fbpx
Життєві історії
Христя ніяк не могла забути слова Івана, як і його самого. Хто він? Чи є у нього сім’я? Чи прийде до парку в призначений день? Вдома ніхто не впізнавав її. Знаходила час для себе, вміла дати відсіч, коли треба. За кошти, вторговані на ринку, зробила сучасну стрижку, купила обновки, косметику. Іван колись попросив її змінити ставлення до себе, і це змінило її життя

Ставлення інших людей до тебе напряму залежить від того, як ти сама до себе ставишся. Христина зрозуміла це, правда пізно. Та все ж змогла змінити і себе, і долю.

Христина сиділа на лавочці під розлогим каштаном у віддаленому куточку старого парку і сльози заливали її обличчя. Гіркі думки гризли голову, жалем стискали у грудях: чому вона така нещаслива? За що покарав її Господь, що у свої 37 почувається спустошеною і безсилою, і вже стала заздрити тим, хто відійшов у засвіти… За матеріалами.

Була впевнена, що їм легше, бо у них вже немає ніяких проблем. І чому це безсилля не спіткало її тепер, коли до рідного дому не хочеться повертатися?

Звідкись біля ніг Христі взявся маленький кучерявий песик з приплюснутим носиком-кнопкою. Пекінес. Її улюблена порода! Христя притулила його до себе, пригостила печивом. На душі стало тепліше від його дихання, довірливих очей.

Оглянулася на тріск галуззя і побачила стрункого чоловіка з вудкою.

«Он де ти!» – звернувся він до собачки, привітався з Христею. Присів поруч з нею, розповів, що йде з рибалки, улов нині кепський та й гроза наближається. Кивнув у небо на темні хмари. Христя мовчала. Незнайомець став вдивлятися у її заплакане обличчя, спитав, що сталося, може, їй потрібна якась допомога? Слова чоловіка, його турботливе запитання розчулили Христину і вона ще більше дала волю сльозам.

«Ні, я вас тут так не залишу! Тим паче – дощ почався. Розповідайте, що сталося» – чоловік розмотав плащ-намет, яку завжди брав на рибалку, накрив її з песиком. Повторив: «Розповідайте!»

Христя не знала й сама, чому відчула довіру до цього вродливого рибалки, адже давно перестала вірити людям. Слово за словом стала розповідати свою історію.

Росла у заможній родині. Батьки були на керівній роботі, утримували чимале господарство. А ще – підсобляв сім’ї рідний батьків брат, який багато років тому виїхав до Канади. Тому були в них і заощадження, і посилки з-за океану. Щонеділі мати зав’язувала до церкви нову хустку, торгувала ними.

Коли народилася сестричка Олеся, Христинці було дев’ять років. Відтоді зупинилося її дитинство. У той час, коли Христинчині подруги бавилися на вулиці, вона була змушена колисати сестричку, чистити картоплю, підмітати подвір’я. Ще й вчитися на «відмінно». Згодом її обов’язком стало годувати сестру, заплітати їй косички. Тим часом мати коротенько підстригла Христю, мовляв, її кучеряві коси потребують особливого догляду, а часу на це немає.

Усі «сюсюкалися» тільки з Олесею, а до Христі ставилися, як до дорослої. Одного разу мати, почувши, як верещить Олеся, прибігла в хату і побачила, що Христинка бавиться лялькою, яку купили для сестрички. Нагримала на неї: «Дівуля! Віддай дитині ляльку! Йди, ліпше, зерна птиці понасипай. Хазяйкою вчися бути!»

Мати без проблем забрала ляльку з рук Христі, і відправила її за двері. Христинка не раз думала: «Краще б не було тої Олеськи. Я теж хочу мати ляльку!» Її маленька душа краялася від жалю і розпуки: чому сестру люблять, а її – ні?

Роки котилися, мов з горба. Коли Олеся закінчила школу, в неї з’явився кавалер з багатої сім’ї. Батьки раділи за улюблену доньку, не були проти, щоб рано вийшла заміж, прийняли зятя у свій дім. На той час Христя, заочно закінчивши бухгалтерський факультет, працювала за спеціальністю.

Після роботи, як завжди, поспішала додому, де чекали клопоти по господарці, на городі, в саду. Мати стала хворіти, а батько після роботи, сито поївши, лягав на дивані, читав пресу і дивився телевізійні новини. Йому, як він сам казав, після роботи відпочинок належить. Для Христі такого права не існувало. Працювала до пізніх зірок, а з сонечком прокидалася.

З появою на світ близнючок – Каролінки й Алінки – їй додалося клопотів. Так, ніби це не Олеся, а вона їх народила. Мати наказала Христі розрахуватися з роботи, бо ж не наймати їм няньку для дівчаток, якщо Олеся ради з ними не дає.

Христя звикла до думки, що слово батьків – закон. І, хоч неохоче, все ж написала заяву на розрахунок. Але вдячності не отримала, не відчула. Олеся стала повноправною господинею на обійсті, а Христя перетворилася на безкоштовну наймичку.

«Хіба тобі зле? Маєш хліб і до хліба, а я за світло, газ оплачувати мушу. Ремонт, на який мій Сергій кошти збирає, аж проситься. Звісно, і твою кімнату не залишимо», – якось мовила Олеся.

Христі чомусь не вистачало сміливості сказати, що уся господарка на ній тримається. З неї і живуть, і кошти мають. В Олесі з Сергієм автівка є, а Христя на ринок до Тернополя автобусом важкі сумки возить.

Якось сімейство сестри зібралося їхати на море. Христя, ніби, між іншим, сказала, що ще ніколи не бачила моря. Олеся промовчала, а мати враз спаленіла: «Дарма гроші витрачати? Скупатися і в нашому ставку можна!»

Прикро було Христі це чути, але вона лише згідливо кивнула головою.

У щоденних клопотах Христина й не задумувалася над тим, що всі її подруги давно мають сім’ї, а вона за роботою світа Божого не бачить.

Нещодавно Олеся потрапила до лікарні. Тієї ночі нетверезий Сергій дозволив собі зайвого, мовляв ти в усьому сестру замінюєш…. Христя і сама не пам’ятає як, але їй вдалося втекти з хати. До ранку просиділа в кущах у садку. Потім, змучена тривожною ніччю, пішла обходити господарку. На ганку зіткнулася з Сергієм.

«Королевою себе вважаєш? Та кому ти така потрібна?» – просичав і єхидно, як уночі, став реготати.

Дівчина заледве зібралася і вийшла з дому. І ось цілий день просиділа в парку. Удома знову на неї чекає робота. Але не хочеться туди повертатися.

…Іван, так звали рибалку, уважно вислухав Христю. Взяв її руки в свої долоні. «Ти замерзла, йди додому. Нікого не бійся. Коли щось не так – телефонуй мені». Він подав їй свою візитку. «Не ображайся, подумай над тим, що скажу тобі. Ти сама винна, що стала прислугою у власному домі. Треба любити себе, розумієш? Якщо сама себе не любиш, чому хтось повинен тебе любити?».

Потім, глянувши у її розгублені очі, запропонував зустрітися ще. На цьому ж місці через два місяці, коли він повернеться з відрядження: «Хочу побачити тебе іншою – веселою, з макіяжем, упевненою в собі. Пообіцяй, що так і буде. Що ти полюбиш себе». «Обіцяю!» – на одному диханні сказала Христя.

Слова Івана ніяк не могли забутися. Після зустрічі з ним вона змінила ставлення до себе, до життя. Вдома ніхто не впізнавав її. Знаходила час для себе, вміла дати відсіч, коли треба. За кошти, вторговані на ринку, зробила сучасну стрижку, купила обновки, косметику. Зрештою, повернулася на роботу, тому кожен у домі мав свої обов’язки.

Зловила себе на думці – щомиті згадує Івана. Хто він? Чи є у нього сім’я? Чи прийде до парку в призначений день? Щодня брала в руки візитку, але телефонувати не наважувалася: може, там, у відрядженні, йому не до дзвінків? Та, коли настав день зустрічі, несподівано для себе набрала цифри, які вже знала напам’ять.

«Це я – Христя. Пам’ятаєте – жінка з парку. Тоді, коли падав дощ…», – мовила несміливо.

«Так, пам’ятаю, Христинко. І вже годину чекаю тебе на нашій лавочці. Приходь», – почула його теплий баритон.

Іван не впізнав у цій шляхетній, вродливій пані ту бліду, заплакану жінку, яка колись нагадувала підбиту пташку. Широко відкритими очима дивився на неї – модно одягнену, на високих підборах, з легеньким макіяжем та блиском в очах…

«Тепер ви вірите, що я полюбила себе?» – Христя аж світилася щастям. «Вірю», – відповів Іван і збентежено вручив їй букет осінніх квітів.

Він став розповідати про себе. Ріс без батька, який залишив їх з мамою. Багато років працював на будові у Португалії. Тепер має невеликий бізнес. Три роки тому не стало його мами, тож тепер – одинокий. А ще – холостяк. Звісно, були у нього жінки, але такої, щоб доторкнулася  душі – не зустрічав. Доки не побачив її. Усі ці два місяці вона не сходила з його думок.

…Минуло три роки як Іван одружився з Христею, яку ніяк не хотіли відпускати з дому. З Божої ласки на світ з’явився малий Матвійко. Іван душі не чує у своєму чадові. Шанобливо ставиться до дружини, яка на все життя запам’ятала: якщо хочеш, щоб тебе любили, найперше – полюби себе сама. Вона це зробила і стала щасливою. Виявляється, все дуже просто…

Фото ілюстративне – FotoVMire.

facebook