Марисю у родині ніколи не називали просто по імені, а тим більше з повагою чи ласкою. У її новому домі, куди вона прийшла молодою невісткою, її ім’я стало синонімом безликої, завжди зайнятої жінки, майже обслуги.
— Та то ж невістка! — кидала Горпина Іванівна, свекруха, з такою інтонацією, ніби Марися була не її сину дружина, а випадково знайдений приблуда, що оселився на кухні.
Вона прийшла в цю хату із села за річкою, тихою, з ясною надією, що щира любов до чоловіка і важка, чесна праця зможуть перетворити це місце на затишний дім. Працювати Марисю вчити не треба було — вона була навчена з дитинства. Вставала першою, коли над полем ще стояв туман, і лягала останньою, коли вже світилися вікна сусідів. Корова, п’ять соток городу, запашна вечеря на столі, випрана білизна, а ще ж робота на птахофермі, куди треба було бігти через усе село. А подяки, простого людського «спасибі» — нуль. Велика, кругла, дзвінка порожнеча.
Свекруха, Горпина Іванівна, обожнювала повчати, сидячи біля вікна з улюбленим в’язанням.
— Ти ще не так маєш старатися. Я в твої роки… пам’ятаю, п’ять кіз доїла, на полі по десять годин стояла, ще й свекрусі в ноги кланялась. А ти що? Квола якась.
Ольга, сестра чоловіка, любила заїжджати в гості на вихідні, щоб посміятися. Вона завжди була в модних штанях і з манікюром.
— Подивіться на нашу Марисю! Знову як тінь ходить, бліда. Може, тобі, невістко, пігулок від роботи купити? — вона іронічно плескала в долоні.
А Степан… чоловік… його мовчання боліло Марисі найбільше. Воно було як стара, постійно відкрита рана. Він звик, що все існує саме собою: чисто, тепло, зварено. Що його сорочки випрані, що Андрійко, їхній син, завжди доглянутий і нагодований. Цінувати цю невидиму працю він або не вмів, або не хотів, боячись порушити звичний уклад, створений його матір’ю. Навіть коли Марисю ображали при ньому, він лише потирав потилицю і дивився у вікно.
«Це ж твій чоловік. Він має тебе захистити. Скажи хоч слово!», — кричала Марися подумки, але вголос завжди вимовляла лише одне: «Добре, мамо».
Марисю рятував лише Андрійко. Заради нього, заради його посмішки, заради його майбутнього вона терпіла, ковтала сльози, мовчала і знову бігла до праці. Вона казала собі, дивлячись на маленьку синову голівку: «От виросте, стане на ноги — тоді я щось зміню…» Але роки летіли, як ластівки, а жадане «тоді» не приходило, лише втома додавалася.
Думка про Італію з’явилася не одразу. Це був довгий і болісний процес. Спершу вона її відганяла. «Як це — кинути дім? Як це — залишити сина? А що скажуть люди? Засудять, скажуть — невдячна, безвідповідальна!»
Але коли Андрійко закінчив школу і вступив у місцеве кулінарне училище у райцентрі, Марися вперше подумала не тільки про інших, а й про себе, про своє виснажене тіло і зболену душу. Вона відчула, що її місія тут, у цьому домі, майже закінчена.
Вона почала розпитувати жінок на базарі, тих, які раз на рік приїжджали з яскравими валізами. Слухала чужі, але такі схожі надією історії, ночами не спала, міркуючи.
Одного вечора, коли Степан читав газету, а Горпина Іванівна дивилася серіал, Марися тихенько сіла за стіл. Навіть у її тихому тоні була незвична, сталева рішучість.
— Я їду за кордон. В Італію.
Вдома, як вона і очікувала, здійнявся справжній скандал.
— Ти тут без мене пропадеш! Не знаєш мови, не знаєш людей! Тебе там обдурять! — кричав Степан, і Марися вперше відчула, що в його крикові є більше страху втратити свій комфорт, ніж справжнього хвилювання за неї.
— Кому ти там потрібна, стара! Бабка бабкою будеш мити! — насміхалася свекруха, схопившись за серце. — А мені хто воду подасть?! Ти про родину подумала?!
Марися не сперечалася. Вона мовчки збирала невелику дорожню сумку, в яку вмістилося все її “багатство”: дві пари робочих штанів, теплий светр і маленька іконка. Вона вже точно знала: гірше, ніж тут, не буде. Навіть якщо вона митиме підлогу в чужому домі, там її, принаймні, не будуть знецінювати.
Прощалася вона лише з сином, притиснувши його до себе на залізничному вокзалі.
— Андрійку, ти дорослий. Учися добре. Я повернуся. Все буде добре.
Андрійко, вже майже дорослий, мовчки кивнув, його очі були сумні, але сповнені розуміння.
Італія зустріла її важкою, виснажливою, але чесною працею. Марися доглядала стареньку синьйору Анну в містечку біля Флоренції. Вставала вдосвіта, готувала, прибирала, допомагала. Спина боліла, ноги гуділи від втоми, але вона не боялася — вона вміла працювати.
Там, в Італії, Марися вперше почала заробляти свої гроші. Це були не випрошені копійки на нові чоботи, не знецінений прибуток від продажу молока, а справжня, чиста платня за її працю.
Там, серед таких самих заробітчанок-українок, вона вперше почула прості, але такі необхідні слова:
— Ти молодець, Марисю. Добре ти цю синьйору доглядаєш.
— Ти добре робиш, як рідна дочка. Не кожен би так міг.
Вона була вражена, наскільки ці слова зцілювали.
Одного вечора, за чашкою кави з Галиною з Львівщини, Марися поділилася своєю історією. Галина, яка вже багато років була в Італії, задумливо похитала головою.
— Знаєш, Марисю, ти з таким чоловіком назад не будеш жити. Ти тут відкриєш в собі іншу жінку, а він там залишиться тим самим Степаном, який мовчить. Розлучайся. Бо ти заробиш, а вони знову тебе заберуть під ноги. Забери себе, цілу, звідси.
Марися довго думала. Кілька місяців внутрішньої боротьби, спогадів про роки терпіння. А потім вона подзвонила адвокату в райцентрі і подала на розлучення.
Степан знову кричав у телефонну слухавку, погрожував, лякав самотністю, соромив перед родичами. Але Марися вже не вірила. Його крик був лише звуком. Він більше не мав над нею влади.
Минали роки. Марися працювала, відкладала, як білка. Допомагала синові, оплачувала його навчання. Андрійко виріс, став серйозним, вдячним чоловіком. Він телефонував щодня, розповідав про свої успіхи.
— Мамо, я хочу одружитися з Яриною.
— Це чудово, синку, — усміхалася Марися. — Приїду на весілля.
І ось настав день весілля. Марися, вперше за вісім років, приїхала в рідне село.
Село, здавалося, завмерло. Та сама Марися — але зовсім інша. Спокійна, впевнена, гарно одягнена у витончену світлу сукню, яка підкреслювала її вже не кволу, а міцну поставу. Без страху, без тривоги, без тіні в очах. Вона зустрічалася з поглядами односельчан і родичів прямо, без звичної покори.
На весільному бенкеті, коли настав час вітань і подарунків, Марися підійшла до сина і його нареченої. Вона не виголошувала довгих промов. Вона простягнула Андрійкові маленьку оксамитову коробочку, перев’язану українською стрічкою.
— Це тобі, синку, і Ярині на нове життя. Живіть своєю головою, — сказала вона тихо, але так, що її голос рознісся по всій залі.
У коробочці були ключі від двокімнатної квартири в тому самому райцентрі, де Андрійко закінчив училище. Квартири, яку Марися купила і повністю умеблювала за свої зароблені гроші.
У залі запанувала глуха тиша. Горпина Іванівна дивилася на коробочку і на Марисю довго, мовчки. Вона, яка все життя знецінювала, тепер бачила перед собою фінансово незалежну і самодостатню жінку. Коли Ольга щось зашепотіла їй на вухо, свекруха важко, вперше по-справжньому, зітхнула.
— Знаєш… — прошепотіла Горпина Іванівна, дивлячись на нову невістку, Ярину, і на ключі. — Марися нам усім показала, що вона таки чогось варта. Що вона сильна.
Степан, колишній чоловік, стояв осторонь. Він почав випивати ще тоді, коли Марися поїхала, і тепер був пом’ятий, зі слідами недбальства на одязі. Дивився на Марисю і, певно, вперше в житті думав: а якби я тоді… якби я її захистив? Якби я її поцінував?
Але було пізно.
Марися не повернулася в ту сім’ю. Не з гордості й не зі злості. Вона просто знала: та сім’я її не цінувала. Вона була їм зручна, але не дорога. А в Італії вона навчилася головному — цінувати себе.
Коли вона знову сіла в автобус, щоб повернутися на свій літак, її колишній дім вже не був для неї фортецею, а лише далеким, забутим етапом.
— От бач, — сказав хтось у селі, дивлячись їй услід. — Поїхала — і стала людиною.
А Марися, яка сиділа біля вікна, лише усміхнулася, дивлячись на зелені поля. Бо людиною вона була завжди. Просто не там, де це бачили. А тепер вона була людиною для себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.