Той рік мав стати найщасливішим у моєму житті. Мені було вісімнадцять, я літала на крилах — вийшла заміж за свого Андрія. Ми зняли крихітну однокімнатку, де з меблів був лише матрац і пара стільців, але нам було байдуже. Ми будували плани.

Але в моїх батьків плани були інші. Після двадцяти років шлюбу вони вирішили, що їм більше не по дорозі. Батько зібрав речі й пішов до «нової любові», просто викресливши нас із життя. А мама… мама вчинила ще цікавіше.

Я пам’ятаю той вечір, коли вона прийшла до нас із величезною валізою. За руку вона тримала мою молодшу сестру, тринадцятирічну Зоряну.

— Олено, — сказала мама, не дивлячись мені в очі, — я їду. В Італію. На заробітки. Там зараз усі наші, кажуть, гроші великі.

— А Зоряна? — я відчула, як у мене починають тремтіти руки. — Вона ж школу не закінчила.

— Зоряна поживе у вас, — відрізала мама, наче це було звичайне прохання позичити солі. — Ти вже доросла, заміжня. Допоможеш сестрі. Я буду присилати… ну, як розживуся.

Андрій стояв у коридорі й мовчки дивився на цей цирк. Я бачила, як у нього напружуються скули. Мама поцілувала нас у щоки, залишила Зоряну з рюкзаком посеред кімнати й пішла. Того вечора я вперше зрозуміла, що дитинство закінчилося. Не через весілля, а через мамине рішення.

Минуло пів року, рік, два. Від мами приходили лише короткі листи або рідкісні дзвінки.

— Як ви? — питала вона.

— Важко, мамо. Андрій на двох роботах, я вчуся і підробляю. Зоряні треба зимові чоботи, куртку, на підручники з англійської… Можеш передати хоч щось?

— Ой, Оленко, тут так дорого жити! Поки документи зроблю, поки борг за дорогу віддам. Терпіть, ви ж молоді.

Андрій працював на будівництві вдень, а вночі розвантажував машини. Ми жодного разу не поїхали на море, жодного разу не купили собі нічого зайвого. Все йшло на Зоряну. Одягнути підлітка, нагодувати, зібрати на випускний. Мій чоловік виявився золотим — він жодного разу не дорікнув мені сестрою, хоча я бачила, як він втомлюється. Шесть років ми були для неї і за маму, і за тата. Батько зник назавжди, а мама… мама «облаштовувалася».

Коли Зоряна виходила заміж, мама приїхала. Вона виглядала розкішно: дорога зачіска, італійське взуття. Подарувала сестрі набір каструль і поїхала назад. Навіть на весільний стіл не скинулася. — Вона там за вдівця вийшла, — шепотіла Зоряна мені на кухні. — Маріо якийсь. Кажуть, багатий. Може, тепер допоможе? Я тільки гірко посміхнулася. Я вже ні на що не сподівалася.

Минуло ще кілька років. Ми з Андрієм нарешті купили своє житло в кредит, почали дихати вільніше. І тут — черговий візит «італійки». — Хочу купити квартиру в центрі, — заявила мама за вечерею. — Гроші назбирала, Маріо додав. Олено, допоможи знайти варіант.

Ми з Андрієм три тижні бігали по ріелторах. Переглянули десятки варіантів, торгувалися, перевіряли документи. Мама вибрала шикарну «сталінку» з високими стелями. Три кімнати, центр міста.

— Ну все, — зітхнула я з полегшенням, коли угоду оформили. — Будеш тепер приїжджати, жити в комфорті. Може, онуків на літо забереш? Мама холодно глянула на мене, закрила двері на всі три замки й поклала ключі в сумочку. — Я тут жити не збираюся. Це моя інвестиція. Хай стоїть. А онуки… у них є батьки, нехай вони й думають.

І поїхала. Квартира стояла пустою вісім років. Жодного разу вона не запропонувала Зоряні, яка тулилася з чоловіком у селі, пожити там. Жодного разу не пустила моїх дітей переночувати, коли ми робили ремонт. Раз на рік вона приїжджала на два тижні, здувала пил із меблів і знову замикала свій «музей».

І от, місяць тому — знову дзвінок від мами.

— Олено, я приїхала, зустрічай. Приїхала. Посиділи, випили чаю. Мама все розказувала, як вони з Маріо подорожують, яку машину він їй купив. А потім, наче між іншим:

— Слухай, доцю. Нам з Маріо в Італії треба нове житло купити. Будинок мрії знайшли, але трохи не вистачає. Позич мені грошей. Сума велика, я знаю, що у вас є — Андрій же бізнес відкрив.

У мене в горлі пересохло.

— Мамо, ми ці гроші збирали п’ять років. Ми дітям на навчання відкладаємо, Андрію в товар треба вкладати… Ми в кредит жили роками, поки ти там «у шоколаді» була.

— Які ви дріб’язкові! — мама сплеснула руками. — Я ж поверну! Ну, через рік, або через два. Я ж мати ваша! Я тобі життя дала! Як ти можеш рідній матері відмовити, коли у неї така можливість?

— Мамо, — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло. — За двадцять п’ять років ти не прислала мені навіть коробки цукерок. Ти залишила на мене тринадцятирічну дитину і зникла. Ми вивчили Зоряну на свої гроші. Ми купували твою квартиру, не взявши з тебе ні копійки за допомогу. Це гроші нашої сім’ї, мого чоловіка. Я не дам їх тобі.

Що тут почалося… Я почула про себе все. І що я егоїстка, і що я грошолюбка, і що вона проклинає той день, коли мене народила. Вона кричала так, що сусіди почали стукати в стіну.

Через тиждень мама продала свою «інвестицію» — ту саму трикімнатну квартиру в центрі. Продала швидко, скинувши ціну, аби тільки швидше отримати гроші. В день від’їзду вона навіть не зайшла попрощатися з онуками. Просто зателефонувала з таксі. — Гроші я знайшла, — голос був холодним, як залізо. — Але ти мені більше не дочка. Викреслюю тебе зі свого життя. Живи зі своїми мільйонами, але коли будеш помирати — не клич мене. Ти погана, невдячна дитина.

Поклала слухавку.

Я сиділа на кухні й дивилася на старе фото, де ми ще малі — я, тато, мама і Зоряна. Всі посміхаються. А тепер — порожнеча. Андрій підійшов, поклав руку на плече.

— Не плач, Олено. Ти все правильно зробила. — Андрію, — тихо спитала я, — невже 25 років в Італії так змінюють людей? Чи вона завжди такою була, а я просто не хотіла бачити?

Відповіді не було. Тільки гіркий присмак образи, який, мабуть, уже ніколи не зникне. Я вивчила цей урок: іноді «мати» — це просто слово в паспорті, а справжня сім’я — це ті, хто стояв поруч, коли в кишені було пусто.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.