Сонце вже почало хилитися до обрію, розливаючи над селом густий, як липовий мед, золотавий блиск. Олена Миколаївна стояла біля хвіртки, проводжаючи очима автівку, що повільно котилася розбитою дорогою, здіймаючи легку куряву. Серце щеміло від ніжності й водночас від пустки, яка завжди оселялася в душі після від’їзду близьких.
— Що, Миколаївно, знову гості були? — голос сусідки Федори пролунав несподівано різко, розриваючи тишу надвечір’я.
Федора стояла біля свого паркану, спершись на сапу. Її маленькі, глибоко посаджені очі з неприхованою цікавістю сканували обличчя Олени, намагаючись вицепити хоч тінь смутку чи розгубленості.
— Так, Федоро, донечка з чоловіком та дітками приїжджали. Ось, підкинули мене до крамниці, бо важко вже сумки носити, — спокійно відповіла Олена Миколаївна, поправляючи хустку.
Вона пішла в бік центру села, де біля цегляної будівлі крамниці традиційно збиралися місцеві жінки. Олена йшла легко, тримаючи спину рівно. У свої роки вона зберегла ту особливу статність, яка притаманна людям, що все життя несли відповідальність не лише за себе, а й за життя інших — багато років вона пропрацювала сільським лікарем.
Біля ґанку крамниці вже сиділи жінки. Коли Олена підійшла, вони привітно закивали, усміхаючись.
— Доброго здоров’я, Миколаївно! — гукнула Ганна, колишня вчителька, яка тепер, на пенсії, здавалося, знала все про кожного в радіусі десяти кілометрів.
Олена кивнула у відповідь і зникла за дверима магазину. Щойно двері зачинилися, Федора, яка вже встигла «додріботіти» до гурту, перейшла на напівпошепки, хоча її голос все одно лишався неприємно проникливим.
— Ви бачили, як вона хвостиком крутить? Ніби й не було тих років, ніби й не грішна вона перед Богом і людьми. Старша за мене, а виглядає, наче з малюнка.
— Та чого їй не виглядати? — підхопила одна з молодших жінок. — Дітей не виховувала, горя не знала. Кажуть, ту дівчину, що сьогодні приїжджала, вона за рідну видає, а насправді то донька її покійного Василя від першого шлюбу. А свою власну… де вона?
Федора, задоволена, що увага знову прикута до неї, витерла руки об фартух і почала «сповідь»:
— Слухайте, бо я ж то все знаю. Вона колись, ще зовсім молодою, у місті лишила дитину на бабусю. Від чоловіка пішла, кажуть, взагалі дитина була невідомо від кого. Василя свого зі сім’ї виманила, приїхали сюди «чистенькі». Мати її ту дівчинку виховала, в люди вивела, а Олена з нею роками не спілкувалася. Та донька її знати не хоче, ненавидить. А ця, Христина, що сьогодні була — то Василева. Вона до Олени їздить, бо Василь їй спадок чималий залишив, будинок та заощадження. Ось вам і вся «свята Миколаївна».
— Ох і язик у тебе, Федоро, — зітхнула Ганна, дивлячись на пліткарку з огидою. — Таке наплести… Тобі б не сапою махати, а сценарії для серіалів писати. “Федора-соловейко” — тільки замість пісень один бруд.
— Чого це бруд? Усі знають! — почервоніла Федора. — Загнала чоловіка в могилу своїми порядками, а тепер королевою ходить.
У цей момент двері крамниці відчинилися, і на ґанку з’явилася Олена. Вона тримала невеликий пакунок. Її погляд на коротку мить зупинився на Федорі — спокійний, глибокий, майже співчутливий. Олена ледь помітно посміхнулася, кивнула громаді й пішла своєю легкою ходою додому.
Федора ще щось вигукувала їй услід, але жінки почали розходитися. Хтось вірив пліткам, хтось ні, але в повітрі лишився неприємний осад, як після диму від спаленого осіннього листя.
Олена Миколаївна зайшла на подвір’я. Стіни старого, але дбайливо доглянутого будинку дихали затишком. Вона знала, чому сусідка її так люто ненавидить. Колись давно, коли Василь тільки повернувся до села після розлучення з першою дружиною, Федора, тоді ще молода вдова, покладала на нього великі надії. Але Василь поїхав до міста, зустрів там Олену, і вони повернулися разом. Відтоді для Федори Олена стала «чужою», «розлучницею» і «міською вискочкою».
У них народився спільний син Павло, який зараз жив далеко за кордоном, мав свою родину і присилав матері допомогу. А Христина, донька Василя від першого шлюбу, справді стала для Олени рідною. Вона не ділила дітей на «своїх» і «чужих», просто любила.
Проте слова про біологічну доньку, яку Олена залишила багато років тому, були правдою. Тільки правда ця була значно болючішою і складнішою, ніж уявляла собі Федора.
Опинившись у тиші кімнати, Олена присіла до столу. На стіні висів портрет Василя. Пів року тому серцевий напад забрав його прямо в саду, під яблунею.
— Василю, навіщо ж ти мене залишив одну? — прошепотіла вона, і великі, важкі сльози покотилися по щоках. — Обіцяв же, що ми разом зустрінемо глибоку старість…
Раптом на тумбочці завібрував телефон. Олена витерла очі рукавом і глянула на екран. Номер був незнайомий.
— Слухаю… — голос тремтів.
— Доброго дня… Олено Миколаївно? — на тому кінці пролунав тихий, невпевнений жіночий голос.
Олена відчула, як серце пропустило удар. Вона впізнала ці інтонації, хоча не чула їх роками.
— Ви плачете? — запитала жінка в слухавці.
— Ні, дитино, це просто… застуда, мабуть, — Олена напружилася всім тілом. — Надіє… це ти?
У слухавці запала довга, важка тиша. Така тиша буває перед грозою.
— Мамо… — це слово Надія вимовила так тихо, ніби куштувала його на смак, боячись обпектися. — Мамо, я хотіла запитати… Бабуся завжди хотіла, щоб ми… І батько мій, ну, дідусь, перед смертю просив… Я хочу приїхати. Можна?
Олена перехопила подих. Вона боялася цього дня і чекала його понад тридцять років.
— Дівчинко моя… звичайно… Господи, звичайно, приїжджай. Пробач мені за все, якщо зможеш…
— Ми візьмемо квитки на вихідні. Чекайте.
Зв’язок перервався. Олена лишилася сидіти в тиші, а перед її очима, як у старому кінопроекторі, почали пропливати кадри її юності, яку вона так ретельно намагалася забути.
Олені було п’ятнадцять. Те літо пахло чебрецем і пилом. Бабуся привезла з району відріз неймовірної тканини — небесно-блакитного кримплену з блискучою люрексовою ниткою. На матеріалі були виткані ніжні квіти. Тканина була дещо колючою, але для сільської дівчинки вона здавалася верхом розкоші.
— Мамо, глянь, яка краса! Зшиємо мені сукню на випускний? — благала Олена.
— Ні, доню, — зітхнула мати, розгладжуючи тканину загрубілими від роботи пальцями. — Давай залишимо на потім. Вступиш до міста, там вона тобі більше знадобиться.
Але Олена наполягла. Вона була найкрасивішою у восьмому класі. Того вечора Віктор вперше подивився на неї не як на сусідське дівчисько, а як на жінку. Віктор був її таємним коханням з молодшої школи.
— Оленко, а ти нічого так, виросла, — сказав він, запрошуючи її на танець.
Вони пішли зустрічати світанок на річку. Перші поцілунки, обіцянки, від яких паморочилося в голові. Вранці Олена заявила батькам, що не поїде в дев’ятий клас до сусіднього великого села, а вступатиме до медичного училища в місті.
— Чому раптом медицина? — дивувався батько.
— Хочу бути лікарем, тату. Це благородна справа.
Вона не могла сказати правду: Віктор марив медициною. Він був із родини інтелігентів, його батьки бачили сина хірургом. Олена хотіла бути поруч із ним, хотіла дихати тим самим повітрям.
Вона вступила легко. Але Віктор потрапив в іншу групу. Олена сподівалася на романтичні вечори, але він ніби забув про неї. Віктор був яскравим, душею компанії, довкола нього завжди крутилися дівчата.
Кілька разів вони перетиналися на вечірках. Одного разу, випивши трохи вина, вони довго цілувалися в парку. Олена літала від щастя, поки до неї не підійшла висока білявка з холодним поглядом — Наталя.
— Навіть не сподівайся на нього, — відрізала та. — Віктор — це мій рівень. А ти — просто епізод із його сільського дитинства.
Віктор потім скаржився Олені на Наталю, казав, яка вона «стерва» і як вона виснажує його душу. Олена слухала, ковтала сльози і жаліла його. Її кохання було схоже на хворобу, на повну залежність від його настрою, від його випадкової посмішки.
Навчання в інституті стало продовженням цієї муки. Вони навчалися на одному факультеті. Подруга Олени, Софія, часто казала:
— Оленко, схаменися. Ти ж красуня, розумна, хлопці за тобою чергою стоять. А ти вчепилася в цього Віктора, як реп’ях. Він же тебе не цінує!
Віктор і справді згадував про Олену лише тоді, коли йому було щось потрібно: переписати конспект, підготувати дипломну, або коли його чергова пасія влаштовувала йому скандал.
Одного разу, незадовго до захисту дипломів, вони святкували дні народження друзів на дачі. Було багато молоді, музика, веселощі. Олена, яка зазвичай мало пила, цього разу дозволила собі зайвого. Ніч була теплою, зорі — величезними. Вона опинилася в одній кімнаті з Віктором. Їй здавалося, що це нарешті початок їхнього справжнього «разом».
А вранці, коли вона випадково проходила повз відчинене вікно веранди, вона почула голоси. Віктор розмовляв із другом — тим самим Вовкою, який завжди дивився на Олену масними очима.
— Ну що, Вітю, як тобі наша «Царівна-Несміяна»? — реготав Вовка. — Гаряча була вночі?
— Та яка там гаряча… — Віктор затягнувся сигаретою. Голос його був байдужим і холодним. — Вона ж недоторкана була. Вся така правильна, аж нудно. Стартова майданчик я їй забезпечив, так би мовити.
— Може, поділишся з другом? — гигикнув Вовка.
— Не зараз. Дай вершки зняти. А взагалі, треба зав’язувати з цим, бо Олеся скоро повертається з відпочинку, а її батько мені місце в хорошій клініці обіцяв.
Олена забула, як дихати. Весь світ, який вона так дбайливо будувала у своїх мріях, розлетівся на дрібні друзки. Вона не втекла, не влаштувала скандал. Вона просто заціпеніла.
Через тиждень Віктор прийшов до неї в орендовану кімнату, щоб забрати свої речі.
— Ну що, Оленко, погуляли і вистачить. Нам треба рухатися далі. Слухай, — він скривився, — якщо Наталя запитає, скажеш, що ми просто далекі родичі, троюрідні брат і сестра. Не треба нам зайвих проблем перед стартом у життя.
— Вікторе… а як же я? — прошепотіла вона.
— Ти? Ти хороша дівчина, лікар з тебе вийде непоганий. Але ми з різних світів. Мені треба кар’єру будувати. Наталін тато має великі зв’язки, розумієш? А ти… ну, не ображайся, але ти — це просто село.
Віктор пішов, пообіцявши «не губитися». А Олена лягла на ліжко і померла. Не фізично, ні. Вона померла всередині.
На четвертий день господиня квартири викликала дільничного, бо дівчина не виходила з кімнати. Олену знайшли в стані повної апатії. Приїжджали батьки, забирали її додому, лікували. Вона повернулася до роботи, стала сухою, суворою, ні на кого не дивилася.
А за кілька місяців, їдучи в автобусі, вона раптом відчула, що запах бензину та старого салону здається їй божественним. А ввечері їй захотілося солоних огірків з шоколадними цукерками.
Вагітність.
Олена приховувала це від усіх до останнього. Вона брала нічні чергування, закривалася в собі. Дитини вона не хотіла. Кожного разу, коли відчувала рух всередині, шепотіла лише одне: «Вибач, вибач мені, дівчинко».
Вона народила вчасно. Маленьку дівчинку, яка була точною копією Віктора. Олена дивилася на неї з байдужістю, яка лякала лікарів. Вона годувала її, пеленала, але не цілувала. Вона була як оболонка без душі.
Батьки дізналися про все пізніше. Вони продали свій старий будинок і переїхали в іншу область, щоб ніхто не знав про «ганьбу» доньки. Там, у новому селі, вони почали все з нуля. Дівчинку назвали Надією.
Олена жила як тінь. Батьки возили її до лікарів, боялися за її психічний стан. Поступово вона почала «відходити», але до Надійки ставилася як до частини тіла — рука є, вона виконує свої функції, але ми ж не цілуємо свою руку щодня?
Коли Надії було три роки, Олена працювала в місцевій лікарні. Там її і зустрів Василь.
Василь був водієм. Він не ліз у душу, не просив нічого. Просто допомагав. Привіз вугілля, відремонтував кран. Його спокій і надійність стали для Олени тим якорем, якого вона потребувала.
— Поїдьмо зі мною, Олено, — сказав він якось. — У мене там, у сусідньому районі, хата лишилася. Там тихо. Я знаю, що в тебе на душі шрами, але я їх не чіпатиму.
Вона розповіла йому все. Про Віктора, про Надію, про свою пустку. Василь вислухав, викурив сигарету і сказав:
— Це пройде. Головне — бути людиною.
Але мати Олени вмовила її залишити Надію з ними.
— Оленко, ти молода, у Василя своє життя, у вас будуть спільні діти. Надійка вже до нас звикла, вона нас мамою й татом зве. Не ламай їй психіку, хай підросте.
Олена погодилася. Це була її найбільша помилка, за яку вона розплачувалася все життя. Вони з Василем поїхали. Незабаром народився Павло. Надію вони провідували щороку, але дівчинка дичилася матері. Вона бачила в ній чужу жінку, яка привозить подарунки, але не дає тепла.
Надія виросла, стала успішною, вийшла заміж. Вона жодного разу не запитала про батька, ніби його не існувало. А Олена з кожним роком все гостріше відчувала свою провину.
Але була в цій історії ще одна людина — Христина, донька Василя від першого шлюбу. Її мати була жінкою легковажною, швидко знайшла іншого чоловіка і відправила доньку до батька.
Христина була зовсім іншою. Життєрадісна, весела, вона з першого дня назвала Олену «мамою Оленою». Вона любила всіх: і батька, і брата Павла, і навіть мачуху своєї матері.
— Мамо Олено, ви чого сумуєте? — питала вона, обіймаючи Олену своїми пухкими рученятами. — Дивіться, яке сонечко! Життя ж прекрасне!
Саме Христина через соціальні мережі знайшла Надію. Вона почала їй писати, розповідати про батька, про Олену, про те, як вони живуть.
— Надійко, ти не думай, Олена Миколаївна — вона золота людина. Просто в неї доля така була колюча. Вона про тебе щодня згадує, кожне твоє фото в газеті вирізає.
Надія спочатку відповідала холодно, потім почала цікавитися. І ось, після смерті Василя, щось у її серці зрушилося.
Настали вихідні. Олена Миколаївна з самого ранку була на ногах. Вона напекла пирогів із яблуками — тих самих, які колись любила її мати. Вона вимела подвір’я до останньої травинки.
Хвіртка скрипнула. Олена вийшла на ґанок.
До будинку йшла жінка. Висока, струнка, у світлому пальті. Поруч із нею йшов чоловік і двоє дітей. Надія зупинилася посеред двору, дивлячись на матір.
Олена Миколаївна не витримала. Вона зробила крок назустріч і просто опустила голову.
— Дівчинко моя… пробач мені. Я була дурною, я була хворою на те кохання, якого не існувало. Я не знала, як бути матір’ю, поки не стало надто пізно.
Надія підійшла ближче. Вона довго дивилася на Олену, а потім повільно простягнула руку і торкнулася її сивого волосся.
— Бабуся казала, що ти просто загубилася, мамо. Я довго сердилася. Але Христина мені стільки всього розповіла… Вона сказала, що ти врятувала сотні людей у цьому селі, що ти лікар від Бога. Я подумала — якщо ти можеш лікувати чужих, то, можливо, ми разом зможемо вилікувати нашу спільну рану?
Вони зайшли до хати. На столі димували пироги. Діти галасливо розбіглися по кімнатах, розглядаючи старі іграшки Павла.
Увечері, коли гості вже вляглися, Олена Миколаївна вийшла на ґанок. Небо було чистим, усипаним зорями. Десь далеко гавкали собаки, а в повітрі пахло спокоєм.
Телефон знову завібрував.
— Мамо Олено, — пролунав у слухавці веселий голос Христини. — Ну що, доїхали вони? Ви не плачете?
— Ні, люба, я не плачу. Я нарешті дихаю.
— От і добре. Я знала, що все вийде. Надія — вона ж наша, вона зрозуміє. До речі, я там Сашкові передала передачу для вас, завтра занесе. Тримайтеся там, я вас люблю!
Олена відклала телефон і подивилася на зорі. Василь був правий — головне бути людиною. А час… час справді вміє лікувати, якщо йому трохи допомогти любов’ю.
Завтра вона прокинеться не одна. Завтра вона приготує сніданок для своєї доньки та онуків. І Федора, дивлячись через паркан, побачить не «розлучницю», а щасливу жінку, яка змогла повернути собі своє життя.
Життя продовжувалося, і воно було дивовижно прекрасним у своєму осінньому світлі прощення.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
