fbpx
Життєві історії
– Хіба важко посмажити кілька зайвих котлет, а вдень забрати дитину зі школи? Виходу іншого, все одно, немає. Я вийшла заміж за розлученого чоловіка і тепер він хоче забрати своїх дітей до нас, а я проти, ми так не домовлялися

Три роки тому батьки дуже відмовляли мене від шлюбу з Максимом. Вони і не уявляли, що з усіх чоловіків на світі я виберу розлученого, до того ж з двома дітьми.

– Навіщо тобі це треба? Розлучений чоловік з двома маленькими дітьми? Подумай, доню – голосила мама. – Він буде жити в тій родині, або, ще того не краще, притягне дітей до тебе. Десь на горизонті весь час буде маячити його колишня дружина – теж не чужа людина. І це я не говорю про аліменти!

Чесно кажучи, я перед цим і сама довго сумнівалася, а чи варто розвивати ці відносини. Я – молода, симпатична, успішна, товариська, з купою захоплень і друзів. І залицяльників завжди було багато. Але любов, мабуть, не вибирає. До того ж Максим був наполегливий, домагався моєї прихильності вельми активно, клявся, що його перша сім’я і діти – тільки його справа.

В результаті ми таки одружилися. Після весілля спочатку ми дійсно жили добре, душа в душу. Максим був турботливим і уважним, носив мене на руках. Років через півтора після нашого весілля у нас народився син, і молодий батько і тут проявив себе з найкращого боку. І купав, і гуляв з коляскою, і вставав до дитини вночі…

Всі проблеми з першою сім’єю і дітьми від того шлюбу Максим дійсно вирішував сам: платив аліменти, вітав дочок зі святами, їздив в садок на ранки і в музичну школу на концерти, не посвячуючи мене в усі ці справи. А місяць тому все змінилося. Колишня дружина Максима серйозно захворіла, і дітей потрібно забирати – поки на пів року точно, а там хто знає, як піде.

Ситуація складається так, що, крім Максима, забирати дівчат нікому. Бабусі з обох сторін з різних причин допомогти нічим не можуть. Старшій дочці Максима недавно виповнилося дванадцять, молодшій – сім з половиною. Само собою зрозуміло, першокласницю доведеться всюди водити за руку, забирати зі школи, сидіти з уроками, годувати і розважати. А я не впевнена, що у мене вистачить на це часу і сил.

Навіщо мені це треба? У мене маленька дитина, якій двох років немає. Я не впораюся ще з двома! Так я і не збираюся з цим справлятися. Ми домовлялися, що ті діти – не моя справа!

– Ну а мені як бути? – розводить руками чоловік. – Ти сидиш в декреті. Гуляти все одно ходиш, і готуєш теж. Хіба важко посмажити кілька зайвих котлет, а вдень дійти до школи у дворі, забрати дитину? Виходу іншого все одно немає!

Але я знайшла вихід в тому, що зібрала речі і поїхала з сином до батьків.

– Хіба так можна! – ледь не плаче свекруха. – Кинула чоловіка у важкий момент! Вона не мала права так вчинити! Заміж за чоловіка з дітьми її ніхто не тягнув. Сама такого вибрала, про дітей знала заздалегідь…

Краща подруга, навпаки, мене підтримує. – Правильно зробила! – каже вона. – Ті діти – тільки його справа. Нова дружина їм чужа людина, нічим не зобов’язана. Вирішувати проблему, куди тепер їх дівати, повинен батько, і не за твій рахунок!

Загалом, я зібрала речі свої і сина, перевезла поки до батьків! Через два тижні звільниться моя квартира, з’їдуть орендарі, переїдемо туди… Чоловік вважає мене зрадницею. Каже, що не зможе сам виховувати дочок, що потрібна жіноча допомога. Але ж ми з ним домовлялися ще до весілля: та його сім’я – тільки його справа.

Фото ілюстративне – sputnik.

facebook