

Ліда сиділа поруч, мов тінь. Вона чула ці слова і відчувала, як у грудях підступає образа. Не за себе – за сина. Бо він мав би знати й пам’ятати, скільки вона віддала сил, щоб цей дім стояв.

Вже коли гості розійшлися, а подвір’я стихло, Андрій підійшов до матері.

– Мамо, я вам так вдячний… Без вас нічого б не було. Ви ж знаєте.

– Знаю, синку, – сказала Ліда й обняла його. – Мені більше нічого не треба. Головне, щоб у вас була сім’я та любов.

Але очі її наповнилися сльозами. Вона не хотіла показати, як боляче.

Минув тиждень після новосілля. Ірина хвалилася перед подругами новою хатою й тією вазою, яку подарувала її мама. Ліда ж поверталася в Італію, знову на роботу. Вона й далі мала платити за кредити, що взяли на будівництво.

У літаку вона дивилася у вікно й думала:

«Невже так завжди? Ти працюєш, віддаєш себе, а пам’ятають тільки дрібні речі – гарну вазу чи гостре слово… А жертви ніхто не бачить».

Ірина з часом зрозуміла, що зробила помилку. Вона згадувала той день і ловила себе на думці, що жодного разу не сказала перед усіма: «Дякуємо мамі Ліді за цей дім». Її совість почала гризти.

Одного вечора вона розповіла Андрію:

– Мені соромно. Я тоді стільки уваги приділила мамі, а твою маму ніби обійшла стороною. Хоча ж це її гроші, її праця…

– Знаю, – зітхнув Андрій. – Мама не образилася, але їй було боляче.

Через кілька місяців Ліда знову приїхала в село. Тоді Ірина зустріла її вже інакше. Вийшла до воріт, обняла й сказала:

– Мамо, дякую вам. За дім, за все, що ви зробили для нас. Я тоді не сказала, а мала сказати…

Ліда подивилася на невістку й лагідно усміхнулася:

– Добре, Ірино. Головне – щоб ви цінували, жили в любові й мирі. Хата то не стіни, хата то сім’я.

Минуло кілька років. Ваза, подарована Ольгою, стояла на полиці й припадала пилом. А от будинок, зведений на гроші Ліди, залишався головною опорою для молодої сім’ї. Там народилися діти, там виросло їхнє щастя.

І кожного разу, коли Андрій та Ірина сідали на ґанку з дітьми, вони згадували, скільки ночей його мама провела на чужині, щоб цей дім став їхнім. Звичайно, кожен дає в міру можливості, але не варто забувати тих, хто зробив все і навіть більше, а міг і нічого не робити…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.