Передсвятковий Київ завжди нагадував Ірині великий, сяючий вулик.
Навіть крізь зачинені вікна її затишної квартири на Позняках долинав віддалений гул передсвяткової метушні, але всередині панував спокій.
Тридцяте грудня добігало кінця.
Ірина, одягнена у свій улюблений халат кольору пудри, чаклувала над святковим меню.
Це мав бути їхній перший «справжній» Новий рік.
Не з батьками, не у великій компанії друзів, де ні з ким не встигаєш поговорити, а лише вдвох із Андрієм.
Вона вже уявляла, як запалить свічки, розстелить нову лляну скатертину, яку купила на різдвяному ярмарку, і вони нарешті видихнуть після складного року.
На плиті лагідно булькала вода.
Ірина якраз збиралася кинути овочі для салату, коли тишу розірвав різкий, владний звук дверного дзвінка.
— Хто це може бути? Ми ж нікого не чекали, — Андрій, відірвавшись від ноутбука, здивовано подивився на дружину.
Відкривши двері, Ірина застигла.
На порозі, сяючи переможною посмішкою, стояла Надія Петрівна.
У руках вона тримала дві величезні картаті сумки, які буквально вгиналися під вагою провізії.
— Надіє Петрівно? — ледь вимовила Ірина.
— Доброго вечора, дорогенька! Що, не чекали? — свекруха вже переступила поріг, не чекаючи запрошення. — Андрійку, сонечко, допоможи матері! Важкі ж які, ледь дотягла від метро.
Андрій, розгублено кліпаючи очима, підбіг до матері.
— Мамо, ти ж казала, що їдеш у Карпати до тітки Люби.
— Ой, передумала в останній момент! Люба занедужала, лежить із температурою. Не буду ж я сама в порожній квартирі кукувати? Вирішила зробити вам сюрприз. Приїхала на всі свята — дня на чотири, а там подивимося.
Ірина повільно поклала ополоник на кухонний стіл.
Чотири дні. Весь їхній романтичний план, усі мрії про тишу та ніжність розлетілися на дрібні друзки.
Надія Петрівна не втрачала ні хвилини.
Навіть не знявши до кінця верхній одяг, вона по-хазяйськи зайшла на кухню, принюхуючись так, ніби вона була інспектором санітарної служби.
— О Боже, Іро, що це за запах? Ти що, картоплю для салату вариш сьогодні? Увечері тридцятого? — свекруха жахнулася, сплеснувши руками.
— Так, я хотіла підготувати інгредієнти заздалегідь, щоб завтра не стояти весь день біля плити.
— Та ти що! Хіба ж так можна? Овочі мають бути свіжозвареними, ще теплими, коли їх ріжеш, щоб вони обмінялися смаками! А якщо вони ніч пролежать у холодильнику — це вже не салат, а силос! — Надія Петрівна рішуче підійшла до каструлі.
Вона взяла її за ручки і, не звертаючи уваги на протестуючий вигук Ірини, вилила воду разом із напівготовою картоплею в раковину.
— Зараз усе зробимо за правилами. Андрійку, де в тебе нормальна домашня олія? Те, що я бачу на столі — це ж суцільна хімія!
— Надіє Петрівно, — Ірина відчула, як руки стискаються в кулаки, — я сама розберуся зі своєю кухнею. Андрію подобається те, як я готую.
— Та що він розуміє, дитино моя! — свекруха поплескала сина по плечу. — Він просто вихований, не хоче тебе образити. Але я ж знаю, він з дитинства звик до маминого холодцю та оселедця під шубою. До речі, а де риба?
— Ми вирішили цього року обійтися без важких застарілих звичних салатів, — твердо сказала Ірина. — У нас у меню качка з яблуками та легкі закуски з моцарелою.
— Качка?! — Надія Петрівна видала короткий, сухий смішок. — На Новий рік — птиця? Ти що, не знаєш прикмету? Щастя ж відлетить! Треба обов’язково свинину, щоб багатство в хаті було. Все, відсунься, я сама збігаю в магазин, поки ще відчинено. Андрійку, ключі від машини!
Коли за сином і матір’ю зачинилися двері, Ірина опустилася на стілець.
Вона дивилася на порожню каструлю, на розкидані по столу овочі, які вона так ретельно обирала в крафтовій лавці.
Її плани, її затишок, її право бути господинею у власній оселі — все було знехтувано.
Найбільше боліло те, що Андрій навіть не спробував заперечити.
Він просто мовчки кивав, брав сумки і виконував накази матері.
Вони повернулися за дві години.
Надія Петрівна занесла ще чотири пакети.
— Ірочко, не сумуй! Я купила справжнє домашнє м’ясо, селеру, три види ковбаси. О, і майонезу взяла велике відро, щоб на все вистачило!
— Надіє Петрівно, я не використовую майонез, я роблю соус на основі йогурту та гірчиці.
— Йогурту?! В олів’є?! — свекруха перехрестилася. — Не кажи нікому, бо сміятимуться. Все, йдіть відпочивати, я тут сама все наріжу. Мені не важко, я звикла дбати про сім’ю.
Ніч була безсонною.
З кухні долинав гуркіт ножів по дошці, шум води та аромат вареного м’яса.
Ірина лежала в ліжку, дивлячись у стелю, і відчувала себе гостею у власному житті.
Андрій поруч мирно спав, навіть не підозрюючи, яка буря розгортається в душі його дружини.
Ранок почався не з кави, а з чергових повчань.
— Андрійку, чому у вас ялинка так дивно вбрана? Всі кульки з одного боку, а тут — порожнеча. Ірина, мабуть, поспішала? Я перевісила половину, тепер хоч на дерево схоже.
Ірина зайшла у вітальню.
Її стильна, мінімалістична ялинка в сріблястих тонах тепер була завішана старими дощиками та різнокольоровим «мішурою», які свекруха привезла у своїх баулах.
— Це була авторська концепція, — прошепотіла Ірина.
— Концепція — це добре, а душа — краще! — відрізала Надія Петрівна. — До речі, я запросила сусідку вашу, пані Ганну з четвертого поверху. Вона бідна жінка, сама святкує, чоловіка не стало минулого року. Я її вранці в під’їзді зустріла, розговорилися.
— Ви запросили чужу людину на нашу приватну вечерю?! — Ірина вже не стримувала голосу.
— А що тут такого? Місця багато, їжі я наготувала на цілий полк. Треба бути милосердними, Ірочко.
Весь день пройшов у метушні, де Ірині відводилася роль «подай-принеси».
Її качка була безжально відсунута в кут духовки, бо головне місце зайняла величезна свиняча рулька.
О десятій вечора стіл ломився від їжі.
Але це не був той стіл, про який мріяла Ірина.
Замість витончених бокалів стояли старі чарки, які Надія Петрівна знайшла в глибині шафи («бо вони душевніші»), а центр столу займав тазик із салатом.
Прийшла пані Ганна — чужа жінка, яка почувалася незручно, але під тиском енергійної свекрухи почала активно обговорювати ціни на ліки.
— Ну, давайте почнемо! — скомандувала Надія Петрівна, займаючи місце на чолі столу. — Андрійку, синку, сідай праворуч від мене. Пані Ганно, сюди. А ти, Іро, принеси ще хліба, я забула порізати.
Ірина повільно підвелася.
Вона дивилася на свого чоловіка, який весело сміявся з якогось жарту матері.
Вона дивилася на свій дім, який став чужим.
— Ні, — раптом сказала вона. Голос її був тихим, але в кімнаті миттєво запала тиша.
— Що «ні», дорогенька? — свекруха здивовано підняла брову.
— Хліба не буде. І мене тут теж не буде. — Ірина відчула, як усередині щось остаточно зламалося. — Ви приїхали без попередження. Ви знищили мою працю. Ви перетворили мій дім на філію своєї квартири. Ви навіть запросили сторонню людину, не спитавши господарку.
— Іро, ну чого ти. Мама ж як краще хотіла, — спробував вставити Андрій.
— Як краще для кого, Андрію? — Ірина повернулася до чоловіка. — Для тебе? Тобі зручно бути «синочком», за якого все вирішують. А я хотіла бути твоєю дружиною. Я готувала це свято для нас. Але тебе тут немає. Тут є тільки твоя мама і її сценарій.
Ірина схопила свою недоготовлену качку, яка так і залишилася самотньо стояти на деку.
— Я йду. Зустріну Новий рік там, де мене поважають.
Вона вийшла в зимову ніч. Сніг падав великими пластівцями, засипаючи сліди на асфальті.
Ірина йшла до парку, тримаючи в руках пакунок із їжею.
Їй було байдуже, що про неї подумають перехожі.
Вона вперше за два дні дихала на повні легені.
Двері під’їзду знову грюкнули.
— Ірино! Зачекай!
Вона обернулася. Андрій біг за нею, на ходу застібаючи куртку.
В руці він тримав її сумку та пляшку ігристого.
— Іро, прости мене, — він важко дихав. — Я був нерозумним. Я думав, що якщо буду мовчати, конфлікт мине сам собою. Але я бачив, як тобі боляче.
— І що ти сказав матері?
— Я сказав, що вона перейшла межу. Що це наша родина, і вона тут гість, а не командир. Я попросив пані Ганну піти, а мамі сказав, що вранці відвезу її до тітки Світлани. Вона вже одужала, я зателефонував.
Ірина дивилася на чоловіка.
В його очах вона знову побачила того Андрія, за якого виходила заміж — дорослу людину, здатну на вчинок.
— І куди ми тепер? До Нового року десять хвилин.
— А давай прямо тут, на лавці в парку! — Андрій засміявся. — У нас є качка, є ігристе і є ми. Це ж те, що ти хотіла — тільки вдвох.
Вони сіли на засніжену лаву під розлогим кленом.
Андрій відкоркував пляшку.
— З Новим роком, кохана, — прошепотів він, обіймаючи її за плечі.
— З Новим роком, — відповіла Ірина, відчуваючи дивну легкість.
Це був найдивніший і найскладніший початок року в її житті.
Але вона знала: тепер у їхньому домі завжди будуть чіткі межі. І ключі від їхнього щастя належатимуть тільки їм двом.
Чи варто дорослим батькам ось так вриватися в життя дітей без попередження, ламаючи їм усі плани? Чи батьки це святи і їм завжди має бути місце в житті дітей?
Фото ілюстративне.
