Очі не бачать – серце не болить, за таким принципом Христина жила багато років, тому і не навідувалася у рідні краї.
І хоч минуло вже 20 років, та спогади не відпускали все те, що їй довелося пережити в селі, коли вона була ще юною і вірила у щастя.
А цього разу їй таки довелося проїжджати по трасі повз рідне місце, і вона сама не знає чому, вирішила звернути у знайому вулицю.
“Хоч на цвинтар до бабусі піду”, – заспокоювала себе жінка. Але у самої в душі наростала така незрозуміла тривога, що їй важко було навіть вести авто.
Спогади 20-річної давності нахлинули на неї так яскраво, наче все це було вчора.
Христина росла сиротою, виховувала її бабуся, тому що її батьків не стало, ще коли вона дитиною була.
З зрозумілих причин, дівчинка росла не в розкошах, бабуся, в силу своїх можливостей, могла дитину забезпечити лише найнеобхіднішим.
Та Христина нічого і не вимагала, вона рано подорослішала, мала твердий, впертий характер, і не раз говорила бабусі, що вона всього досягне сама.
А бабусі вона була вдячна за те, що та не віддала її до дитячого будинку, а взялася ростити її сама. Може, вона і не дала їй грошей і спадку, але бабуся навчила її людяності, людей навчила любити, і ставитися до всього і до всіх з розумінням – а це в житті важливіше, ніж гроші.
Як і обіцяла, Христина добре вчилася, і поступила своїми силами в університет. Мала стипендію, підробляла вечорами, тому коли на вихідні приїжджала додому, то завжди привозила бабусі багато гостинців.
А з часом, почала допомагати старенькій і грошима.
В один з таких приїздів додому, Христина з важкою сумкою йшла пішки в село, бо не встигла на останній автобус, і їй зупинилася автівка.
Це був хлопець з їхнього села, Артем. Христина знала його, хоч він і був старшим за неї на 6 років. Артем був єдиним сином у своїх батьків, його родина вважалася дуже заможною.
Хлопець запропонував Христині, що підвезе її, і відтоді її життя дуже змінилося. У них з Артемом виникли взаємні почуття, і вони стали нишком зустрічатися.
Бабуся Христини, коли про це почула, то лише головою захитала, бо знала старенька життя, і відчувала, що не захочуть ці багатії її Христину за невістку.
“Бідні багатим не пара”, – не раз повторювала бабуся.
“Бабусю, ну що це за середньовіччя? Ми живемо в інший час. Гроші не головне, головне – це любов. Ми з Артемом кохаємо одне одного, а решту ми собі заробим”, – заспокоювала стареньку онучка.
Та Христина і справді була занадто молодою і довірливою для того, щоб зрозуміти, що в словах бабусі є правда.
Одного разу, в суботу, до них завітала майбутня свекруха, мама Артема. Вона прийшла, щоб особисто повідомити, що Христина – їм не пара, і що вони для свого єдиного сина хотіли б кращої невістки.
Це було дуже неприємно. А ще неприємніше стало тоді, коли цього ж вечора приїхав Артем, і сказав, що їм треба розлучитися, бо батьки грозяться, що заберуть у нього машину, яку вони йому нещодавно купили.
– То машина важливіша за мене? – сумно запитала Христина. – Тоді нам нема про що більше говорити…
Невдовзі село облетіла новина, що Артем одружився з єдиною донькою місцевого лікаря. Як то кажуть, гроші тягнуться до грошей.
А Христина назавжди поїхала з села, щоб не бачити щастя коханого, якого ніяк не могла забути. Дівчина була однолюбкою, і після того, що зробив Артем, їй було важко повірити ще комусь.
Христина поринула в роботу. В свої 40 років у неї було все – і кар’єра, і квартира, і машина, єдина сфера, яка досі була нереалізованою – це її особисте життя, заміж вона так і не вийшла.
В селі вона не сподівалася побачити Артема, адже знала, що вони з дружиною давно поїхали з села, люди казали, що вони десь за кордоном живуть.
Зустрілися вони випадково, на цвинтарі. Він прийшов провідати свою маму, яка була похоронена біля бабусі Христини.
Вони декілька хвилин просто мовчки стояли, і дивилися одне на одного. Потім Христина першою перервала незручну тишу.
– А я і не знала, що твоєї мами уже немає. Співчуваю, – сказала вона.
– Дякую, – опустивши очі, відповів Артем.
І відразу додав:
– А знаєш, вона згадувала про тебе часто, все себе картала, що завинила перед тобою дуже.
Христина не знала, що на це відповісти, тому мовчала. Адже відмотати час назад ще нікому не вдавалося.
– І я теж прошу тебе вибачити мені, якщо зможеш. Бо маю перед тобою гріх – проміняв тебе на машину. А знаєш, з Іриною я так і не зміг стати щасливим, не зміг полюбити її, тому ми і розлучилися.
– Навіщо зараз про це говорити? – стиха спитала Христина. – Якщо доля так розпорядилася, то їй видніше.
А яка Ваша думка? Це доля? Чи Артем таки зробив помилку, за яку розплачуються своїм життям, як мінімум троє людей – він, його дружина і Христина.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
