Одарку заміж так ніхто і не покликав. У селі, де цінувалася міць, широкі плечі та здатність до важкої праці на землі, вона здавалася чимось занадто тендітним, майже невагомим. На обличчя була гарна — очі волошкові, вії довгі, як пелюстки, а посмішка така лагідна, що серце щеміло. Та зростом Одарка не пішла в батьків — була маленька, тонка, як гілочка верби над річкою.
Хлопці заглядалися на її вроду, та коли приходив час засилати старостів, обирали дівчат дебеліших, таких, що і сніп піднімуть, і корову втримають. А Одарка… вона була як сопілочка: грала свою тиху мелодію, та ніхто не наважився взяти ту музику у свою хату. Казали, що вона занадто тендітна для цього світу, ніби не від світу цього.
Минав час. Золоті літа відлітали у вирій разом із журавлиним ключем, ховаючись за маківками сосен та яблунь. Старожили, дивлячись на те, як розростаються ліси довкола села, тільки зітхали: дерева ростуть, а життя людське сиплеться крізь пальці, як пісок у сонячний день.
Одарка старіла у своїй тихій самотності. Вона стала сухонькою, зморщеною, мов яблуко, що перезимувало в коморі, але час не зміг пригнути її до землі. Вона зберегла свою легку вроду і ходу, що нагадувала політ пташки. Якщо дивитися на неї зі спини, коли вона поспішала вуличкою у святковій хустці, можна було подумати — дівчисько біжить! А заглянеш в обличчя — там ціла книга життя, написана зморшками-стежками. Очі її, проте, залишалися дитячими: добрими, наївними, сповненими якогось неземного спокою. Вона була теплою людиною, що розчинялася у своїй самітності, як цукор у чаї, не лишаючи по собі гіркоти.
Ще коли їй не виповнилося й тридцяти, приклеїлося до неї прізвисько — Горлиця-самітниця. Ніхто не хотів її образити, бо зла вона нікому не чинила, але людська цікавість завжди шукає ярлик. Так вона і прожила вік «самітницею», а для молодшого покоління з часом стала просто бабою Одаркою.
Жила вона у крайній хатині, на самому відшибі села. Колись те місце було просто мальовничим краєм біля лісу, та за десятиліття сільський цвинтар розрісся і підійшов майже під самий її перелаз. Рідко хто заходив у ті краї, хіба що грибники чи ті, хто йшов провідати рідні могили. Одарка часто сиділа на лаві біля тину, привітно киваючи кожному перехожому.
— Чи не боїтеся ви, бабусю, отак під самим цвинтарем жити? — питали іноді люди, озираючись на білі хрести серед споришу.
— А чого боятися, дитино? — лагідно відповідала вона. — Мертві — вони тихі, вони спокій просять, а не кривду чинять. Мені з ними спокійно. Чужий зі злим помислом сюди не прийде, а свої — ті вже нікого не зачеплять.
Хатина Одарки старіла разом із нею. Без чоловічої руки стіни трохи посіріли, віконниці потребували фарби, а стріха подекуди вкрилася оксамитовим мохом. Хата ніби присіла, вросла в землю, намагаючись стати непомітною серед високих трав.
На схилі віку забажалося Одарці до людей ходити. То до однієї сусідки завітає на чашку узвару, то до іншої. Вона мало говорила, більше слухала, хитаючи головою і лагідно посміхаючись. Люди не гнали її — жаліли. Всі розуміли, що самотність — то важкий хрест, іноді він стає занадто важким навіть для такої світлої душі.
Найбільше ж Одарка любила вечорниці. Коли молодь збиралася десь у великій хаті, співала пісень, ділилася мріями та історіями, вона неодмінно з’являлася на порозі. Стояла тихенько, у світлицю не проходила, ніби боялася налякати молодість своєю присутністю. Якщо хтось дивився на неї, вона посміхалася ще тепліше, киваючи, мовляв: «Добре співаєте, діточки, гарно сидите». Так і простоювала цілий вечір. Молоді звикли до неї, сприймали як добрий оберіг, що просто хоче трішки побути в променях чужого щастя.
Згодом, однак, люди почали помічати дивне. Баба Одарка перестала з’являтися вдень. Раніше її бачили на городі чи біля криниці, а тепер — тільки в сутінках, коли сонце вже сховалося за ліс. — І вікна в неї ніби ніколи не світяться, — шепотіли в селі. — І диму взимку з труби майже не видно… — А двір зовсім травою заріс, ні стежки, ні сліду.
Поговорять люди, подивуються, та й за свої справи беруться. Життя ж бо не стоїть на місці.
У тому ж селі жив хлопець Василь. Був він справжнім козаком: і вродою, і вдачею Бог не обділив. Де гулянка — Василь перший, де пісня — його голос чути далі за всіх. Був він трохи розбишакуватий, гарячий на руку, але серце мав золоте. Дівчата за ним сохли, а він тільки вуса підкручував та сміявся.
Як Василь танцював — то було свято! Чоботи аж свистіли, земля гуділа, а старий скрипаль Панас тільки примовляв: — Ой, Василю, у тебе не ноги, а крила! Ти б і ведмедя перетанцював! Василь любив пригоди. То на спір через багаття стрибне, то дикого коня приборкає. Життя вирувало в ньому, як гірська річка навесні. Дівчат він любив розігрувати: то квіти під вікно покладе, то відра з водою допоможе донести так, що вся вулиця регоче. Бешкетник був, одним словом, але без злості.
Та одного разу життя Василя змінилося назавжди.
Був тихий вечір, молодь зібралася в хаті вдови Ганни. Розмова зайшла про таємниче, про те, що буває за межею життя. Дід Омелян, пахкаючи люлькою, розповідав легенди про нічних блукачів та духів лісу. Дівчата горнулися одна до одної, хлопці намагалися здаватися хоробрими, але в очах кожного мерехтіла тінь страху.
— Та що ви, люди добрі! — вигукнув Василь, розвалившись на лаві. — Які там духи? Я ось хоч зараз піду на край села, повз цвинтар, і нікого не злякаюся!
Всі охнули. Василь, відчувши увагу, додав: — Більше того, я піду до баби Одарки, провідаю стареньку, бо вона щось давно на очі не показувалася. Може, допомога яка треба?
Тут і Одарка з’явилася на порозі, як завжди — тиха, у своїй незмінній хустці. Почула слова Василя, посміхнулася так лагідно, що йому аж ніяково стало за свою хвалькуватість. — Ходімо, Васильку, ходімо… — прошепотіла вона.
Василь підвівся, накинув свитку. Молодь дивилася на нього з повагою та острахом. Пішли вони в ніч. Йде Василь бадьоро, намагається жартувати, а сам краєм ока стежить за темними силуетами сосен. Одарка йде поруч — легко-легко, ніби й не торкається землі.
— Ну що, бабусю, бачите, який я у вас кавалер? — намагався розрядити тишу хлопець. — Зі мною ніяка нечисть не страшна. Одарка тільки кивала, посміхаючись: — Гарний ти хлопче, Василю… Серце в тебе добре, тільки шумне дуже.
Ось і хатина на відшибі. Покосилася, вікна дивляться в небо, як очі старої людини. — Заходь, дитино, не цурайся моєї оселі, — запросила вона. Василь переступив поріг. У хаті пахло сушеними травами — м’ятою, чебрецем і чимось таким солодким, як ладан. Світло місяця пробивалося крізь маленькі шибки, малюючи на підлозі дивні візерунки.
— Запали свічку на столі, — пролунав голос Одарки вже ніби з іншого кута. Василь дістав кресало, запалив свічку. Вогник затріпотів, вихоплюючи з темряви стіни з іконами, вбраними у вишиті рушники. А на печі… на печі лежала Одарка. Тиха, нерухома, зі складеними на грудях руками. Обличчя її було спокійним, світлим, ніби вона щойно заснула і бачить найпрекрасніший сон у світі. Вона не виглядала мертвою — швидше, вона стала частиною цієї хати, частиною вічності. Вона була такою тонкою і висохлою, що тлін не торкнувся її, ніби сама земля вирішила зберегти цю чистоту.
Василь озирнувся — біля дверей нікого не було. Тільки порожня хата і тиша, що дзвеніла у вухах.
Вперше у житті Василь відчув не страх, а величезну, неосяжну тугу. Він зрозумів, що Одарка вже давно пішла з цього світу, але її душа, така самотня і така любляча, не могла знайти спокою, поки хтось не прийде до неї, не проявить простої людської турботи. Вона кликала його не щоб налякати, а щоб попросити про останню милість.
— Не бійтеся, бабусю… — тихо сказав Василь, і голос його вперше звучав не хвалькувато, а глибоко і по-чоловічому. — Я все зроблю. Вибачте нас, що не помітили… що залишили вас одну.
Він не втік. Він залишився в хаті до ранку, читаючи ті молитви, які пам’ятав з дитинства. Він відчував, як важкість покидає це місце, як повітря стає прозорішим.
На світанку Василь знайшов у дворі старі, але міцні дошки. Він завжди вмів працювати руками. Цілий ранок у дворі самітниці лунав стукіт сокири. Він робив свою роботу з великою шаною, ретельно підганяючи кожну деталь. Це була не просто домовина — це був останній дарунок від живих тій, хто все життя була осторонь.
Коли сонце піднялося вище, з села прийшли люди. Побачивши Василя — зосередженого, спокійного, з іншим поглядом — вони замовкли. — Одарка відійшла, — просто сказав він. — Допоможіть поховати по-людськи.
Чоловіки мовчки взялися за лопати. Жінки принесли квіти та нові рушники. Ховали Одарку всім селом. Коли останній кошик із землею ліг на могилу, Василь відчув, як на серці стало легко. Він підняв очі до неба і побачив, як над лісом кружляє пара горлиць, піднімаючись усе вище в блакить.
— Спочивайте з миром, бабусю Одарко, — прошепотів він. — Дякую за науку.
З тієї пори Василя було не впізнати. Він перестав бути розбишакою, перестав шукати порожніх розваг. У ньому з’явилася якась внутрішня сила і спокій. Він почав допомагати самотнім старим у селі: кому паркан поправить, кому дров наколе. Він став людиною, на яку можна було покластися у найважчу хвилину.
Дівчата спочатку дивувалися, намагалися його розворушити, але Василь дивився на них з такою лагідною повагою, що вони самі ставали серйознішими. Він зустрів свою долю — дівчину на ім’я Марія, таку ж тиху і глибоку душою, як та мелодія, що колись жила в серці Одарки.
Через рік, у річницю смерті Одарки, Василь оголосив, що хоче відремонтувати її хатину. — Нехай там буде місце для подорожніх чи для тих, кому немає куди податися, — вирішив він.
Село підтримало його. Хатинка на відшибі знову засіяла чистими вікнами, а на її стінах з’явилися рушники.
Кажуть, що Василь часто заходив до місцевої церкви, довго стояв перед іконами. А коли його питали, чому він так змінився, він відповідав:
— Батько з матір’ю вчили мене жити, і я їм вдячний. А баба Одарка навчила мене бачити душу. Вона показала, що кожна людина — то цілий світ, навіть якщо вона маленька і непомітна.
Василь прожив довге і гідне життя. І до кінця своїх днів він пам’ятав ту ніч, коли самотня Горлиця-самітниця востаннє усміхнулася йому з порогу, благословляючи на шлях доброти. А в селі ще довго розповідали, що біля тої відремонтованої хатини щовечора чути тихий, заспокійливий воркут горлиць, який дарує спокій кожному, хто проходить повз.
Життя Одарки не пройшло даремно — воно проросло добром у серці одного хлопця, а через нього — в душах багатьох людей.
Спеціально для Українці Сьогодні..
Фото ілюстративне.