Тридцять першого грудня Київ засипало пухким, лапатим снігом.
Пані Катерина стояла біля вікна своєї кухні на Оболоні, спостерігаючи, як мерехтять вогні на мосту.
У квартирі панував ідеальний порядок: накрохмалена скатертина, кришталеві келихи, що чекали своєї черги, і пахощі запеченої з яблуками качки, які вже заповнили кожен куточок.
Це була їхня тридцята спільна новорічна ніч.
Катерина готувалася до неї весь грудень, вишукуючи особливі рецепти та відкладаючи кожну зайву гривню з пенсії, щоб здивувати чоловіка.
— Григорію, поглянь, що я знайшла під ялинкою! — вона з усмішкою тримала в руках коробку з новим планшетом, який сама ж і купила для нього, підписавши: «Моєму найкращому чоловікові».
Григорій, не відриваючись від екрана телевізора, де транслювали чергове гумористичне шоу, лише байдуже стенув плечима.
— Планшет? Ну, непогано. Хоча мій старий ще ніби нічого, — буркнув він.
Катерина відчула, як вогник радості в її очах почав згасати.
Вона повільно підійшла до дивана.
— А мені, Грицю? Ти щось підготував? Ти ж знаєш, як я люблю сюрпризи.
Григорій нарешті підвів погляд, і в ньому не було ні тепла, ні ніжності — лише легке роздратування.
— Катю, ну ми ж не діти. Які ще сюрпризи? Я вчора замовив у інтернеті новий набір каструль, німецьких. Ті, що ти хотіла для кухні. Хіба це не подарунок?
Катерина заніміла.
Каструлі. Предмет побуту, інструмент для її щоденної праці біля плити.
— Ти купив посуд для дому і вважаєш, що це подарунок особисто мені? — її голос забринів від ледь стримуваних сліз.
— А чим ти незадоволена? Будеш готувати в гарному посуді. Сама ж казала, що дно пригорає. Годі вже вигадувати проблеми на рівному місці!
Вона дивилася на нього і не впізнавала.
Три десятиліття вони йшли пліч-о-пліч, виховували доньку, долали злидні дев’яностих, але зараз, у цій ситій і спокійній квартирі, вона раптом відчула себе неймовірно самотньою.
Близько одинадцятої вечора до хати завітала їхня донька Тетяна з чоловіком Михайлом. Вони принесли кошик з делікатесами та пляшку ігристого.
— Мамо, тату, з прийдешнім! — Тетяна обійняла матір і одразу помітила її червоні очі. — Мам, що сталося? Ти знову перевтомилася на кухні?
— Та ні, доню, все гаразд, — Катерина спробувала видавити посмішку, розставляючи тарілки.
— Тату, а ти що подарував мамі? — Тетяна з надією поглянула на батька. — Ми з Михайлом бачили, як вона ретельно обирала тобі планшет, навіть з нами радилася щодо моделі.
Григорій невдоволено відставив келих.
— Набір каструль купив. Якісних, з товстим дном. Що ви всі до мене причепилися з тими подарунками? Ми дорослі люди, нам не треба ці «мімімішки».
Тетяна завмерла з пляшкою в руках.
— Каструлі? Тату, ти серйозно? Мама весь місяць заощаджувала на всьому, хотіла зробити тобі свято, а ти навіть не спромігся купити їй бодай флакон улюблених парфумів?
— Вона сама собі все може купити, — відрізав Григорій. — Я даю їй гроші на господарство, хай бере і купує, що хоче. Не робіть з мухи слона.
Катерина мовчки сіла за стіл.
Їй здалося, що між нею та чоловіком виросла крижана стіна заввишки з хмарочос.
Вона згадала, як колись, на початку їхнього шляху, він дарував їй польові квіти, просто так, без приводу.
Як він писав їй записки на клаптиках газет.
Куди подівся той чоловік? Коли він перетворився на цю холодну, байдужу людину, для якої дружина стала просто безкоштовним додатком до кухонного обладнання?
Годинник на стіні невблаганно наближався до дванадцятої.
По телевізору почався святковий концерт, Михайло відкрив ігристе, але атмосфера в кімнаті була важчою за свинець.
— Грицю, — тихо промовила Катерина, — тобі справді байдуже до того, що я відчуваю? Ти хоча б розумієш, що справа не в ціні подарунка, а в увазі? В тому, що я для тебе існую не тільки як кухарка?
Григорій важко зітхнув, демонструючи всім своїм виглядом, як йому набридла ця розмова.
— Катю, досить нити! Ти псуєш нам свято. Тобі вже за шістдесят, а ти поводишся як капризна дівчинка. Дивись на речі реально: ми живемо в достатку, у нас все є. Чого тобі ще бракує?
— Поваги, Григорію. Мені бракує поваги та уваги до себе.
Тетяна не витримала.
— Тату, мама має рацію! Ти навіть не помітив, як вона сьогодні змінила зачіску, як вона старалася. Ти сприймаєш її як меблі!
— Ой, почалося. Одна запела, інша підхопила, — Григорій махнув рукою і ввімкнув звук телевізора гучніше.
Саме в цю мить у Катерини щось обірвалося всередині.
Вона встала, повільно зняла святковий фартух і поклала його на спинку стільця.
— Знаєш, Григорію, ти правий. Мені вже за шістдесят. І я раптом зрозуміла, що не хочу провести залишок свого життя, будучи «невидимкою».
Вона пішла до спальні, залишивши збентежених гостей та роздратованого чоловіка за столом.
У спальні Катерина дістала стару валізу.
Руки тремтіли, але в думках панувала дивна, холодна ясність.
Вона почала складати найнеобхідніше: зміну білизни, улюблену теплу хустку, документи.
— Мамо, ти що робиш? — Тетяна вбігла в кімнату, її очі були сповнені жаху.
— Я їду до сестри в Черкаси, Таню. Потяг за годину, я встигну на таксі.
— Мамо, зараз Новий рік! Куди ти поїдеш? Залишайся, ми поговоримо з татом, він вибачиться.
— Він не вибачиться, доню. Бо він навіть не розуміє, за що треба вибачатися. Для нього все нормально. І це найстрашніше. Якщо я залишуся зараз — я залишуся в цій клітці назавжди.
Григорій з’явився на порозі, його обличчя почервоніло від гніву.
— Це що за цирк, Катерино? Ти куди зібралася посеред ночі? Люди сміятися будуть!
— Нехай сміються, Грицю. Я тридцять років боялася, що скажуть люди, і зовсім забула запитати себе, що відчуваю я.
— Та куди ти підеш?! Кому ти потрібна в такому віці?! — Григорій перейшов на крик, намагаючись повернути контроль над ситуацією.
Ці слова стали останньою краплею.
Катерина застебнула валізу і поглянула чоловікові прямо в очі.
— Тобі я точно не потрібна, Григорію. Бо ти навіть не бачиш мене. Ти бачиш тільки свій комфорт.
Вона взяла пальто і вийшла в коридор.
Тетяна плакала, Михайло розгублено стояв поруч.
Григорій продовжував щось кричати про невдячність, але його голос уже здавався далеким і неважливим.
Таксі мчало порожніми засніженими вулицями.
Місто світилося вогнями, люди кричали «З Новим роком!», а Катерина сиділа на задньому сидінні, притискаючи до себе сумку.
Серце калатало, як у юності перед першим побаченням, але це був не страх — це було передчуття волі.
Вокзал зустрів її холодом та рідкими перехожими.
Вона купила квиток у плацкартний вагон.
Їй було байдуже до зручностей. Головне — рух. Головне — зміна декорацій.
У вагоні пахло дешевим чаєм та вологою.
Вона сіла біля вікна і дивилася, як перон повільно віддаляється.
Раптом задзвонив телефон. Тетяна.
— Мам, ти де? Тато місця собі не знаходить, він весь блідий, сидить на кухні і мовчить. Михайло каже, що у нього серце прихопило, але він не дає викликати лікаря.
— Таню, він доросла людина. Він знає, де лежать ліки. І він знає, що Михайло поруч. Я не повернуся, доню. Принаймні, не сьогодні.
— Мамо, він каже, що завтра поїде і купить тобі все, що ти захочеш. Тільки повернися.
Катерина сумно посміхнулася.
— Він знову думає, що все можна купити, Таню. Передай йому, що мені не треба «все». Мені треба було просто бути поміченою.
Вона вимкнула телефон і заплющила очі.
Потяг мірно стукотів на стиках рейок, заколисуючи її біль.
Ранок у Черкасах зустрів її тишею. Сестра Ганна, дізнавшись про все, лише міцно обійняла її на пероні.
— Правильно зробила, Катю. Чоловіки іноді думають, що жінка — це як вічний двигун, який працює без палива. А паливо для нас — це ніжне слово і хоча б крапля уваги.
Цілий тиждень Катерина жила в сестри.
Вони багато гуляли над Дніпром, розмовляли про минуле, згадували батьків.
Вона вперше за довгі роки не думала, що приготувати на обід Григорію, не прала його сорочок і не підлаштовувалася під його настрій.
Вона почала читати книгу, яку відкладала три роки. Вона знову почала відчувати смак ранкової кави.
Григорій дзвонив щодня.
Спочатку він докоряв, потім вимагав, а потім замовк.
На восьмий день прийшло повідомлення:
«Катю, я знайшов ті твої старі записки, які ти зберігала в коробці з-під печива. Я їх прочитав. Всі. Пробач мені. Я був сліпим. Я не прошу тебе повертатися зараз, просто знай — я все зрозумів. Я купив тобі квиток у театр на ту виставу, про яку ти мріяла. Він лежить на твоєму дзеркалі. Чекатиму, скільки треба».
Катерина перечитала текст кілька разів.
Вперше за цей час у її серці щось розтануло.
Вона не знала, чи зможе він справді змінитися, але вона знала інше: вона більше ніколи не дозволить собі зникнути.
Коли Катерина відчинила двері своєї київської квартири, вона очікувала побачити звичний безлад, але вдома було чисто.
На столі у вазі стояли її улюблені білі хризантеми.
Григорій сидів на кухні, він помітно змарнів і виглядав набагато старішим за свої роки.
Він підвівся, але не наблизився, наче боявся налякати її.
— Привіт, Катю.
— Привіт, Григорію.
— Я замовив вечерю з ресторану. Ти ж, мабуть, втомилася з дороги. Не хочу, щоб ти знову ставала до плити.
Вона подивилася на нього.
Це був маленький крок, майже непомітний, але він був важливим.
— Дякую, Грицю. Це приємно.
Вона пройшла до дзеркала і побачила квиток у театр.
Поруч лежала маленька оксамитова коробочка.
Вона відкрила її — там був тонкий срібний браслет з підвіскою у формі серця.
— Це не каструля, Катю, — тихо промовив він — Це просто щоб ти пам’ятала, що я тебе бачу.
Катерина не кинулася йому на шию.
Вона знала, що попереду ще довгий шлях перевиховання обох.
Але вона також знала, що ця новорічна ніч стала для неї початком нового життя.
Життя, де вона — не привид, не кухарка і не тягар.
Життя, де вона — Жінка, яка цінує себе.
Вона вперше за багато років почувалася щасливою.
Не тому, що отримала подарунок, а тому, що знайшла в собі сили вимагати того, на що заслуговує кожен: бути коханою та поміченою.
Хіба це не мудрий вчинок, хоча вже давно дорослої, жінки?
Фото ілюстративне.
