Як би могло скластися життя у Марії і Романа, якби батьки дівчини не втрутилися в їхню долю. Бідний багатому ніколи не був парою. Але ж і життя не стоїть на місці. Якби ж то знати…
Марія не була такою вже красунею, щоб на все село. Але що росла єдиною дочкою у заможних за сільськими мірками батьків, то була вигідною нареченою. Сором’язлива, спокійна у дитинстві – ніхто і подумати не міг, що вона «нерозквітлим пуп’янком» – так спересердя сказала бабця – в 16 літ захоче заміж. Коли ж сімейство дізналося, за ким сохне їхня донька – здійнявся великий скандал. За матеріалами.
Мати побивалася найбільше – вона заламувала руки і дотинала чоловікові, аби щось робив. Бо де ж це бачено, щоб їхня одиначка пішла за бідового Романа! Сирота – ні кола ні двора! Добре пам’ятала його малим, бо й до них він наймався пасти корів: замурзаний, в дірявих лахах, вічно шморгав носом.
Дарма, що Роман виріс кремезним парубком і ніхто про нього поганого слова не міг сказати – не дозволили Ковалі цього шлюбу. А щоб дочка не втекла – бабу посадили за наглядача. Проплакала їхня Маруся цілу весну та літо, а до осені ніби відійшла.
А Роман із села виїхав. Подався разом з кількома родинами за океан шукати кращої долі. Потім Марії знайомі казали, що він дуже образився на її батьків і обіцяв довести, що таки вартий їхньої дочки. Але якщо від інших емігрантів звістки надходили (з Аргентини, з Америки), то Роман – ніби зник.
Заховавши глибоко в душі свій біль і тугу за втраченим коханням, Марія через два роки вийшла заміж за Миколу із сусіднього села. Це вже батьки обох постаралися, щоб їх оженити. Не протестувала – хотіла швидше вибратися на свій хліб. Оселилися тоді в хаті дві чужі людини. По тижню могли один до одного не озиватися. Бо про що будуть говорити? Якби не троє дітей, які народилися від Миколи і були ніби його копією, не знати, чи запам’ятався б їй цей шлюб взагалі.
А потім не стало Миколи і все село обговорювало новину – весілля Марусі.
«Це ж треба такою щасливою вродитися!» – дивувалися люди, коли Марія за рік знову заміж вийшла. Пліток тоді було багато, а заздрісних поглядів ще більше. Де ж це бачено, щоб хлопець пішов до вдовиці та трьох її дітей, а на дівчат навіть і не подивився! І руки мав золоті: столяр від Бога!
Марія й не просила ніколи помочі, Іван сам запропонував допомогу. Чоловіків у селі після війни не вистачало, а він то двері підремонтує їй у хату, то штахетник полагодить. І до дітей підхід мав. Тільки його побачать, то уже як горобці стрибають: дерев’яну ногу їм покажи, свистка зроби, коника виріж… А потім якось зайшов у хату і стоїть. Картуз нерішуче в руках крутить.
– Марусю, ну, скільки ще буду ходити? – нарешті почав. – До душі ти мені. І не дивися, що я каліка – зобиджена у мене не будеш. Підеш за мене?
І Марія погодилася. Бо він їй чимось Романа нагадував. Але Івану про це, звісно ж, ніколи не казала.
Життя закрутилося-завертілося. Переїхали до міста: тут могли знайти роботу, та й дітей хотіли вивчити, в люди вивести. А Бог послав їм ще чотирьох – загалом ростили сімох. Навіть квартиру вдалося отримати. Але в омріяній квартирі Іван прожив лише рік. Не стало Івана, діти теж порозліталися свої гнізда вити. Біля Марії залишилася жити лише одна дочка Тоня, теж уже заміжня.
Коли їм прийшов лист з багатьма штемпелями та зворотною адресою в Америці – здивуванню не було меж. Зять з дочкою крутили пакет в руках, нюхали, роздивлялися кручені англійські літери – хіба що на зуб не пробували. А Марія, пополотнівши, тремтячими руками капала на цукор подвійну дозу заспокійливого – здогадувалася, від кого лист…
Пухкі конверти Марії почали надходити раз у кілька місяців. Вона плакала над кожним листом, аж сльози розмивали цілі рядочки дрібного почерку. Їй писав Роман. Як він дізнався, що вона вдова, звідки він взагалі адресу знає – таємниця під сімома замками. Та й листування це було лише одностороннє. Скільки б вісточок не посилала йому Марія, вони всі або поверталися, або губилися.
А Роман усе писав. Що не забував ніколи. Що теж уже вдівець, а дітей Бог не дав. Що він постарається зробити усе можливе, аби вона швидше до нього приїхала. Вірив, що доля не може бути настільки жорстокою, щоб не дозволити їм зустрітися. Адже у них залишилося так мало часу для щастя, про яке вони колись мріяли. Чи пам’ятає Маруся те місце під розлогим дубом у лісочку край села?
На той час за кордон уже перебралися деякі онуки Марії, збиралася дочка із зятем та дітьми. Оформляла документи й Марія. Три роки поспіль їм відмовляли. На четвертий дозволили, але поки паперова тяганина тривала, дочка Тоня народила третю дитину. І знову чекання. Через п’ять років їм нарешті усміхнулася доля: родичі з Америки вже й гроші вислали на дорогу, квитки на літак в один бік були куплені, а валізи зібрані.
Того вечора Марія дістала свою заповітну скриньку з валізи: у ній лежала Біблія і листи від Романа. Хоч напам’ять їх знала, але все одно читала. Вже не плакала. За тиждень-другий сподівалася його побачити. Так і заснула з усмішкою на вустах та спокоєм на обличчі… Щоб більше не прокинутися…
А її родина таки виїхала. Дочка прихопила із собою листи від Романа, і після того, як освоїлася, вирішила познайомитися із першим коханням мами. Але… запізнилася. Роман пережив Марію лише на півроку. За життя він зумів зібрати великий капітал, заснувавши завод художнього скла. Його особистий адвокат, вочевидь, був знайомий з життєвою драмою Романа, бо прийняв шокованих гостей-українців та доволі мило з ними поговорив. Саме зараз, мовляв, він займається спадщиною містера Романа. Оскільки ані дітей, ані інших родичів його клієнт не мав, а коханої місіс Марусі так і не дочекався – усі свої мільйони та майно він заповів на благодійність.
Цих двох людей щастя обійшло стороною, кожен прожив своє життя, але до останніх днів вони пам’ятали один про одного…
За матеріалами Юлія САВІНА.
Фото ілюстративне – goodfon.
