Листопадовий ранок у Тернополі видався напрочуд похмурим. Холодний, колючий вітер безжально обривав останнє змерзле листя з каштанів на Валовій, женучи його по бруківці.
У старій квартирі з високими стелями, де ще відчувався запах ранкової кави та ледь вловимий аромат ліків, панувала тиша, яку можна було розрізати ножем.
Любов Степанівна стояла біля кухонного столу, застеленого вишитою скатертиною, і до білих плям на пальцях стискала в руках заяву про розірвання шлюбу.
Її обличчя, зазвичай лагідне, зараз нагадувало кам’яну маску, на якій лише очі, глибокі й темні, видавали внутрішню бурю.
— Григорію, я розлучення не підпишу, навіть якщо небо впаде на землю! — голос дружини, зазвичай мелодійний, зараз звучав сухо, наче сухе гілля під ногами. — Ти справді гадав, що після тридцяти п’яти років спільного життя, після всього, що ми пройшли, можна просто так виставити мене за двері власної пам’яті?
Григорій нервово смикав ґудзик на своїй старій демісезонній куртці.
Він стояв у передпокої, намагаючись не дивитися на дружину. У свої шістдесят чотири він згорбився, обличчя вкрилося сіткою глибоких зморшок, а колись ясний погляд став каламутним і невпевненим.
За його спиною, крізь прочинені двері під’їзду, виднілася тонка постать у яскраво-бірюзовому пальті.
Молода жінка, років тридцяти на вигляд, нетерпляче постукувала підбором по бетонній сходах, раз у раз заглядаючи у свій новенький смартфон.
— Любо, не починай, — пробурмотів Григорій, вивчаючи візерунок на лінолеумі. — Ну навіщо ці сцени? Квартира ж залишається тобі. Я забираю тільки свої книжки та інструменти. Я ж не звір якийсь, щоб залишати тебе без даху над головою.
— Дах над головою? — Любов Степанівна гірко засміялася, і цей звук відлунив від кахлів на кухні. — А що під цим дахом залишиться? Порожнеча? Холодні стіни, які пам’ятають, як ми разом шпалери клеїли, як дітей тут на ноги ставили? Ти мене за цілковиту дурепу маєш, Грицю? Думаєш, я не розумію, що ти просто втікаєш від старості в обійми тієї ляльки?
Вона кивнула в бік коридору, де дівчина в бірюзовому вже відверто демонструвала своє незадоволення затримкою.
— Познайомив би хоч свою «музу», — отруйно додала Любов. — Чи соромно перед Ганною Йосипівною з другого поверху? Вона вже, мабуть, весь під’їзд обдзвонила, розповідаючи, як наш поважний викладач фізики на старість літ з глузду з’їхав.
— Це Тетяна, вона в машині чекає, — запнувся Григорій, хоча було очевидно, що «Тетяна» стоїть за два метри від нього. — Ми за документами приїхали. Мені диплом потрібен і закордонний паспорт.
— Документи! — Любов Степанівна кинула заяву на стіл. — І куди ж ви поїдете? У її орендовану кімнатку в гуртожитку? Чи ти зняв квартиру в новобудові на свою мізерну наукову пенсію? Я ж знаю твій рахунок, Грицю. Там грошей вистачить хіба на місяць на твої ліки, а не на життя з молодою красунею.
— Вона працює в банку, в неї хороша посада, — спробував захиститися він, але голос зрадницьки здригнувся.
— В банку! Касиром на обміні валют? — Любов єхидно всміхнулася. — Подивимося, на скільки її вистачить, коли в тебе знову прихопить спину. Ти думаєш, вона буде тобі дієтичні супчики варити та грілки серед ночі міняти?
З вулиці почувся різкий, нетерплячий сигнал авто.
Біла іномарка під вікнами ніби підганяла чоловіка, нагадуючи, що його час у цій фортеці, яку вони будували десятиліттями, вичерпано.
— Твоя сирена кличе, — сухо сказала жінка. — Біжи. Але розлучення ти не отримаєш. Поки я жива, ти будеш офіційно моїм чоловіком. Хоча б для того, щоб вона знала: ти — чужа власність, яку взяли в оренду без права викупу.
Григорій важко зітхнув, його плечі ще більше опустилися.
— Любо, ну будь же милосердною. Навіщо ти це робиш? Ми ж давно стали як ті паралельні прямі, що ніколи не перетинаються. Вечеряємо в різних кімнатах, дивимося різні канали. Це не життя, це повільне згасання.
— Зате в тебе завжди були напрасовані сорочки! — вигукнула вона, відчуваючи, як до горла підкочується пекучий ком. — Коли ти три роки тому потрапив у лікарню, хто біля твого ліжка ночував на незручному стільці? Ця Тетяна тоді, мабуть, ще в університеті іспити складала і навіть не знала про твоє існування! А тепер вона прийшла на все готове?
— Я не просив тебе про жертви, — тихо відповів він.
— Звісно, не просив! Навіщо просити, коли все подається автоматично? Ти звик до комфорту, як кіт до теплої печі. Тож іди! Документи лежать на тумбочці в синій папці. Забирай і зачиняй двері з того боку. Але про вільний статус навіть не мрій.
Він мовчки взяв папку, не піднімаючи очей, і швидко вийшов.
Двері гучно захлопнулися, і цей звук здався Любові Степанівні ударом грому, що поставив крапку в її попередньому житті.
Вона підійшла до вікна, прихована важкою фіранкою. Внизу біла машина рвонула з місця, здіймаючи бризки з калюжі.
Тільки зараз вона помітила, що Григорій навіть не озирнувся на їхні вікна.
Вона сіла на старий стілець і вперше за багато років відчула на собі вагу повної самотності.
Квартира, яка раніше здавалася затишною, раптом розширилася до розмірів холодного стадіону.
На стіні цокав годинник — подарунок його батьків на весілля.
На серванті стояли фотографії: ось вони молоді в Карпатах, ось їхня донька Мар’яна йде у перший клас, ось син Олексій на випускному в академії.
— Усе тут, — прошепотіла вона в порожнечу. — Кожен цвях, кожна тріщина на стелі — це ми.
Вона глянула на стос паперів, які він забув — або навмисно залишив.
Там, серед старих квитанцій, лежав договір оренди житла на ім’я Тетяни Вікторівни Проценко.
Адреса — одна з тих нових багатоповерхівок на околиці міста, де вітер гуде у порожніх дворах, а стіни такі тонкі, що чути дихання сусідів.
— П’ятнадцять тисяч за оренду, — примружилася Любов. — Звідки в неї такі гроші? Або Григорій віддав свої таємні заощадження, або ця «банкірша» в боргах, як у шовках.
Задзвонив мобільний. На екрані висвітилося ім’я доньки — Мар’яни.
— Алло, мамо! — голос доньки був енергійним, але в ньому відчувалася тривога. — Тато дзвонив. Каже, що ви остаточно розійшлися. Що там у вас коїться?
— Те саме, що й вчора, доню, — втомлено відповіла Любов. — Твій батько вирішив, що в шістдесят чотири роки життя тільки починається, і поїхав у світле майбутнє на білій машині.
— Мамо, ну не будь такою різкою, — зітхнула Мар’яна. — Може, це дійсно шанс для вас обох? Ви ж останні п’ять років тільки й робили, що сварилися через невимкнене світло чи несмачний чай. Ти ж сама казала, що втомилася від його бурчання.
— Втомитися від бурчання — не означає викинути людину на смітник, Мар’яно! — спалахнула Любов. — Тридцять п’ять років! Я віддала йому свою молодість, своє здоров’я! А тепер я маю просто посміхнутися і побажати йому щастя з дівчиськом, яке йому в доньки годиться?
— Мамо, ти ще молода жінка, тобі всього п’ятдесят дев’ять. Може, і тобі варто почати жити для себе? Запишись на йогу, піди в театр, поїдь у санаторій до Трускавця.
— Для кого мені чепуритися, доню? Для голубів у парку? — Любов сумно всміхнулася. — Всі порядні чоловіки мого віку або одружені, або вже на цвинтарі.
— Не кажи дурниць! — відрізала донька. — Є вдівці, є розлучені. Просто ти закрилася в мушлі своєї образи. Ти тримаєш тата цим розлученням, як собаку на прив’язі, але ж він уже не з тобою. Ти просто отруюєш собі життя.
— Я тримаю його не з вредності, а з тверезого розрахунку, — Любов встала і почала ходити по кухні. — Коли ця Тетяна зрозуміє, що він — не банкомат, а старий чоловік із купою недуг, вона його виставить. І куди він прийде? До мене. А якщо ми будемо розлучені, я матиму повне право не відчиняти дверей. А так. Так у мене є обов’язок.
— Мамо, ти сама себе чуєш? Ти готуєшся до його поразки, замість того, щоб готувати свою перемогу!
Ці слова боляче було чути Любові.
Вона закінчила розмову, посилаючись на те, що треба розігріти обід. Але обідати не хотілося.
На плиті стояла велика каструля борщу, який вона зварила вчора — за його улюбленим рецептом, з квасолею та копченим ребром.
Навіщо? Вона знала, що він піде, але за звичкою приготувала стільки, щоб вистачило на три дні для двох.
Раптом у двері пролунав дзвінок. Нетерплячий, короткий.
Любов здригнулася — невже забув щось важливе?
Вона підійшла до дверей, глянула у вічко. На майданчику стояв незнайомий чоловік у синій куртці з емблемою поштової служби.
— Вам рекомендований лист, — глухо промовив він через двері.
Любов відчинила, розписалася у журналі й зачинила двері. У конверті була повістка до суду.
«Про розірвання шлюбу за позовом Григорія Петровича Мельника».
— Значить, ось як, — прошепотіла вона, притулившись спиною до дверей. — Вирішив воювати через суд. Не витримав, що я не підкорилася.
Вона відчула, як всередині розгорається холодне полум’я люті. Вона не збиралася здаватися.
Наступного ранку Любов Степанівна вже сиділа в офісі своєї давньої подруги Катерини, яка працювала адвокатом з сімейних справ.
Офіс Катерини був маленьким, затишним, заставленим теками з документами, а на столі завжди стояла ваза з шоколадними цукерками.
— Олю, — Катерина зняла окуляри й потерла перенісся. — Я тобі скажу як подруга, а не як юрист. Дай йому те розлучення. Він хоче бути дурнем — хай буде. Ти нічого не виграєш, окрім зіпсованих нервів і витрачених грошей на судові збори.
— Катю, ти не розумієш, — Любов нахилилася вперед. — Це справа принципу. Він не може просто викреслити мене. Він має відчути, що за кожне слово треба відповідати.
— Він і так відчує, — зітхнула адвокатка. — Життя з жінкою, яка молодша за нього на тридцять років — це вже покарання, яке він сам собі обрав. Через рік він почне порівнювати її побут із твоїм, її ставлення — з твоїм терпінням. І це порівняння буде не на її користь. Але навіщо тобі бути частиною цього процесу?
— Я хочу, щоб суд визнав за мною право на частку його пенсійних накопичень, адже я тридцять років забезпечувала йому тил, поки він будував кар’єру в університеті! — вигукнула Любов.
— Це законне право, і ми його відстоїмо, — кивнула Катерина. — Але розлучення. Любо, подивися на себе. Ти гарна жінка. У тебе чудові руки, ти печеш найкращі пляцки в місті. Ти можеш відкрити свою маленьку пекарню або просто піти на курси дизайну, про які мріяла в молодості. Навіщо тобі цей судовий бруд?
Любов замовкла, дивлячись на власні руки.
Дійсно, коли вона востаннє робила щось для себе?
Навіть сукню на день народження вона купувала таку, щоб йому подобалася.
— Я боюсь бути непотрібною, Катю, — раптом чесно зізналася вона. — Все моє життя було навколо нього. Сніданки, обіди, прасування сорочок, перевірка його лекцій на помилки. Якщо це забрати, хто я? Просто скоро буду пенсіонерка Мельник?
— Ти — Любов Степанівна. Жінка, яка нарешті може прокинутися об одинадцятій ранку, випити чаю з медом і не думати, що на плиті нічого не шкварчить. Це не самотність, Любо. Це свобода.
Повернувшись додому, Любов не ввімкнула світло в коридорі.
Вона пройшла на кухню, сіла біля вікна. Вечірнє місто за вікном виблискувало вогнями.
Люди поспішали додому, в затишок, до рідних. А в неї тепер був свій затишок. Тільки свій.
Вона дістала з шафи стару коробку з нитками для в’язання.
Колись вона дуже любила в’язати складні мереживні серветки, але Григорій завжди бурчав, що вони збирають пил.
Вона витягла яскраво-червону пряжу. «Зв’яжу собі теплий шарф», — подумала вона.
Минув місяць. Перше судове засідання призначили на грудень.
Любов прийшла вчасно, одягнена в нову елегантну сукню темно-синього кольору, яку купила разом із донькою.
Григорій був там. Він виглядав ще гірше, ніж минулого разу. Під очима з’явилися темні кола, сорочка була погано випрасувана, а комірець ледь помітно затертий.
Тетяни поруч не було — суд заборонив присутність сторонніх осіб.
Коли суддя оголосила перерву, Григорій підійшов до Любові в порожньому коридорі суду.
— Любо, як ти? — тихо запитав він.
Вона подивилася на нього спокійно, без колишньої люті.
— Добре, Григорію. В’яжу шарф. Вивчаю італійську мову за безкоштовними уроками в інтернеті. Виявилося, що в мене непогані здібності до мов.
— Італійську? — він здивувався. — Ти ж завжди казала, що в тебе немає пам’яті на слова.
— Це ти мені це казав, Грицю. А я вірила. А виявилося — пам’ять у мене чудова. Як у тебе справи? Як Тетяна?
Він відвів погляд і почав розглядати плакат на стіні про шкоду паління.
— Нормально. Тільки в квартирі дуже шумно. Сусіди зверху постійно щось святкують. І Таня, вона не дуже любить готувати. Ми переважно замовляємо піцу або їмо в кафе. У мене щось погіршилося самопочуття.
— Співчуваю, — щиро відповіла Любов. — Але ти ж хотів змін. Зміни — це не завжди приємно, це ще й незручно.
— Любо, я хотів запитати. Якщо я заберу позов, ми могли б спробувати почати з чистого аркуша?
Вона замовкла, дивлячись на нього.
Ще місяць тому вона б віддала все за ці слова. Вона б кинулася йому на шию, потягла б додому, годувала б борщем і лікувала б його.
Але зараз. Зараз вона відчула дивну легкість.
Наче вона була пташкою, якій нарешті відчинили клітку, і вона вже встигла відчути смак справжнього польоту.
— Ні, Григорію, — тихо, але впевнено відповіла вона. — Старий аркуш уже весь пописаний і зім’ятий. З нього не вийде чистого. Ми занадто багато болю завдали одне одному за ці роки, намагаючись бути тими, ким ми не є.
— Але як же тридцять п’ять років? — у його голосі почувся розпач.
— Вони залишаться в альбомах і в нашій пам’яті. Це була хороша історія, Григорію. Довга, повна подій. Але в кожної книги є остання сторінка. І ми її щойно перегорнули.
Він стояв, приголомшений її спокоєм.
Суддя покликала всіх до зали. Через годину шлюб було розірвано.
Вийшовши з будівлі суду, Любов Степанівна глибоко вдихнула морозне грудневе повітря.
Сніг м’яко падав на плечі, вкриваючи місто білою ковдрою.
Вона дістала телефон і набрала номер сина — Олексія, який жив у Києві.
— Сину, привіт! Все закінчилося. Я тепер офіційно вільна жінка.
— Вітаю, мамо! — Олексій розсміявся. — Ну що, які плани?
— Знаєш, я вирішила на Різдво поїхати до сестри в Прагу. Вона давно кликала. Подивлюся на ялинку на Староміській площі, поп’ю гарячого напою їхнього. А потім подивимося. Може, дійсно відкрию ту маленьку пекарню, про яку ми з тобою говорили.
— Ти молодець, мамо. Я пишаюся тобою.
Любов йшла по вулиці, і вперше за довгий час її спина була рівною, а на обличчі сяяла легка посмішка.
Вона проходила повз вітрину магазину з посудом і побачила там гарний чайний набір на одну особу — тонка порцеляна, золотавий обідок.
Вона зайшла і купила його. Для себе.
А ввечері, сидячи у своїй тихій, але тепер такій просторій квартирі, вона пила чай із нового горнятка і в’язала свій червоний шарф.
Життя не закінчилося в шістдесят. Воно просто змінило ритм. І цей новий ритм їй подобався набагато більше.
Вона знала, що Григорій ще не раз дзвонитиме, скаржитиметься на Тетяну, на холод у знімній квартирі, на самотність серед шуму молоді.
Вона буде його слухати, співчувати, можливо, навіть іноді пригощатиме пиріжками, коли він приїде провідати онуків.
Але вона ніколи більше не пустить його у свій внутрішній простір.
Там тепер панував спокій, який вона виборола такою дорогою ціною.
Любов Степанівна підійшла до дзеркала і подивилася на себе.
Вона побачила не «покинуту дружину», а жінку, яка нарешті знайшла саму себе під шарами обов’язків і чужих очікувань.
— Ну що, Любо, — сказала вона своєму відображенню. — Почнемо все спочатку?
І дзеркало відповіло їй блиском упевнених очей.
Життя тривало, і воно було прекрасним у своїй непередбачуваності.
Попереду був святковий Львів, празькі канікули та цілий світ, який, виявляється, не закінчувався за порогом її кухні.
Ця історія — про кожну з нас. Про силу, яку ми знаходимо тоді, коли здається, що все зруйновано.
Про те, що ніколи не пізно змінити своє життя і знайти власне «Я» за межами звичних ролей.
Що ви думаєте про вчинок Любові?
Чи варто було пробачити Григорія в суді, адже разом так багато років прожили у щасті, лише на старості років непорозуміння були?
Фото ілюстративне.
