І ти справді думала, що цей літній місяць стане для тебе початком нового життя, чи ти просто остаточно втратила пильність, повіривши, що спокій можна купити за зароблені важкою працею гроші?
Де зараз те твоє омріяне «тихо», де той запах кави на веранді, про який ти марила весь холодний лютий, і чому ти стоїш посеред власного двору, стискаючи кулаки так, що біліють кісточки пальців, і дивишся на зачинені ворота як на останню лінію оборони свого глузду?
— Хто це знову надумав приїхати? Степане, навіть не думай відчиняти! — Карина майже шипіла, вчепившись у рукав чоловікової сорочки так міцно, ніби від цього залежала її доля.
— Каро, ну ти чого? Це ж хлопці! — Степан розгублено переминався з ноги на ногу, дивлячись на хвіртку.
— Жодних «хлопців», чуєш мене? Я більше твоїх знайомих на цій дачі бачити не хочу! — жінка буквально тягнула чоловіка вглиб саду, подалі від настирливого грюкоту.
— Стьопо, це ми! Ви вдома? — Голоси за парканом ставали дедалі гучнішими. — Ми ж бачимо твою машину! Відчиняй, самі ж кликали!
— Як це «самі кликали»? — Карина кинула на чоловіка погляд, у якому змішалися лють і розчарування. — Скільки ще своїх друзів ти вирішив ощасливити за мій рахунок, щоб остаточно перетворити мою відпустку на обслуговування сторонніх людей?
— Дякую, що нагадала про «твою» дачу, — тихо відповів Степан. — Але я запросив лише Павла з Мариною. Вони приїхали саме тоді, коли ми домовлялися. На два дні. Це негарно — тримати людей під парканом.
— Негарно — це роздавати адресу нашого відпочинку кожному зустрічному! Нічого з ними не станеться, якщо вони зрозуміють, що господар тут не один і що в родини має бути приватний простір.
— Каро, вони ж знають, що ми тут! Ну як це виглядає? — благав чоловік.
— Стьоп, ми чуємо, що ви там шепочетесь! — весело вигукнув Павло з-за воріт. — Що за приколи? Відчиняйте, ми ж не чужі люди!
Карина виразно подивилася на Степана. В її погляді читалося: «Якщо зараз відчиниш — готуй собі ліжко в альтанці».
— Гаразд, — нарешті здалася вона, — відчини. Поясни, що плани змінилися, і відправ їх назад. Якщо боїшся образити друга — звали все на мене. Скажи, що я господиня, я втомилася і нікого не хочу бачити. Можеш сказати, що в мене мігрень чи поганий настрій. Мені байдуже, що вони про мене подумають, аби тільки вони поїхали звідси.
— Досить мені цією нерухомістю в очі колоти! — раптом вибухнув Степан. — Квартира твоя — гостей не клич. Дача твоя — «йди, Степане, проганяй друзів». Навіть машина… хоча вона спільна, але маму твою я возити зобов’язаний. А те, що твій чоловік теж людина і хоче просто посидіти з друзями, тебе взагалі не обходить?
Карина проігнорувала цей емоційний випад. Вона просто вказала рукою на ворота, які вже здригалися від наполегливого стукоту. Її обличчя нагадувало маску з античної трагедії — холодне і непохитне. Степан, похнюпившись, пішов до входу.
За хвилину Карина, спостерігаючи з тераси, відчула, як усередині все закипає. Чоловік уже не просто відчиняв ворота — він весело сміявся, обіймався з гостями і жестами запрошував до будинку людей, яких Карина бачила вперше в житті.
А все так гарно починалося. Карина, яку батьки назвали так незвично, завжди відчувала себе трохи інакшою. На роботі, у великій компанії, де вона працювала бухгалтером, до неї завжди ставилися з певною підозрою — надто молода, надто впевнена, надто педантична. Останні місяці перед відпусткою були справжнім випробуванням. Звіти, перевірки, постійні зауваження від старших колег, які вважали своїм обов’язком повчати «молоду».
Вона мріяла про цей місяць. Взяла два тижні за свій рахунок, аби тільки вирватися з задушливого офісу. Вона уявляла, як складатиме речі, як пахнутиме свіжою постіллю її валіза, як вони зі Степаном нарешті будуть лише вдвох.
Степан працював програмістом на «дистанційці». Йому було простіше — він не залежав від офісних пліток. Він бачив, як Карина виснажується, і щиро хотів їй допомогти. Коли вони нарешті приїхали на дачу, яку її батьки будували ще в ті часи, коли цінували кожен сантиметр затишку, Карина ледь не розплакалася від щастя.
Тут не було грядок. Батьки Карини вирішили, що земля має дарувати радість, а не мозолі. Смарагдовий газон, басейн, який вони тільки-но встановили, затишна лазня і старі дерева, що давали густу тінь. Це був справжній райський куточок, захований від сторонніх очей.
— Боже, яке тут повітря! — Карина вдихнула на повні груди, розкинувши руки. — Стьопо, чуєш, як птахи співають? І жодних тобі нарікань від керівництва. Жодних нервів. Тільки ми, річка і ліс.
Перші два дні були ідеальними. Степан працював на веранді з ноутбуком, Карина ніжилася під лагідним сонцем, читала книги і відчувала, як стрес повільно залишає її тіло. Але на третій день Степан, якось надто старанно дивлячись у монітор, промовив:
— Каро, тут таке діло… Я запросив на вихідні пару друзів. Вони дуже просилися. У дружини мого друга була операція, їй зараз дуже важко в місті, спека, дихати нічим. Я подумав, що їм пара днів на природі піде на користь.
Карина на мить завмерла. Їй хотілося обуритися, нагадати, що це їхня спільна відпустка, але вигляд Степана був таким просячим, що вона лише зітхнула.
— Добре, Стьопо. Нехай приїжджають. Але тільки на вихідні, домовилися? І щоб ми не перетворювалися на обслугу.
Вона й не підозрювала, що «вихідні» почнуться значно раніше і зовсім не так, як планувалося.
Ранок четверга зустрів Карину не співом птахів, а дивним гуркотом у двері. Вона ще не зовсім прокинулася, думала, що це сусіди — хороші друзі батьків — вирішили зайти за сіллю чи просто привітатися. Але як вони пройшли через зачинену хвіртку?
Відчинивши двері спальні, Карина ледь не впала від несподіванки. Прямо перед нею стояв незнайомий хлопець у яскравій футболці та з широкою посмішкою.
— Сюрприз! — крикнув він так голосно, що Степан звалився з ліжка, заплутавшись у ковдрі.
— Ви хто? — Карина автоматично притиснула до себе піжаму, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.
— Я Гліб! Друг Стьопки! А ти, мабуть, Керрі? Ну, привіт! — хлопець без церемоній рушив до Степана, який уже підвівся і розгублено протирав очі.
— Глібе? Ти як тут? Ми ж домовлялися про суботу… і з Павлом… — Степан намагався надати своєму голосу хоч якоїсь твердості.
— Та я вирішив, що чекати до суботи — це гріх проти природи! — Гліб весело ляснув Степана по плечу. — Взяв свою Валюху, і ми пригнали. Вона вже на кухні господарює, сніданок організовує. А то ви тут зовсім зголодніли на своєму детокс-відпочинку.
Карина стояла ніби заніміла. «Валюха на кухні?» — пронеслося в голові. Вона швидко накинула халат і вибігла до кухні. Там справді перебувала незнайома жінка з високим хвостом, яка впевнено відкривала всі шафки та витягала продукти.
— О, привіт, господарко! — кивнула вона. — Я Валя. Вибач, що без запрошення, але Гліб сказав, що ви будете раді. У вас тут такі запаси, прямо як у ресторані!
— Ваня, хто це? — Карина повернулася до чоловіка, який уже вийшов у коридор. — Як вони зайшли?
— Та двері були не заперті, — подав голос Гліб, що вже вмостився на дивані. — А через паркан я перемахнув за секунду, відкрив Валюсі хвіртку. Ми ж свої люди, чого там церемонитися!
Степан винувато подивився на дружину. Він намагався щось пояснити Глібу, але той був наче стихійне лихо — не чув нікого, крім себе.
— Вибач, Ваню, — продовжував Гліб (він чомусь вперто називав Степана Ванею, мабуть, так йому було зручніше). — Я знаю, що Павло з дружиною мають бути пізніше, але ми вирішили їх випередити. Менше народу — більше кисню, правильно?
— Сніданок на столі! — проголосила Валя. — Сідайте, не соромтеся. У вас тут ікра була в холодильнику і червона рибка… Ми вирішили, що треба жити красиво, поки є можливість.
Карина глянула на стіл. Те, що вона планувала розтягнути на весь тиждень — делікатеси, куплені спеціально для святкової вечері вдвох — було безжально відкрито, нарізано і розкладено по тарілках. Валя навіть не спромоглася нарізати тонко — шматки риби були завтовшки в палець, а ікра розмазана так, ніби це був звичайний кабачковий паштет.
— Смачного! — Слава (так тепер називав себе Гліб, Карина вже остаточно заплуталася в його іменах) засунув у рот цілий бутерброд і задоволено заплющив очі. — Оце я розумію, прийом! Не дарма приїхали.
Минуло три дні. Карина почувалася так, ніби її життя захопили розбійники. Слава і Валя виявилися людьми абсолютно без комплексів. Вони не просто гостювали — вони жили так, ніби Карина і Степан були їхнім персоналом.
Валя справді готувала. Вона стояла біля плити з ранку до вечора, але готувала виключно з продуктів господарів. Щодня вона видавала Степану список, і той слухняно їхав до магазину, витрачаючи кошти, які вони відкладали на ремонт ванної кімнати.
— Стьопо, це ненормально! — шепотіла Карина ввечері в спальні. — Вони з’їдають місячний бюджет за три дні! Чому вони нічого не купують самі?
— Каро, ну вони ж гості… У Гліба зараз труднощі з роботою, вони в бідному стані. Ми ж можемо собі дозволити пригостити друзів?
— Пригостити — так. Але не утримувати! І подивися на мою кухню!
Це було окремим болем. Валя, яка звикла, очевидно, до чавунних сковорідок, безжально шкрябала ножем по тефлоновому покриттю Карининих улюблених італійських каструль. Дорогий соковитискач, який Карина берегла як зіницю ока, був забитий шкірками і перестав працювати вже на другий день. Навіть плита, яку Карина завжди тримала в ідеальній чистоті, тепер була вкрита шаром жиру та пригорілих залишків їжі.
— Ой, та що ти так переживаєш за те залізяччя! — відмахувалася Валя, коли Карина робила їй зауваження. — Речі мають служити людям, а не люди речам. Ти занадто напружена, Керрі. Тобі треба розслабитися, випити домашнього вина. До речі, у вас там у погребі ще пара пляшок залишилася, Гліб казав, вони чудові.
Слава ж у цей час «розважав» Степана. Він постійно вигадував якісь активності: то йому треба було терміново розпалити багаття посеред газону, то він вирішив перевірити, як працює система поливу, і в результаті затопив половину підвалу.
— Ваню, ти занадто серйозний! — реготав Слава, розливаючи дороге віскі Степана в пластикові стаканчики. — Робота нікуди не втече, а друзі — це назавжди!
Останньою краплею для Карини стало навіть не це. Одного дня вона зайшла до ванної і побачила Валю, яка спокійно приміряла її новий купальник, залишений сушитися на мотузці.
— Слухай, Керрі, — Валя покрутилася перед дзеркалом, — він на мене трохи малуватий у грудях, але колір мені так личить! Може, подаруєш? Тобі все одно батьки ще куплять, ви ж заможні. А в мене лише один, старий…
Карина відчула, як у голові щось клацнуло. Вона мовчки підійшла, забрала купальник і вийшла з ванної.
Того вечора Слава вирішив «полагодити» телефон Степана, який той випадково залишив на столі біля басейну.
— Слухай, друже, я його випадково у воду впустив, коли хотів фотку зробити, — Слава простягнув Степану апарат, з якого капала вода. — Але ти не парся, я чув, що їх можна в рис покласти. Або знаєш що? Давай я його собі заберу на запчастини, все одно він у тебе вже «втомлений». А ти собі новий купиш, сучасніший. Тобі ж по статусу треба!
Степан стояв і просто кліпав очима. Він не міг повірити, що людина, з якою він колись сидів за однією партою, може бути настільки… простою.
Але Карина вже не мовчала.
— Досить! — Її голос пролунав над подвір’ям як грім.
Слава і Валя здивовано підняли голови. Вони якраз збиралися відкрити чергову банку консервованих делікатесів.
— Значить так, — Карина підійшла до столу, її очі горіли холодним вогнем. — Прямо зараз ви збираєте свої речі. Протягом десяти хвилин.
— Керрі, ти чого? — Слава спробував усміхнутися своєю фірмовою «дружньою» посмішкою. — Перегрілася на сонці?
— Не називай мене Керрі. Моє ім’я Карина. І так, я перегрілася. Від вашого нахабства. Степане, виведи машину з гаража.
Степан, який бачив дружину в такому стані лише раз, коли їй на роботі намагалися не виплатити премію, навіть не намагався сперечатися. Він мовчки пішов виконувати наказ.
— Слухай, господарко, — Валя теж почала закипати, — ми тут готуємо, прибираємо (Карина глянула на гори брудного посуду), а ти нас як собак виганяєш? Ти хоч розумієш, що таке гостинність?
— Гостинність закінчується там, де починається паразитування, — відрізала Карина. — Ви зіпсували моє майно, з’їли наші запаси і тепер намагаєтеся вказувати, як мені поводитися у власному домі? Слава, телефон Степана на місце. Швидко.
Гліб побачив, що жарти закінчилися. Карина вже тримала в руках телефон, збираючись, очевидно, викликати охорону селища.
Через десять хвилин валізи гостей перелетіли через паркан. Слава щось вигукував про «зарозумілих багатіїв», Валя плакала і обзивала Карину невдячною. Але ворота зачинилися, і в повітрі нарешті запала тиша.
Степан сидів на лавці, обхопивши голову руками.
— Каро… Мені так соромно. Я справді не знав, що він став таким.
Карина сіла поруч. Її гнів почав потроху вщухати, поступаючись місцем величезній втомі.
— Стьопо, проблема не в тому, що ти запросив друга. Проблема в тому, що ти дозволив йому стерти наші межі. Друзі так не поводяться. Друзі привозять із собою хоча б хліб до столу і поважають чужий простір.
Наступного ранку Карина прокинулася з дивним відчуттям. Вона боялася відкривати двері спальні, очікуючи чергового «сюрпризу». Але в будинку було тихо. Тільки Степан порався на кухні, намагаючись відмити плиту.
Раптом знову почувся стукіт у ворота. Карина здригнулася. Степан теж завмер.
— Не відчиняй, — прошепотіла вона.
— Та я й не збираюся.
Але голоси за воротами були іншими. Спокійнішими.
— Ваню, Світлано! Ви там? Це Сашко і Марина. Ми знаємо, що ми рано, але ми привезли продукти і хотіли запитати, чи можна до вас зайти?
Карина глянула у вікно. Біля воріт стояла пара. Дівчина помітно кульгала, спираючись на руку чоловіка — мабуть, та сама операція, про яку казав Степан. У руках вони тримали важкі пакети.
Степан подивився на дружину.
— Це вони. Справжні Павло з Мариною.
Карина зітхнула і кивнула.
— Відчиняй. Але попередь: ніяких купальників і жодного шкрябання по сковорідках.
Нові гості виявилися повною протилежністю попереднім. Марина, попри те, що їй було важко ходити, постійно намагалася допомогти. Вона привезла домашнє печиво і фрукти. Павло виявився тактовним і спокійним чоловіком, який відразу запропонував допомогу в ремонті соковитискача (виявилося, він розуміється на техніці).
Вечір пройшов за спокійними розмовами на веранді. Жодного крику, жодного хамства. Карина з подивом виявила, що їй приємно спілкуватися з цими людьми. Марина розповідала про свою роботу вчителькою, Павло ділився історіями про подорожі.
Коли гості лягли спати в альтанці (вони самі наполягли, щоб не заважати господарям у будинку), Карина і Степан залишилися на веранді вдвох.
— Знаєш, — сказав Степан, дивлячись на зірки, — я зрозумів одну річ. Наша дача — це не просто ділянка землі. Це наше місце сили. І сюди треба пускати тільки тих, хто приносить із собою світло, а не намагається загасити наше.
Карина поклала голову йому на плече.
— І гроші тут ні до чого, Стьопо. Можна бути бідним, але мати гідність. А можна мати все і бути порожнім місцем.
Вона заплющила очі. Відпустка тривала. Тепер вона знала, що зможе захистити свій спокій. А Степан знав, що його дружина — не просто бухгалтер, а справжня хранителька їхнього спільного світу.
І ти, читачу, подумай: чи багато у твоєму житті таких «Слав», які приходять без запрошення, руйнують твої плани і змушують тебе почуватися винним у власній хаті?
Можливо, час змінити замки? І не тільки на хвіртці, а й у власній душі. Щоб там було місце тільки для тих, хто знає ціну справжньої дружби і поваги.
Бо життя занадто коротке, щоб витрачати його на обслуговування чужого егоїзму.
А як ви вважаєте? Чи варто було Карині бути м’якшою, чи вона вчинила правильно? Поділіться своїми історіями в коментарях, мені справді цікаво знати вашу думку. Давайте обговоримо це разом!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
