І ось настав момент, коли додому мала повернутися Валентина Петрівна. Про неї Остап чув багато: гарна, розумна, освічена, звикла до іншого життя за кордоном. І серце йому тривожно билося: як вона сприйме простого сільського чоловіка, який увесь час крутився біля її дітей? Коли ж настав день зустрічі, Остап довго стояв на подвір’ї, чекаючи. Під’їхала машина, вийшла струнка жінка з короткою зачіскою, у стильному одязі. Її очі світилися теплом, але вся постать випромінювала впевненість і гідність. Остап стояв збоку, почувався зайвим. – А це… мій тато, познайомтесь, – нарешті сказала Світлана. – Він нам дуже допомагає

Остап залишився вдівцем ще тоді, коли його доньці Світлані було всього п’ять років. Дружина померла раптово – хвороба забрала її швидко, і Остап лишився сам на сам із маленькою дівчинкою на руках.

Йому було важко, але він ніколи не дозволяв собі занепасти духом. Працював на будові, а вечорами готував Світлані вечерю, заплітав їй коси й розповідав казки. Люди в селі часто дивувалися, як він справляється:

– Остапе, та де ж ти навчився ті коси плести? – сміялися сусідки.

– Та що там плести… Дочка просить – значить, треба, – відповідав він із простою усмішкою.

Світлана росла доброю, лагідною дівчиною. І, мабуть, тому, що бачила батькову любов і відданість, у ній було багато вдячності й тепла.

Коли їй виповнилося двадцять два, вона познайомилася з хлопцем – Вадимом. Високий, роботящий, з добрими очима. Вони закохалися швидко й щиро. Остап, хоч і ревнував у душі, що донька вже не маленька, благословив їхній союз:

– Як любите одне одного, то йдіть, дітки, разом по життю.

Вадим мав маму, Валентину Петрівну, яка вже понад десять років працювала в Греції. Вона там заробляла, щоб збудувати дітям дім. І таки збудувала: просторий, світлий, з великими вікнами та гарним подвір’ям. Тож після весілля Світлана з Вадимом одразу заселилися в новий будинок.

Остап не ображався, що дочка не лишилася з ним. Навпаки, щодня після роботи заходив до них: бо роботи завжди було багато.

– Татку, та відпочиньте вже трохи, – казала Світлана.

– А мені тут легше. Поки вам помагаю, то й сам не відчуваю, що сам у хаті, – відповідав він, стираючи піт з чола.

Так і текли їхні дні: молоді будували свою сім’ю, а Остап був поруч, мов тихий ангел-охоронець.

І ось настав момент, коли додому мала повернутися Валентина Петрівна. Про неї Остап чув багато: гарна, розумна, освічена, звикла до іншого життя за кордоном. І серце йому тривожно билося: як вона сприйме простого сільського чоловіка, який увесь час крутився біля її дітей?

Коли ж настав день зустрічі, Остап довго стояв на подвір’ї, чекаючи. Під’їхала машина, вийшла струнка жінка з короткою зачіскою, у стильному одязі. Її очі світилися теплом, але вся постать випромінювала впевненість і гідність.

– Мамо! – вигукнув Вадим і кинувся обіймати її. Світлана теж підійшла, поцілувала. Остап стояв збоку, почувався зайвим.

– А це… мій тато, познайомтесь, – нарешті сказала Світлана. – Він нам дуже допомагає.

Валентина Петрівна простягнула руку.

– Дуже приємно, пане Остапе. Про вас я вже багато чула.

Він тільки кивнув, зніяковіло витер долонею натруджені руки об штани й обережно потиснув її руку. І відчув, як щось тепле розлилося в грудях.

Відтоді їхні дороги почали перетинатися дедалі частіше. Вона виходила на подвір’я у вишуканому халаті з чашкою кави, а він саме копав грядки. Сваха запросила на каву і свата.

– Ви стільки для нас робите… – якось сказала вона. — А я навіть не знаю, чим віддячити.

– Та чим там… Я для дітей стараюсь, – буркнув він, опускаючи очі.

Але щоразу, коли вона дивилася на нього своїм теплим, лагідним поглядом, йому ставало ніяково й добре водночас.

З часом вони почали розмовляти довше. Спершу про буденні речі: про город, про дітей. Потім – про життя. Вона розповідала, як тяжко було на чужині, як скучала за сином. Він ділився, як ростив доньку без дружини.

– Я думала, що вже все… що вже не вмію любити, – якось зізналася вона, сидячи на лавці.

– А я й не думав, що можу ще колись зустріти жінку, яка мені сподобається, – відповів він чесно.

Між ними зав’язалося щось більше, ніж просто дружба. То були тихі, але глибокі почуття. Остап соромився їх, адже вона здавалася йому «пані», а він – простий роботяга. Але Валентина Петрівна щоразу доводила, що бачить у ньому не лише чоловіка з мозолястими руками, а передусім доброго й сильного духом чоловіка.

Якось увечері, коли діти поїхали до друзів, вони залишилися удвох у дворі. Сиділи на лавці, слухали, як цвіркуни сюрчать у траві.

– Остапе, – тихо сказала вона, – ви знаєте, чому я вам вірю? Бо ви справжній. Ви не прикидаєтесь, не граєте ролей. Ви просто є.

Він довго мовчав, а потім наважився взяти її руку.

– Я боявся вам це сказати… Але ви мені дуже подобаєтесь, Валентино.

Вона усміхнулася й легенько стиснула його руку у відповідь.

З того вечора їхні серця вже не були самотні. Люди в селі шепотілися, дивувалися: мовляв, як то проста вдовець і «пані з-за кордону» можуть бути разом? Але Остап і Валентина не зважали. Вони відчули те, чого їм так бракувало всі ці роки – просте людське щастя.

Їхні діти теж були раді. Світлана обійняла батька й прошепотіла:

– Тату, я завжди мріяла, щоб ви не були самі. І дякую, що доля подарувала вам Валентину.

А Вадим казав мамі:

– Ти заслужила спокій і щастя, мамо. І я радий, що в тебе є людина, яка про тебе подбає.

Так, Остап залишався простим, а Валентина – вишуканою. Але їхні серця билися в одному ритмі. І це було головне.

Бо любов приходить не завжди в юності. Іноді вона з’являється тоді, коли вже й не чекаєш. І тоді стає найціннішою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page