«Родичі — це як сіль у борщі: коли їх трохи, то смачно, а коли переборщиш, то вже їсти неможливо, хочеться тільки вилити все і почати спочатку», — саме ця думка крутилася в голові Оксани, коли вона почула в слухавці бадьорий голос дядька Михайла.
Дядько Михайло зателефонував ще за місяць до події, не питаючи дозволу, а просто ставлячи перед фактом. Він був людиною «старого гарту», з тих, хто вважає, що родинні зв’язки автоматично дають право на безлімітний доступ до твого життя, холодильника і нервової системи.
— Приїдемо з тіткою Галею на тиждень, — пробасив він так, що динамік затріщав. — Хочемо столицю подивитися, по парках погуляти. Та й на ваші нові хороми глянути треба, а то тільки на фото бачили!
Сергій, чоловік Оксани, лише зітхнув. Відмовити рідному дядьку, який колись допомагав йому з першою роботою, було вище його сил. Це була та сама пастка вдячності, у яку часто потрапляють добрі люди.
Оксана, згадавши попередні візити родичів з їхніми нескінченними порадами, як правильно солити огірки та виховувати дитину, внутрішньо напружилася. Але, подивившись на винуватого Сергія, лише кивнула: «Добре, потерпимо тиждень».
Вони зустріли гостей на пероні. Дядько Михайло, кремезний чоловік із гучним сміхом, обійняв Сергія так, що той ледь не втратив рівновагу. Тітка Галя ж одразу почала «сканування».
— Оксаночко, щось ти зблідла, — замість привітання видала вона, оглядаючи невістку з голови до ніг. — Мабуть, зовсім не готуєш, на одних доставках сидите. Виглядиш замученою.
Оксана лише ввічливо посміхнулася, хоча всередині вже почало закипати. У квартирі «ревізія» продовжилася. Михайло Петрович пройшовся кімнатами, наче інспектор перед здачею об’єкта в експлуатацію.
— Малувато місця, — виніс він вердикт, хоча квартира була досить просторою. — У нас у селі літня кухня більша за вашу вітальню. Ну, для міста, мабуть, зійде.
Тітка Галя тим часом уже інспектувала кухню. Вона з підозрою тицьнула пальцем у матові фасади шаф.
— І навіщо вам такий колір? Кожну пляму від пальців видно. Треба було брати щось веселіше, з квіточками. І ці ваші стіни… Чого вони сірі, як у лікарні? Треба було хоч якихось шпалер з пейзажами наклеїти, щоб затишно було.
— Це сучасний мінімалізм, тітко Галю, — спробувала пояснити Оксана, розставляючи чашки для чаю.
— Мінімалізм… Бідність це називається, а не стиль, — відрізала родичка, сідаючи за стіл.
Перша ніч пройшла під акомпанемент хропіння дядька Михайла, яке пробивалося навіть крізь товсті стіни спальні. А на ранок почався справжній «марш-кидок».
За сніданком дядько Михайло розклав на столі свій план дій.
— Так, сьогодні нам треба на виставку, а потім на той новий міст, про який по телевізору розказували. Сергію, ти нас відвезеш. О шостій після роботи заїдеш, і гайда.
— Дядьку Михайле, у мене сьогодні дуже багато справ, проект здаємо, — обережно почав Сергій. — Там метро дуже зручне, я вам куплю картки, покажу куди йти, це швидше вийде.
— Яке ще метро? — обурився дядько. — Там же людей як оселедців у банці! Нас затопчуть! І Галі важко стільки ходити. Ти на машині швидко нас доставиш. Ми порахували: ти о шостій закінчуєш, о шостій двадцять ти вже тут, о сьомій ми на місці.
Це було не прохання. Це був наказ, який не передбачав заперечень. Сергій, не бажаючи псувати стосунки в перший же день, піддався. Увечері він, втомлений і голодний, віз їх через затори, чекав дві години на парковці, поки вони гуляли, а потім віз назад.
Жодного «дякую» він не почув. Це сприймалося родичами як природна данина за те, що вони «ощасливили» молодих своїм приїздом.
На другий день тітка Галя вирішила, що спати на дивані у вітальні — це вище її гідності.
— Спина просто розвалюється, — жалілася вона за вечерею. — Весь ранок мастила поперек. Михайло теж крутився, ніяк місця не знайде.
— Може, вам покласти додаткову ковдру під низ? — запропонувала Оксана.
— Ковдра не допоможе, — похитав головою дядько. — Роки вже не ті. А от у вас у дитячій ліжко — те, що треба. Матрац видно, що дорогий. Юрчик маленький, він і на дивані поспить, або ми йому на підлозі постелимо. Дітям корисно на твердому спати.
Оксана відчула, як виделка в руці стала важкою. Юрчик, їхній п’ятирічний син, дуже любив свою кімнату. Це був його маленький світ, де кожна іграшка мала своє місце.
— Ні, — сказала вона спокійно, але твердо. — Юрчик спатиме у своєму ліжку. Ми не будемо переносити його речі.
— Оце так виховання! — сплеснула руками тітка Галя. — Дитина має вчитися поважати старших, поступатися! Він ще малий, йому все одно. А нам спокій потрібен.
Сергій побачив, як у дружини стиснулися вилиці, і швидко втрутився.
— Тітко Галю, ми не будемо виселяти сина. Це його територія. Давайте ми краще завтра поїдемо і купимо хороший м’який матрац на диван, якщо вам незручно.
— Гроші тільки дарма переводите, — буркнув дядько Михайло, але тему змінив.
Однак настрій у домі став іншим. Тепер кожна дія Оксани піддавалася критиці під маскою «турботи».
— Навіщо ти купуєш цей дорогий хліб? — допитувалася тітка Галя. — Він же ніякий. Ось я б сама спекла, якби у вас була нормальна духовка. А ця ваша електрична… Тільки світло крутить, а толку нуль.
Дядько Михайло теж не відставав. Він ходив квартирою і шукав, що б іще покритикувати.
— І плита у вас на склі… Одне необережне слово, і трісне. Треба було брати звичайну, чавунну. Не вмієте ви гроші рахувати, молодь.
Оксана і Сергій відчували себе не господарями у власному домі, а студентами на іспиті, де викладачі наперед вирішили поставити «двійку».
Кульмінація настала в четвер. Оксана повернулася з магазину трохи раніше і застала в коридорі цікаву картину. Дядько Михайло розмовляв по телефону, а тітка Галя нишпорила на поличці, де зазвичай лежали запасні ключі.
— …Так, Степановичу, домовилися! Завтра ввечері чекаємо. Та тут поруч, ми в племінника зупинилися. Ключі візьмемо, то забігай, посидимо, згадаємо молодість, — бадьоро рапортував дядько в слухавку.
— Тітко Галю, ви щось шукаєте? — Оксана поставила пакети на підлогу.
— Ой, Оксаночко! Та ми тут з Михайлом вирішили, що завтра його товариш армійський зайде. Він якраз у справах у місті буде, йому треба десь пересидіти годинку-другу до поїзда, чаю випити, відпочити. У кафе ж зараз ціни — очам не повіриш. Де у вас тут запасні ключі від тамбура?
Оксана відчула, як всередині щось обірвалося. Родичі збиралися впустити в їхню квартиру абсолютно сторонню людину, поки господарів не буде вдома.
— Ключі я вам не дам, — сказала Оксана. Її голос був тихим, але в ньому з’явився такий метал, якого Сергій раніше ніколи не чув.
— Що? — перепитав дядько Михайло, відкладаючи телефон.
— Я кажу, що я не дозволяю приводити до нас незнайомих людей у нашу відсутність. І ключі від нашої квартири стороннім людям не передаються. Це наше житло, а не привокзальний готель.
— Ти що таке кажеш? — вигукнув дядько, червоніючи. — Який ще готель? Це мій найкращий друг! Майже брат! Ми ж сім’я! Як ти можеш так ставитися до рідні? Ми ж у вас у гостях, маємо право людину прийняти!
У коридор вибіг Сергій, почувши крики.
— Сергію, скажи їй! — накинувся на нього дядько. — Вона мені в ключах відмовляє! Моєму другу! Я тебе на ноги ставив, коли ти зеленим пацаном був, а ти тепер на порозі мене тримаєш?
Це був той самий козир — «я тобі допомагав». Сергій завмер. Він завжди відчував себе зобов’язаним. Але, поглянувши на дружину, яка стояла рівно і спокійно, він раптом зрозумів: якщо він зараз промовчить, то втратить щось набагато важливіше, ніж прихильність дядька.
— Дядьку Михайле, Оксана права, — сказав Сергій, роблячи крок до дружини. — Це наш дім. Тут діють наші правила. Ми дуже поважаємо вас як гостей, ми раді вас бачити. Але ключі нікому не дамо. Це питання безпеки і нашого комфорту.
У коридорі запала важка тиша. Тітка Галя дивилася на них так, ніби вони щойно зізналися в чомусь жахливому.
— Ну що ж, — сказав дядько Михайло крижаним тоном. — Все ясно. Виростили егоїстів. Значить, ми для вас — порожнє місце.
— Ви для нас не порожнє місце, — спокійно відповіла Оксана. — Ви — наші гості. А гості — це люди, які поважають дім, куди їх запросили. Ми з радістю допоможемо вашому другу знайти хороший заклад поруч, де він зможе почекати, або навіть оплатимо йому камеру схову на вокзалі. Але в наш особистий простір ми нікого не пустимо.
Дядько Михайло важко дихав. Він очікував, що Сергій зараз вибачиться, почне метушитися, знайде ключі. Але Сергій стояв поруч з Оксаною.
— Вирішуйте, — додав Сергій. — Або ви залишаєтеся у нас на цих умовах і ми мирно проводимо решту часу, або ми допоможемо вам зібрати речі і відвеземо на вокзал прямо зараз.
Це був момент істини. Вперше в житті дядько Михайло отримав відсіч від людини, яку вважав своєю «підлеглою» за правом крові.
Він хотів грюкнути дверима, але квитки на поїзд були лише через три дні, а витрачати власні кошти на готель у його плани зовсім не входило.
— Ладно, — махнув він рукою, ніби роблячи величезну послугу. — Не дасте, то не дасте. Посидимо без друга. Але знайте — це не по-людськи.
Проте тиждень вони не пробули. Атмосфера в квартирі стала занадто прозорою для них. Їм більше не вдавалося командувати, а просто бути гостями вони не вміли.
Уже наступного ранку тітка Галя почала збирати сумки.
— Поїдемо ми раніше, — сказала вона, підтиснувши губи. — Тут у вас дихати нічим. Суцільні правила і жодної душевності.
Коли Сергій запитав, чому вони так раптово передумали, дядько Михайло лише кинув:
— Бо в гостях у чужих людей ми бути не звикли. А ви нам тепер чужі.
— Що сталося? — здивувався Сергій. — Ми ж просто попросили поважати наш дім.
— От саме це і сталося! — вигукнув дядько на порозі. — Сім’я — це коли все спільне, коли нема твого і мого. А ви стіни побудували. Ганьба! Я всім розкажу, як ви рідного дядька зустріли!
Вони пішли, не попрощавшись. Оксана і Сергій стояли в тихій квартирі. Тиша була такою солодкою, що хотілося її пити.
— Ти як? — Сергій обійняв дружину.
— Знаєш, мені навіть не соромно, — зізналася Оксана. — Я раптом зрозуміла, що вдячність не означає рабство. Ми зробили все, що могли, як господарі. А те, що вони хотіли сісти на голову — це вже їхні проблеми.
Більше дядько Михайло не дзвонив. Кажуть, він обійшов усіх родичів у селі, розповідаючи історію про «невдячного племінника, який став міським паном». Але Сергія це більше не чіпало.
У його домі знову було спокійно. Юрчик грався у своїй кімнаті, Оксана готувала вечерю, і ніхто не казав їм, що сірі стіни — це ознака бідності.
Бо справжнє багатство — це вміння сказати «ні» тим, хто намагається вкрасти твій спокій під маскою родинних почуттів.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
