Це була звичайна п’ятниця, одна з тих, що називають «тихими», коли вечір огортає спальний район м’яким сутінком, а у вікнах багатоповерхівок спалахує затишне жовте світло. Але в нашій квартирі затишку не було давно. Був лише холодний розрахунок і вічне очікування неприємностий.

— Ти взагалі розумієш, куди йдуть гроші?! — голос Степана прогримів так, що шибки у серванті ледь чутно задзвеніли.

Я здригнулася. Серце забилося десь у горлі — суміш сорому, переляку та глибокого приниження.

— Я все бачу! — продовжував він, розмахуючи руками. — Лічильник на воду крутиться, ніби ми тут басейн наповнюємо! Світло горить у кожній кімнаті без потреби! Продукти в холодильнику… ти бачила, скільки всього псується? Тобі байдуже на мої зусилля, на те, як важко мені дається кожна копійка для нашого дому!

Я стояла в коридорі, обхопивши себе руками за плечі. На мені був старенький байковий халат, на ногах — нічого, боса. Його крик вирвав мене зі сну, і я ще не встигла до кінця усвідомити реальність. В очах щипало від непроханих сліз, а в голові була лише одна думка: «За що?».

— Степане… Будь ласка, я так втомилася, — прошепотіла я, ледь стримуючи тремтіння в голосі. — Давай поговоримо вранці, спокійно. Прошу тебе…

— Нема про що говорити! — відрізав він. Обличчя його набрякло, стало червоним, зовсім чужим. — Я тобі більше не нянька і не спонсор. Збирай речі — і геть звідси!

Слова вдарили болючіше за ляпас.

— Куди ж я піду, Степане? — мій голос зірвався на писк. — Надворі ніч, комендантська година скоро… Куди?

— Мені байдуже! — вигукнув він, і в цьому вигуку було стільки люті, що мені стало по-справжньому страшно. — Іди до батьків у село, до подружок своїх, чи хоч під під’їздом ночуй! Тут тобі більше не місце. Ти тут ніхто.

Я відчула, як підкошуються ноги. Мій телефон, ключі, гаманець — усе залишилося на кухні, за його спиною. Він стояв на порозі, мов розлючений велетень, перекриваючи шлях до мого минулого життя.

А наступної миті двері захлопнулися.

Холод бетону миттєво прошив ступні. Я опинилася на сходовій клітці. Тьмяна лампочка на поверсі миготіла, видаючи сухий звук, схожий на знущальний сміх. Я стояла абсолютно порожня, не в силах навіть заплакати. Хто я тепер? Дружина? Ні. Просто жінка в халаті, босоніж, виставлена на посміховисько під’їзду після тридцяти років шлюбу.

Час ніби розтягнувся. Я не знала, скільки минуло — десять хвилин чи година. Тіло почало бити дрібне тремтіння. Треба було комусь зателефонувати, покликати на допомогу, але як? Зв’язок із миром залишився там, за зачиненими дверима, де Степан зараз, мабуть, пив чай і святкував свою «перемогу» над марнотратством.

Раптом з-за дверей почувся його голос. Він розмовляв по телефону. Голосно, навмисно, щоб я чула. — Так, усе, виставив! — гукав він комусь. — Скільки можна терпіти? Гроші крізь пальці, хазяйка нікудишня… Нехай тепер спробує сама вижити, подивимось, як заспіває!

Ці слова стали останньою краплею. Відчай змінився глухим гнівом. Я підійшла до сусідських дверей і натиснула на дзвінок. Один раз, другий.

— Хто там посеред ночі? — почувся старенький, трохи хрипкий голос. Це була баба Ганна, наша сусідка з третього поверху, яка знала всіх у домі від народження.

— Це Марина, Ганно Миколаївно… — голос мій затремтів. — Пробачте, що турбую…

Двері відчинилися на довжину ланцюжка. У щілині з’явилося обличчя в нічній хустці. Очі старої жінки округлилися, коли вона побачила мене — розпатлану, босу і згорьовану.

— Ой, Марічко! Дитино, що ж це коїться? — вона швидко відкинула засув і затягнула мене всередину. — Заходь мерщій, замерзла ж як цуцик!

У квартирі баби Ганни пахло сушеною м’ятою і корвалолом. Дві кішки миттєво зіскочили з крісла, звільняючи мені місце.

— Степан… вигнав, — видавила я з себе і нарешті розридалася. Сльози текли нестримним потоком, змиваючи залишки моєї гордості.

— От ірод! — сплеснула руками сусідка. — Щоб йому так само пусто було! Якби мій покійний Василь таке вчинив, я б йому качалку об голову зламала. Сідай, люба, зараз чаю з липою зроблю. Не плач, усе минеться.

Я вперше за довгий час відчула справжнє людське тепло. Не те «сімейне вогнище», про яке кричав чоловік, а просте співчуття чужої людини, якій було не байдуже.

— Скільки ж ви разом прожили? — запитала Ганна Миколаївна, накриваючи мої плечі старою вовняною хусткою.

— Тридцять років, — відповіла я, і це число прозвучало як вирок.

— Тридцять років будувати дім, щоб стати в ньому зайвою… — зітхнула вона. — Але ти не бійся. Весь під’їзд чув, як він репетував. Люди в нас різні, але несправедливості не люблять. Він сам собі яму викопав.

Вона дала мені свій старенький кнопковий телефон. Пальці тремтіли, коли я набирала номер доньки. — Алло… Катрусю? — прошепотіла я в слухавку. — Доню, вибач, що пізно. У мене біда… Забереш мене вранці?

— Мамо? Що трапилося? Голос такий… Це батько? — Катя завжди була бойовою, вся в мою бабусю. — Я буду через годину. Наплювати на комендантську, знайду як доїхати! Нехай тільки спробує тебе ще раз зачепити!

Ніч я провела на дивані у баби Ганни. Сон не йшов. За вікном почався дощ — дрібний, осінній, нудний. А під ранок у під’їзді щось змінилося.

Спочатку почувся якийсь дивний гул у трубах, а потім — глухий удар, ніби щось лопнуло. І раптом — шум води. Справжній водоспад.

— Ой, лишенько, що ж це заливає! — вигукнула Ганна Миколаївна, вибігаючи в коридор.

Я теж вийшла. Зі стелі на четвертому поверсі, саме там, де була наша квартира, лилася вода. Лилася стіною.

Двері нашої квартири відчинилися. Вискочив Степан — у тих самих домашніх штанях, але вже без колишньої пихи. Він бігав майданчиком, розмахуючи руками.

— Сусіди! Допоможіть! Трубу зірвало! Вода всюди! — кричав він.

Але сталося те, чого він не очікував. Двері навпроти прочинилися — там жив дядько Петро, колишній сантехнік. Він спокійно подивився на Степана, склав руки на грудях і мовив:

— А що, Степане, лічильник тепер швидко крутиться? Економити будеш?

— Петровичу, ну допоможи, затоплює ж! — благав мій чоловік.

— Знаєш, Степане, — озвався з іншого поверху голос молодика, нашого сусіда, — ми вночі чули, як ти дружину виганяв. Як ти казав, що вона тут «ніхто». Тож тепер ти сам хазяїн. Сам і розгрібай. У мене ключів від підвалу немає, шукай начальника ЖЕКу.

Ніхто не рушив з місця. Сусіди, які зазвичай допомагали один одному в біді, цього разу просто дивилися. Це був мовчазний суд під’їзду. Степан бігав із відрами, кидав ганчірки, але вода була сильнішою. Його ідеальний, «економний» світ руйнувався на очах під звуки стихії.

У цей момент під’їхала Катя. Вона влетіла в під’їзд, побачила цю картину і лише презирливо змірила батька поглядом.

— Ну що, тату, зекономив? — кинула вона, проходячи повз нього до квартири баби Ганни. — Мамо, збирайся. Ми заберемо все, що тобі належить.

Ми піднялися до нашої квартири. Степан стояв посеред затопленого коридору, пригнічений і мокрий. Він більше не був тим грізним господарем. Тепер він здавався маленьким і безпорадним чоловіком, який раптом зрозумів, що гроші й економія не зігріють його в порожній хаті.

Катя діяла швидко. Вона збирала мої речі, документи, пам’ятні дрібниці.

— Мамо, не бери старе. Ми купимо тобі все нове, краще, — казала вона, витягуючи валізи.

Коли ми виходили, Степан спробував щось сказати. Можливо, хотів перепросити, а можливо, знову дорікнути за пошкоджене майно. Але я не дала йому шансу.

— Знаєш, Степане, — сказала я, зупинившись на порозі. — Ти так боявся, що вода тече дарма… Тепер вона вимила з цієї квартири все, що було мені дороге. Залишайся з порожнечею.

Ми вийшли на вулицю. Дощ уже вщух, і крізь сірі хмари пробилося слабке ранкове сонце. Попереду була невідомість, але вперше за тридцять років я відчула, що мені дихається легко. Я не знала, як складеться моє життя далі, де я буду жити і як заробляти, але я точно знала одне: більше ніхто не вижене мене босоніж у ніч. Бо мій дім тепер там, де мене люблять, а не там, де рахують кожен літр води.

Баба Ганна махала нам з вікна рукою. Під’їзд за нашою спиною жив своїм життям, обговорюючи нічний інцидент. А Степан залишився там, наодинці з мокрими стінами і своїм власним, дуже дорогим і дуже самотнім розрахунком.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.