Ранок у невеликому містечку на Полтавщині розпочався не з аромату кави, а з гуркоту кухонного приладдя.
Степан з розмаху кинув газету на стіл, від чого склянка з чаєм жалібно підстрибнула, розливши чай на скатертину.
— Хто тобі дозволив кудись їхати кожного вихідного? — прокричав він, витираючи долонею обличя. — Я вже бачити не можу ці напівфабрикати з магазину! Мені потрібна нормальна їжа!
— А хто тобі заважає нарешті навчитися користуватися плитою? — Галина навіть не підвела погляду від своєї сумки, куди ретельно складала зошити та калькулятор. — Мені скоро шістдесят, Степане. Хіба пізно нарешті зайнятися своєю головою, а не тільки твоїм шлунком?
— Зайнятися головою? — він саркастично хмикнув. — Ти про ці свої курси бухгалтерів? У твоєму віці це не навчання, це анекдот для всього під’їзду!
— Анекдот? — вона нарешті подивилася йому прямо в очі. У цьому погляді не було звичної покори, лише втомлена рішучість. — А тридцять п’ять років прати твої сорочки та виварювати каструлі борщу — це, по-твоєму, висока трагедія чи державна служба?
Степан замовк, але його обличчя налилося багрянцем.
Галина бачила цей вираз обличчя вже другий тиждень — відтоді, як твердо оголосила, що записалася на курси підвищення кваліфікації в обласному центрі.
Кожної суботи та неділі вона сідала на перший автобус, а поверталася пізно ввечері, з новими знаннями та дивним блиском в очах, якого чоловік не бачив уже років двадцять.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? — пробурчав він, допиваючи її холодний чай. — Нормальні жінки в такому віці про розсаду думають або з онуками на лавках сидять, а ти бігаєш з портфелем, як першокласниця!
— Онуків у нас немає, Степане, — тихо відказала вона. — А якби й були, я б знаходила на них час. Але зараз діти далеко, у кожного своє життя. І я вперше за три десятиліття відчула, що маю право жити для себе. Хоча б два дні на тиждень.
— Жити для себе! — він перекривив її голос, сплеснувши руками. — А про мене хто подумає? Хто буде готувати? Хто прасуватиме мої штани на завод?
Галина застебнула блискавку на сумці.
У дзеркалі коридору вона мигцем побачила своє відображення — жінка в охайному пальті, з акуратно зібраним волоссям.
Вона раптом усвідомила, що виглядає не втомленою пенсіонеркою, а людиною, яка має мету.
— Твоя мати тридцять років подавала тобі сніданки в ліжко, — сказала вона, взуваючи туфлі. — Потім ще тридцять п’ять років це робила я. Може, настав час нарешті стати дорослим і подбати про себе самому?
— Не розумуй мені тут! — гаркнув Степан, підходячи ближче. Від нього пахло димом та вчорашньою вечерею. — Чоловік має працювати і приносити гроші, а жінка — тримати хату! Так було споконвіку, і так буде далі!
— Було, Степане, — погодилася вона, відкриваючи двері. — Але тепер усе буде інакше.
Двері зачинилися з легким клацанням, залишивши Степана посеред порожнього коридору.
Галина вийшла на вулицю. Осіннє повітря, свіже та прохолодне, вдарило в обличчя.
Автобус до Полтави відходив рівно о сьомій.
Сідаючи біля вікна, вона відчула дивне піднесення, змішане з легким трепетом під серцем.
За склом миготіли знайомі поля, пожовклі ліси та дачні масиви.
Вона робила цей маршрут уже другий місяць, але кожного разу це було як маленька втеча з клітки побуту.
— Ви теж на курси сучасного обліку? — запитала жінка поруч, що тримала в руках плетений кошик.
— Так, — усміхнулася Галина Петрівна. — Хочу отримати сертифікат і вивчити нові програми.
— Ох, яка ви молодець! А мені ось шістдесят п’ять, і я вирішила, що моє життя — це тільки город. Дивлюся на вас і серце радіє!
Галина промовчала.
“Молодець”.
Якби ж вона чула це вдома. Там її називали інакше: “дурна”, “на старість років здитиніла”, “куди ти лізеш”.
Степан не добирав слів, особливо коли повертався зі зміни і бачив, що замість свіжих голубців на столі лежать роздруківки з податкового кодексу.
Минулого вечора, коли вона до пізньої ночі розбиралася з дебетом і кредитом, він сидів перед телевізором і демонстративно коментував:
— Дивіться на неї, професорка знайшлася! Нормальні люди серіал дивляться, а ця над папірцями сопе. Кому ти потрібна зі своїм дипломом у шістдесят років?
Але вона не здавалася.
В місті вона не була просто “Галею, дружиною слюсаря”.
Там вона була Галиною Петрівною — старанною студенткою, яка швидше за молодих опановувала складні таблиці.
Справжні випробування почалися через місяць. Коли Галина повернулася додому в неділю ввечері, вона застала на кухні справжній хаос.
Степан стояв біля плити з каструлею, в якій щось безнадійно підгоріло.
— Що це за гидота? — він тицьнув виделкою в чорну масу. — Я хотів просто зварити картоплю, а вийшло якесь вугілля!
— Ти забув налити воду, Степане, — спокійно пояснила вона, знімаючи шарф. — Картопля не вариться в сухому посуді.
— Воду! Звідки я мав знати про воду? Я все життя на змінах пахав, а не біля плити танцював! — кричав він.
— І я можу працювати, — Галина почала відмивати каструлю. — Викладачі кажуть, що з моїми знаннями мене з радістю візьмуть помічником бухгалтера в агрофірму.
Степан аж підстрибнув від обурення:
— Робота? Ти що, серйозно? А хто буде хату доглядати? Хто мені сорочки прасуватиме? Хто за мною, недужим, ходитиме?
— Ти цілком здоровий чоловік, — втомлено зітхнула вона. — Просто ти звик бути дитиною, яку обслуговують. Навчишся.
Наступного тижня Степан спробував нову тактику — жалість.
Коли вона почала збиратися в суботу, він ліг на диван і почав демонстративно стогнати.
— Ой, Галю, щось мені серце тисне. Очі темніють, голова обертом. Не їдь, побудь зі мною. Страшно мені одному бути.
Галина підійшла до нього, поміряла тиск. Апарат показав ідеальні цифри — сто двадцять на вісімдесят.
— Степане, — тихо сказала вона. — Ти ж прикидаєшся. Тиск як у космонавта.
— Нічого я не прикидаюся! — він миттєво підхопився з дивана. — Я просто хочу, щоб ти була вдома! Навіщо тобі те навчання? Пенсія на носі, будемо разом час проводити.
— Яке “разом”, Степане? — вона сіла навпроти. — Ти дивишся футбол, я прибираю. Ти читаєш газету, я готую. Ми не проводимо час разом, ми просто функціонуємо в одному просторі. Ти жив добре всі ці роки, а я просто обслуговувала твоє благополуччя.
Конфлікт досяг піку в суботу вранці. Галина складала підручники, коли Степан заступив їй шлях до дверей.
Його очі були роздратованими.
— Досить! Набрид цей театр! Нікуди ти сьогодні не підеш! — просичав він.
— Чому це? — спокійно запитала вона.
— Бо я так сказав! Набридло жити як сироті! Сорочки м’яті, в хаті пил, а ти все по своїх курсах пропадаєш!
— Пральна машина працює, праска теж. Ти ж на заводі зі складними станками розбирався, невже з праскою не впораєшся?
— Не хочу я розбиратися! — закричав він і раптом схопив її зошит зі столу. — На кого ти вчишся? На розумну? Думаєш, отримаєш папірець і станеш кращою за мене?
Галина відчула, як всередині щось обірвалося.
Тридцять п’ять років вона терпіла його зверхність, його впевненість у тому, що жінка — це безкоштовний додаток до квартири.
— Степане, віддай зошит, — сказала вона дуже тихо.
— Не віддам! Викину в сміття! Разом з усіма твоїми конспектами! — він почав рвати сторінки.
Галина підійшла до нього, намагаючись врятувати свою працю.
Але було марно, сторінки відривалися одна за одною.
— Отак-то краще, — буркнув він, кидаючи залишки паперу на підлогу. — Сиди вдома, вари суп і не вигадуй дурниць!
Галина повільно піднялася.
Вона збирала понівечені сторінки свого конспекту по оподаткуванню, над якими сиділа до світанку.
— Я подаю на розлучення, Степане, — сказала вона, розгладжуючи зім’яті листи.
Він засміявся, але в його сміху з’явилася перша нотка страху:
— Та куди ти підеш? На що житимеш? Кому ти потрібна на старості років, крім мене?
— Не знаю, Степане. Але краще я буду потрібна самій собі, ніж буду прислугою для людини, яка мене не поважає.
Вона обійшла його, взяла сумку і вийшла з квартири.
За спиною щось гуркотіло — мабуть, він знову кидав стільці.
Галина повернулася в неділю ввечері. Ключ повернувся в замку — Степан не змінив секрет, хоча й казав, що замки замінить.
У квартирі пахло затхлим повітрям і чимось горілим.
На столі лежала записка, написана його кострубатим почерком: “Поїхав до брата в село. Не знаю, коли буду. Живи як знаєш”.
Вона сіла на стілець і вперше за довгий час відчула тишу. Справжню тишу.
Ніхто не вимагав їжі, ніхто не кричав на телевізор, ніхто не принижував її мрії.
Вона дістала вцілілі конспекти. Завтра буде фінальний іспит.
Степан повернувся через тиждень. Галина якраз смажила собі омлет, коли почула кроки в коридорі.
— Ну що, — сказав він, з’являючись на порозі кухні. — Скучила за чоловіком?
— Ні, Степане, — відповіла вона, не повертаючись. — А ти?
Він зам’явся.
— У брата в селі холодно. І їжа якась не така.
— Зрозуміло. У холодильнику є ковбаса, зроби собі бутерброди.
Він очікував, що вона почне плакати, просити вибачення, накривати стіл.
А вона спокійно їла свій омлет і читала книгу.
— Галю, ну що ми як не рідні? Давай забудемо про те навчання. Будемо жити як раніше.
Галина закрила підручник і подивилася на нього.
У цьому погляді не було ненависті, лише глибоке розуміння того, що вороття немає.
— Раніше вже не буде, Степане. Наступного тижня я отримую сертифікат. Я вже домовилася про роботу в місті. Буду знімати маленьку кімнату ближче до офісу.
— Що? — він зблід. — Ти це серйозно? Ти кидаєш мене через якусь роботу?
— Я йду не через роботу, Степане. Я йду від життя, в якому мене не існувало як особистості. Тридцять п’ять років я була тінню в цьому домі. Тепер я хочу вийти на світло.
За вікном шуміла осінь, і в цьому шумі Галина нарешті почула свій власний голос.
Це був голос жінки, яка не побоялася почати все з нуля, коли інші вже готувалися до фінішу.
Кожен з нас має право на свій “другий шанс”, незалежно від цифр у паспорті.
Ніколи не дозволяйте нікому переконувати вас, що ваша мрія — це анекдот. Бо іноді саме цей “анекдот” стає початком справжнього, вільного життя.
А як ви вважаєте, чи варто в такому віці кардинально змінювати життя?
Чи краще зберегти звичний спокій, навіть якщо він приносить смуток?
Та чи вірно вчинила Галина, коли від чоловіка пішла? Невже не можна було по-іншому?
Фото ілюстративне.
