fbpx
Життєві історії
І хату, і дачу, і «Волгу», що залишилася після батька, і всі сімейні цінності мати заповіла Вадиму. Тільки тепер Алла зрозуміла, чому мати так зробила

Рідна мати для дочки була гірше вoрога.

Алла росла єдиною дитиною в сім’ї, не знала ні в чому відмови. Батько був полковником, а потім – генералом. Весь свій вільний час проводив з дочкою. Не дай Бог, щоб у неї була застуда чи щось не так: перепадало і хатній робітниці, і дружині, Олені Петрівні. Адже вона ніде не працювала – тільки і справ, що доглядати дитину. Хіба важко? За матеріалами

А Олені й справді було важко. Вона рано вийшла заміж. Василь Іванович – чоловік – був на двадцять три роки старший. Він її балував, хотів від неї тільки дитину. Але Бог дитину все не посилав. Нарешті, через десять років Олена чекала дитину. Після народження малюка, лікарі сказали, що більше дітей у неї не буде.

Щойно Василь Іванович вперше взяв дитину на руки, всі його ніжні почуття перейшли до неї. Він був щасливий, і дружина відійшла на другий план. А Олена Петрівна до дочки ставилася майже байдуже.

Як не дивно, Аллу батьківська любов не зіпсувала. Вона була милою і дуже домашньою дитиною. В шість років у неї відкрилися музичні здібності, і вдома з’явився рояль. Олена намагалась протестувати, від гам і вправ у неї починалася мігрень, але для Василя Івановича інтереси донечки були головними.

І вийшло, що він був правий. Через сім років Алла стала лауреатом Всесоюзного дитячого конкурсу, закінчила музичне училище і вступила до консерваторії. В двадцять років вона була вже відомою піаністкою.

Але тут раптово не стало батька. І життя різко змінилося. Генеральської пенсії, яку одержувала мати, вистачало на життя, але не більше. З хатньою робітницею довелося попрощатися. Дача ставала пусткою. Збирались уже її продати.

Але тут у домі з’явився Вадим і почав зaлицятися до Алли, яка до нього ставилася байдуже. Зате Олена Петрівна була від нього в захваті. Самостійний, добре заробляє, гарний, вихований.

Півроку активних залицянь Вадима і ще активніших атак матері свою справу зробили. Щоб гідно справити весілля, мати продала діамантові сережки, подаровані колись чоловіком. Знайомим, рідним вона казала: «Для щастя Аллочки я б останню сорочку продала. Тепер я для неї і мати, і батько».

З появою в домі зятя вона зовсім змінилася: помолодшала, перестала бігати по лікарях і приймати жменями ліки. Перші роки після весілля минули добре. Алла займалась музикою.

З Вадимом у Алли були хороші стосунки. А Олена Петрівна майже щодня приїздила до молодих і стежила, щоб дорогий зять ні в чому не мав потреби.

Після народження сина все змінилося. Хлопчик був слабкий, хворобливий, вимагав усіх сил і часу матері. З концертами довелось покінчити. Навіть на щоденні вправи катастрофічно не вистачало часу.

Алла відчувала, як руки втрачають гнучкість. А більше вона нічого не вміла. А на чоловіка часу тим більше не вистачало. Він сердився, бурчав, дорікав їй, що вона нічого не встигає, і весь час наводив у приклад тещу.

Нарешті, втрутилася мати:

– Відчуває моє серце, що ти втратиш чудового чоловіка.

– Чим же він чудовий? – не витримала Алла. – Я його майже не бачу, слова доброго не чула, дитину на руки взяти боїться. Я змучена, зовсім не висипляюся, він же зовсім не допомагає мені.

– Добре, продам дещо, візьмемо няню, і я з нею поживу на дачі. І Вадим зможе туди приїздити відпочити. А ти займайся своєю музикою, якщо для тебе це так важливо.

Так Алла одержала трохи свободи. Але вже було пізно. Попередній блиск, віртуозність її гри ніяк не хотіли повертатись. А потім вона «переграла» праву руку.

На кар’єрі піаністки можна було поставити хрест. Від цього Алла потрапила в клініку. Вадим був у неї лише раз. Мати приїздила щотижня і пояснювала відсутність любого зятя тим, що він багато працює, вовтузиться з сином і на дачі допомагає.

Все ж, ліки зробили свою справу, і її виписали. Роботу вона знайшла швидко — влаштувалася викладачем у музичній школі. Син, щоправда, відвик від неї, але і це з часом минуло. Все стало на свої місця, в тому числі й подружнє життя. Точніше, не життя, а мирне співіснування двох давно збайдужілих одне до одного людей.

Так продовжувалось доти, поки в музичну школу, де працювала Алла, не прийшов новий викладач. І Алла, і Олег майже відразу зрозуміли, що жити одне без одного не можуть. Повідомлення Алли про те, що вона покохала іншого і хоче розлучитися, Вадим серйозно не сприйняв. Він снідав, читав газету, майже не слухав, що, хвилюючись, каже дружина. А поснідавши, буркнув, не дивлячись на неї:

– Ми п’ятнадцять років разом, яке там ще «кохання»!? Ось побачиш, що скаже на це твоя мама.

Алла боялась реакції матері, але того, що відбулося, вона й уявити не могла. Були сльози, істерики. Нарешті, винесла вирок:

– Можеш іти до свого хахаля, але знай: сина я тобі не віддам. А якщо зовсім розум втратиш і розлучишся – прокляну. Вибирай: або він, або я.

Алла вибрала. Подала на розлучення, переїхала з однією валізкою до Олега в комуналку і цілий рік намагалася бути щасливою.

А потім раптом зателефонував її син і повідомив, що бабусю відвезли в лікарню, а батько тиждень тому одружився.

Алла кинулася в лікарню. Життю матері уже нічого не загрожувало, але ноги її не слухалися, мова – неpoзбірлива. Хто ж за нею буде доглядати?

Алла намагалась порадитись з Олегом, але розуміння з його боку не зустріла:

– Стара тебе прокляла, вuгнала з дому, забрала в тебе все, а головне – сина, а ти збираєшся невідомо скільки бути при ній нянькою? Справа твоя, але я в цю гру не граю.

Алла, вислухавши його, тільки гірко зітхнула. Оце тобі й «рідна душа». Залишити матір без догляду вона не могла. Віддати її в інтернат, як порадив Олег, – тим більше. У Алли не було вибору. Та і син… Алла підозрювала, що мати все зробила, щоб налаштувати його проти неї. Але ж і покинути сімнадцятирічного хлопця з лежачою бабусею на руках не могла.

Алла повернулася в батьківський дім і три роки доглядала матір, яка з кожним днем ставала все вередливішою.

Поки Олена Петрівна могла говорити, вона постійно згадувала любого зятя і лаяла Аллу за дурість і невдячність. Навіть онуком вона цікавилась менше, ніж Вадимом.

Одного разу, коли вони повернулись, застали бабусю вже майже без свідомості. Жили одні очі, що невідривно дивилися на телефон. Вони ніби чогось чекали.

– Мамочко, хочеш, я зателефоную Вадимові? – з відчаєм запитала Алла. – Хочеш, я попрошу його приїхати?

Повіки старої здригнулись, а очі засвітились такою надією, що у Алли перевернулося серце.

– Приїхати? Зараз? – з іронією запитав Вадим. – Ви там що, обидві здуріли? Я не лікар і не священик.

Алла мовчки поклала трубку. А Олена Петрівна глибоко зітхнула і… відмучилася. Алла довго виходила. Вона кляла себе, що вона винна, бо пожертвувала усім заради егоїста. Невідомо, скільки б продовжувався такий стан, але Алла одержала запрошення до нотаріуса. І дізналася, що і дачу, і «Волгу», що залишилася після батька, і всі сімейні цінності мати заповіла Вадиму. Документ був написаний того дня, коли Алла пішла до Олега.

«Ви можете звернутись у суд і оскаржити заповіт, – сказала нотаріус. – Ви ж розлучені з чоловіком, і він знову одружився. Можливо, ваша мати потім передумала і переписала заповіт. Пошукайте в її паперах. Спадщина чимала». Якщо чесно, Алла розраховувала продати дачу і машину – грошей не було. Тільки тому і почала розбирати папери матері. І знайшла товсту пачку листів Вадима… до її матері.

Виходить, що мати і Вадим майже шістнадцять років були коханцями. Почався їхній зв’язок незадовго до того, як Вадим познайомився з Аллою. Точніше, до того, як мати… посватала свого друга рідній дочці.

Тільки тепер Алла зрозуміла, чому мати прокляла її, і холодне ставлення до неї чоловіка, і багато іншого. Їй не хотілося жити. Вона картала себе, що мати захворіла через неї, а виходить, вона не пережила того, що Вадим знову одружився і покинув її.

Життя талановитої жінки було зламане. Заповіт вона не опротестовувала. Обміняла батькову квартиру на скромнішу, на життя сяк-так їй вистачає, тим більше, що син практично живе у батька. Там своїх дітей не завели, а цей – готовий спадкоємець.

Автор Любов МАТВІЄНКО.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.