– І чого я тільки сюди приїхала? Краще б вдома, як завжди, сиділа. А то і так ніякого новорічного настрою, – Світлана брела засніженими вулицями невеликого курортного карпатського села і сама себе картала за те, що послухала подругу і поїхала відпочивати.
“Чого тобі вдома сидіти на свята? У мене є гарний варіант – хатинка у засніженому гірському селі. Ми б з чоловіком і самі поїхали, але у нас дитина маленька. А ти їдь і відпочинь як слід” – наполягала подруга.
І Світлана під її натиском поїхала, але дуже швидко пошкодувала про таке своє рішення – усі навколо парами, а вона знову одна, і це її неабияк пригнічувало.
Пів року тому вона розійшлася з своїм нареченим, з яким вони вже навіть весілля планували. Ігор виявився не тим, за кого себе видавав. Світлану, як виявилося, він не любив, але хотів одружитися з нею, бо у неї була своя квартира.
Потім подруга Світлани випадково дізналася, що у Ігоря паралельно є ще одна жінка, яка чекає від нього дитину.
Розрив був настільки важким, що Світлана ледь прийшла в форму. Тому подруга так і наполягала, щоб та поїхала і відпочила.
Коли Світлана приїхала в маленьке карпатське селище, її зустріла морозна тиша і білосніжний пейзаж. Вулиці вкрив сніг, і повітря було таким чистим, що кожен подих здавався особливим. Вона пішла до готелю, де заздалегідь забронювала кімнату.
– Добрий вечір, – привітала її адміністраторка, мило посміхаючись. – Бажаю вам приємного відпочинку! Вечеря вже майже готова, так що не поспішайте.
Світлана подякувала і вирушила до своєї кімнати. Весь вечір вона провела на святковій ярмарці на центральній площі селища, захоплюючись різдвяними прикрасами та духом свята. Тут було людно, на площі горіли тисячі вогників, а продавці пропонували медовуху, карпатські сувеніри і домашню випічку.
Світлана не поспішала, бо вже почала помічати, що святкова метушня лише підсилює її самотність. Всі навколо були в компаніях, парах, родинах, а вона була сама.
– Ви тут одна? – почувся голос позаду.
Світлана обернулася і побачила чоловіка. Він був не високий, але з особливою харизмою. Темне волосся, світлі очі, одягнений у теплу куртку і шарф, він був одразу помітний серед натовпу.
– Мабуть, так, – відповіла вона, трохи зашарівшись.
– Я теж сюди приїхав сам, – він усміхнувся. – Мене звуть Артем. І я, чесно кажучи, зовсім не планував святкувати Новий рік тут. Просто хотів втекти від шуму міста. А тут… здається, все по-справжньому.
Світлана посміхнулася:
– Я теж люблю, коли все не надто комерціалізовано. Тут, у горах, наче сама природа створює свято.
– Точно, – погодився Артем. – Я весь рік багато працюю, і вже кілька років поспіль намагаюся провести Новий рік десь в гарному справжньому місці. Хочеться просто побути з собою. А ти? Чому одна?
Світлана зітхнула, злегка розгубившись. Вона не знала, що відповісти своєму новому знайомому, а правду йому не хотілося відкривати поки-що.
– Що ж, будемо святкувати разом, якщо хочеш.
Світлана здивувалась його пропозицією, але після кількох хвилин вагань погодилася:
– Чому б і ні? Я тільки за.
Вони вирушили на площу, де вже починалися святкові заходи. Лунала музика, люди про щось спілкувалися, пили глінтвейн і сміялися.
– Як щодо того, щоб зустріти Новий рік тут, на площі? – запитав Артем.
– З радістю! Я завжди мріяла побачити цей момент у Карпатах.
Вони опинилися на площі саме в ту мить, коли годинник пробив північ. Люди навколо почали вітати одне одного, обмінюватися обіймами та поцілунками. Артем, не вагаючись, взяв Світлану за руку:
– З новим роком, – прошепотів він.
Світлана відчула, як серце пришвидшилося. Це було не просто новорічне чудо, це було щось більше. Вона не знала, чи буде це лише один вечір, чи продовження чогось серйозного, але в цей момент їй було важливо лише одне – бути поруч із ним.
– З новим роком, – відповіла вона, усміхаючись.
Раптом у Артема задзвонив телефон. Він вибачився і відійшов щоб поговорити. Але Світлана вже встигла побачити, що на екрані висвітилося фото маленького хлопчика.
“У нього є син… О Боже, я знову натрапила не на того чоловіка”
Світлана була настільки засмученою, що готова була втекти куди-небудь. Коли Артем після розмови повернувся до неї, вона прямо його запитала:
“Ти одружений? У тебе є дитина?”
Артем розсміявся:
“А, ти про Максима. Це мій племінник. Я дуже люблю його, і взагалі, хочу і для себе сина”.
Світлана відчула, як їй відлягло, і їй стало навіть незручно за свою поведінку. Вони з Артемом разом розсміялися.
Наступного ранку, після святкової вечері, вони вирушили разом на лижі.
Світлана ніколи раніше не каталась, але Артем обіцяв навчити її. Вони сміялися, падали у сніг, а потім пили гарячий чай на вершині гори, обмінюючись планами на майбутнє.
– А ти віриш у долю? – запитала Світлана, дивлячись на безкрайній гірський пейзаж.
Артем задумався.
– Я думаю, що іноді доля – це те, що ми самі творимо з кожним своїм вибором. Наприклад, я міг би просто залишитися вдома, але я приїхав сюди. І ось ми зустрілися.
Світлана посміхнулася.
– І я за це вдячна долі. І подрузі вдячна, що відправила мене сюди.
Вони обоє відчували, що це нове знайомство буде значити більше, ніж просто ще один випадковий флірт. Це було справжнє новорічне диво, що починалося як випадковий збіг обставин.
На наступний Новий рік Світлана здійснила мрію Артема – подарувала йому сина. І тепер у маленького Максима є двоюрідний братик. А Світлана і Артем знайшли одне одного у цьому величезному світі, в якому так легко загубитися. Та вони обоє вірили, що це сама доля подарувала їм ту магічну ніч у Карпатах, коли їхні серця зустрілися.
А ви вірите в долю, і в те, що всі наші зустрічі не випадкові?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
