Олеся сиділа на краєчку старого крісла у пропахлій затхлістю готельній кімнатці, її погляд був прикутий до тонких пальців, що вправно виводили черговий стібок. Кожен рух голки був медитативним, приносив крихітний острівець спокою у вируючому океані останніх тижнів. Вона дошивала сукенку для ляльки своєї донечки, Злати. Маленька дівчинка, якій було лише шість років, сиділа поруч на підлозі, тримаючи свою улюбленицю — Принцесу, і з нетерпінням, але мовчки, спостерігала за маминими маніпуляціями з мереживом та блискучою парчею. Злата була дивовижною дитиною: інтуїтивно відчувала напругу матері й останнім часом поводилася як доросла, не вимагаючи уваги, лише час від часу обережно поглядаючи на Олесю, ніби перевіряючи, чи не розтанула її мама в повітрі.

Нове вбрання обіцяло перетворити Принцесу на справжню королеву балу. Олеся знайшла у своїх запасах шматочок сріблястої парчі, привезеної колись із подорожі до Львова, і тепер, поєднавши його з ніжно-блакитною органзою, створювала шедевр. Але ні блиск тканини, ні радісне очікування Злати не могли відволікти Олесю від внутрішнього монологу, що безперестанку точився у її свідомості. Її мозок, мов зламаний патефон, знову і знову прокручував плівку їхнього спільного життя з Тарасом — від першої зустрічі до катастрофічного фіналу.

Тарас… Він з’явився у її житті на третьому курсі економічного факультету. Олеся пам’ятала його таким, яким він уперше зайшов до великої, просоченої запахом старої крейди та недоспаних ночей аудиторії. Стрункий, з трохи зарозумілою усмішкою і неймовірною впевненістю в собі, він одразу привернув загальну увагу. “Серцеїд із привілейованої родини”, — подумала вона тоді. І не помилилася. Дівчата гуртувалися навколо нього, немов метелики на вогонь, змагаючись у хитрощах: хтось демонстрував нову вишиванку від відомого дизайнера, хтось розповідав про літній відпочинок на Сардинії, а хтось просто кидав кокетливі, але, здавалося, дуже продумані, погляди.

Олеся, дівчина з провінційного містечка, яка приїхала підкорювати столицю лише завдяки підвищеній стипендії, у цій “битві за Тараса” участі не брала. Їй він, безумовно, імпонував, але бажання бути однією з багатьох у цьому дзижкому рої прихильниць було огидним. Вона була ввічлива, але тримала дистанцію, ніколи не шукала його погляду, ніколи не сідала поруч.

Саме тому її шокував його безцеремонний вчинок. На одній із лекцій, коли аудиторія була заповнена, а Олеся, як завжди, сиділа у першому ряду, зосереджена на конспекті, він раптом плюхнувся на стілець біля неї.

— Ну що, Олесю? Може, хоч так ти помітиш, що я намагаюся, — прошепотів він, і в його очах був неприхований виклик.

Олеся підняла на нього ідеально окреслені брови й легко, майже знічено, посміхнулася.

— Ти пропустив одну важливу деталь, Тарасе. У твоїй “фанатській” обоймі лишилося одне незайняте місце. Але на мене не розраховуй, я сюди прийшла за дипломом і знаннями, а не за пригодами.

— Знання — річ важлива, але пригоди роблять життя повноцінним, — не здавався він.

Проте, Тарас виявився напрочуд наполегливим. Він ігнорував усіх інших дівчат, як примар, і вперто, день у день, слідував за Олесею. Сидів поруч на всіх парах, проводжав до гуртожитку, приносив несподівані, але милі подарунки: не дорогі прикраси, а, наприклад, свіжий глек кримського меду від батьківського знайомого чи рідкісне видання улюбленого українського поета. Поступово гамірний рій прихильниць зрозумів: Тарас зачепився. Він прикипів намертво. Вони почали перемикатися на інші “об’єкти”, а Олеся… Олеся не встояла.

Вона закохалася, глибоко і безповоротно. Вона цінувала його легкість, його вміння жити в моменті, його непідробну увагу до її почуттів. Але вона не забула й про свою місію. Свою підвищену стипендію вона отримувала чесно, часто вирішуючи найскладніші економічні задачі для пів курсу, аби допомогти менш вправним студентам. І Тарас, звісно, був першим у списку її “підшефних”. Він зірок з неба не хапав, але мав харизму, що відкривала двері. Олеся ж докладала всіх зусиль, щоб ця харизма залишилася в університеті, а не поїхала назад у батьківське гніздо без диплома.

Найважче настало перед захистом дипломів. Олеся, яка вважала себе машиною для навчання та стресостійкості, раптом відчула незрозумілу слабкість. Запаморочення, постійна втома, непереборне бажання спати. Дві смужки на тесті, купленому в аптеці, розставили всі крапки над “і”.

Тарас відреагував, як завжди, позитивно і з надмірним оптимізмом.

— Що за паніка, Олесю? Ми вже на фінішній прямій, диплом захистити встигнемо. А далі за сценарієм: я — працювати, ти — у декрет. Все буде ідеально.

І це дійсно був щасливий час. Народження Злати принесло в їхнє життя нескінченні безсонні ночі, але й нескінченну радість. Їхні стосунки не затьмарювали ні скромні, всупереч очікуванням, перші заробітки Тараса, ні побутові труднощі. Вони були командою, що звикала до нового ритму життя у своїй затишній, але невеликій квартирі, придбаній, щоправда, з величезним банківським кредитом.

Коли ж стався збій? Де саме з’явилася перша, ледь помітна тріщина?

Можливо, тоді, коли Тарас не отримав довгоочікувану посаду начальника відділу, яку йому, здавалося, вже пообіцяли? Він прийшов додому втомлений, роздратований і, замість того, щоб обговорити проблеми, як вони завжди робили, зірвався на Олесю через дрібницю. Або, можливо, тоді, коли гостра фінансова необхідність змусила Олесю віддати Злату в садочок і вийти на роботу. Вона вдало потрапила в хвилю, щойно створена українська IT-компанія потребувала енергійних і структурних менеджерів. Олеся швидко просувалася вгору, її аналітичний склад розуму дозволяв їй брати складні, але високооплачувані проєкти. Невдовзі вона почала приносити до сімейного бюджету левову частку грошей.

Тарас не міг не ревнувати її до цього успіху. Це було помітно, хоча він і намагався приховати це за напускною байдужістю або легкими іронічними зауваженнями про “її постійні відрядження”. Він, звиклий бути “королем”, раптом опинився в тіні, і ця тінь його дратувала.

А може, фатальним став день, коли вони зустріли Ларису? Олеся зіткнулася з їхньою колишньою однокурсницею просто біля дверей великого столичного супермаркету. Лариса була шикарна: у легкій лляній сукні-вишиванці, волосся спадало золотими локонами, ніби втілюючи свободу, розкутість і абсолютну згоду зі світом. Олеся, зі свого боку, була втомлена, у простому офісному костюмі, і їй стало ніяково від цього контрасту. Але вона була щедрою душею і запросила Ларису на каву додому.

Як же вона могла забути? Лариса теж колись була міцним елементом у тій самій “фанатській” обоймі Тараса. Час минув, обставини змінилися, і той захоплений, майже поклонінницький жіночий погляд, який Олеся побачила в очах Лариси, міг знову зачепити досі стійке серце Тараса.

І вони почали “дружити”. Три роки. Вони дружили тісніше, ніж дружили навіть в університеті, постійно перетиналися на спільних вечірках, обговорювали якісь нескінченні бізнес-ідеї. Олеся вірила в щирість цих стосунків, вважаючи, що вони втрьох складають гармонійне коло.

Все вирішив той проклятий форум. Всеукраїнський бізнес-форум у Карпатах. Олеся рвалася туди, передчуваючи чергове кар’єрне зростання. Вона з ентузіазмом готувала свою заключну презентацію. Хто ж міг припустити, що через непередбачувані технічні проблеми та накладки з місцевим фінансуванням заключна, розважальна частина заходу буде скасована, і вона повернеться додому на цілу добу раніше?

У той момент, коли вона відчинила двері квартири, у неї потемніло в очах.

Вона ніколи не забуде цей дзвінкий, немов скляний, сміх Лариси, що долинав зі спальні. Штовхнувши двері, вона побачила Ларису, яка стояла одним коліном на їхньому ліжку, у новій, подарованій Олесею, сорочці Тараса, і тримала в руках тарілку зі свіжою, великою полуницею. Тарас стояв поруч, обличчя його було сіре, як попіл. Усе це виглядало настільки сюрреалістично, настільки неправильно. Олеся стояла, мов скам’яніла, і спостерігала, як тарілка Лариси вислизнула з її рук і полуниця посипалася на світлу постіль, залишаючи на улюбленій сорочці Тараса, подарованій на його останній день народження, великі, криваві плями.

Добре, що Злата була в садочку. Добре, що вона не чула ні істеричних вигуків Лариси, ні незграбних і заплутаних спроб Тараса “все пояснити, адже це нічого не значить”.

А тепер вона, Олеся, сидить із Златою в номері третьорозрядного готелю під Києвом, відчуваючи, що її власне життя, наче та полуниця, розплющилося на підлозі. Вона не мала жодного плану, жодного уявлення про те, куди йти далі.

— Ну, готово! Тепер твоя Принцеса стала справжньою Королевою. — Олеся зав’язала вузлик і обрізала нитку.

Злата радісно заплескала в долоні, обійняла маму міцно-міцно і почала одягати ляльку в розкішне вбрання. Вона рідко говорила про те, що відбувалося. Мама була дивна, мовчазна, а вони чомусь жили в цій маленькій кімнаті, а не у своїй просторій квартирі, де завжди пахло корицею та маминими парфумами.

Принцеса, одягнена в нову сукню, набула справді царственого вигляду. Дівчинка крутила її в руках, розглядаючи, і нарешті зважилася на запитання, яке її давно турбувало:

— Мамо, ти казала, що у нас буде новий дім. Коли ми вже до нього поїдемо?

Слова доньки, вимовлені з абсолютною дитячою довірою, змусили Олесю здригнутися. Часу на роздуми не було. З житлом потрібно було вирішувати негайно. Теоретично, поділ спільної квартири дав би їй значні переваги, оскільки більшу частину кредиту виплатила вона зі своїх заробітків. Але це означало б суд, адвоката, нескінченні папери і, найголовніше, необхідність знову зіткнутися з огидним обличчям Тараса, який тепер, безсумнівно, переклав би всю відповідальність за “кризу” на неї.

При одній лише думці про це Олесю накривав щільний ковпак панічного, ірраціонального страху. Вона відчувала себе пораненим звіром, що ховається в норі. “Зрада б’є по-різному, — намагалася вона міркувати відсторонено. — З мене вона зробила страуса, який просто мріє засунути голову в пісок, подалі від будь-якої агресії”. Але ці здорові міркування не давали жодного видимого результату. А діяти було необхідно. Сидіння в готельному номері і відпустка за свій рахунок, яку вона взяла на роботі, лише погіршували ситуацію.

“Час виринати”, — подумки підстьобнула себе Олеся і відкрила на телефоні фотографію заміського будинку. Він продавався за підозріло схожою на її заощадження ціною.

Будинок розташовувався в тихому селищі неподалік від обласного центру. Щоправда, оглянути його вдалося не повністю: рієлторка шалено поспішала на іншу “термінову угоду” і начебто забула ключі від другої половини. Але те, що побачила Олеся, одразу ж запало їй у душу. Тінистий сад зі старими, але все ще родючими яблунями, дерев’яна, трохи похилена веранда, величезний кущ рожевих півоній під вікном. У повітрі пахло травою і спокоєм.

Олесі давно хотілося мати свій будинок, свою фортецю, а не безлику квартиру в багатоповерхівці. Але Тарас уявляв своє життя лише у престижній міській квартирі, і поки вони були разом, про заміський будинок годі було й мріяти. Тепер усе змінилося. На цей будинок, незважаючи на його підозріло низьку ціну, необхідно було витратити абсолютно всі її заощадження, ті невеликі кошти, які вона встигла відкласти на “чорний день”. Іншого виходу не було. Блукати по орендованих квартирах вона не хотіла, а якщо вибирати між розбитою, але “своєю” однокімнатною і старим, але просторим заміським будинком, вона вибирала будинок.

«Я ж виплатила іпотеку в рекордно короткі терміни, — намагалася вона знайти оптимізм, — Впораюся і з цим завданням. Якось». Зітхнувши, вона набрала номер рієлторки й попросила терміново оформити угоду.

Угода відбулася майже блискавично. Оскільки господиня будинку знаходилася за кордоном (рієлторка пояснила це “сімейними обставинами, пов’язаними з війною та переїздом”), у неї була нотаріально засвідчена довіреність. Олеся не встигла навіть отямитися, як уже стала повноправною власницею, тримаючи в руках повний пакет документів і важку в’язку ключів із брелоком у вигляді сріблястої рибки.

Почавши діяти, Олеся діяла вже стрімко. Опівдні наступного дня вони зі Златою вже під’їхали до кованої залізної хвіртки, що відкривала вхід до їхнього теперішнього житла. Злата, яка жодного разу тут не була, із вереском помчала по доріжці до веранди, а Олеся, хвилюючись, зупинилася, щоб помилуватися придбанням.

Будинок був великий, тихий і якийсь доброзичливий, якщо таке слово можна застосувати до кам’яної будівлі. Новій власниці здавалося, що він ніби запрошує її до своїх кімнат, скучивши за дбайливими руками господаря.

Олеся не поспішаючи піднялася на ганок, залишивши Злату в саду вивчати травинки, жучків і перших весняних сонечок. Замок відчинився легко. Вона занесла речі до будинку, залишивши їх на веранді. “Треба відчинити вікна, провітрити, тут потрібне свіже повітря”, — подумала вона. Відкрила перше вікно, потім увійшла до наступної кімнати і зробила те саме.

І ось вона опинилася перед дверима, які рієлторка в поспіху так і не відчинила. “Сподіваюся, раптових розчарувань там не буде”, — подумала Олеся і почала підбирати потрібний ключ. З третьої спроби ключ підійшов. Олеся відчинила двері в невідому частину будинку.

Там виявилася драбина, що вела на мансарду. Олеся почала підійматися, бажаючи оглянути сад і околиці згори, але не встигла вона подолати й п’яти сходинок, як різкий, стривожений окрик змусив її завмерти на місці.

— Хто там? — чоловічий голос був напружений і втомлений. — Кого принесло до цього будинку?

Олеся вмить оніміла. Хто це? Що за халепу підсунула їй пройдисвіт-рієлторка? Але тікати було пізно. Подолавши сходинки із завмиранням серця, вона відчинила двері в кімнату нагорі.

У кімнаті було ліжко, на якому лежав чоловік, дивлячись на Олесю злим, але водночас виснаженим поглядом. Поруч стояла тумбочка з ліками. Крісло і невеликий столик завершували скромне умеблювання.

— Ви хто? І що вам тут потрібно? — непривітно запитав чоловік, явно не очікуючи нічого доброго.

— Я нова господиня цього будинку, — намагаючись звучати спокійно, попри шалені удари серця, відповіла Олеся. — А ви хто?

Чоловік гірко, уривчасто засміявся.

— Я? Ну, я, мабуть, тепер уже колишній його господар. Або, як це тепер модно називати, “обтяження”.

— І що ви тут тоді робите? — розгублено запитала Олеся.

— Я? Смерті чекаю. — Незнайомець, чиє обличчя було вкрите триденною щетиною, посміхнувся усмішкою, схожою на оскал від болю. Він навіть не спробував підвестися.

Тільки зараз Олеся помітила, що він худий, виснажений, і, схоже, не в змозі рухатися. Відчуваючи, що зараз може не втриматися на ногах, вона підійшла до крісла і повільно опустилася.

— Я нічого не розумію. Мені сказали, що господиня поїхала за кордон. Я купила будинок сьогодні, у рієлторки була нотаріальна довіреність. Про ваше існування мені взагалі нічого не було відомо. Може, ви все-таки поясните, що це означає?

— На жаль, ти потрапила в дуже неприємну історію, — голос чоловіка став тихішим, але не менш різким. — Купила будинок із “навантаженням” у вигляді мене.

— Але я сподіваюся, ви залишите цей будинок, якщо я заплатила за нього свої останні гроші? — Олеся щосили намагалася триматися в дипломатичному руслі, хоча її била тремтіння.

Чоловік знову надривно засміявся, і в цьому сміху було більше болю, ніж веселощів.

— Залишу? Це як? Хіба що ви мене на руках винесете, а потім викличете соціальну службу. Ти що, думаєш, я валявся б тут, мов колода, якби міг цю “в’язницю”, як ти висловилася, покинути?

— Ви що ж, не ходите? — її осяяла раптова, жахлива здогадка.

— Нарешті! Дістатися до суті тобі зазвичай потрібно багато часу, чи це лише з переляку? — чоловік підвівся на ліктях, його очі випромінювали суміш роздратування і відчаю.

— Ні, я зазвичай досить швидко все розумію, але ви… я не можу збагнути, як ви опинилися в такому становищі, і, головне, що мені з цим тепер робити?

— Що тобі з цим робити, вирішуватимеш сама, а у що ти влипла, я розповім. Будинок цей мій, але куплений був на ім’я колишньої дружини. Так, за документами власниця вона, все вірно. Правда, обіцяла мені його залишити, якщо я з’їду сюди з нашої спільної квартири. Домовленість була така. І досі вона виконувалася. Вона жила в місті, я тут, із доглядальницею. Але нещодавно все розладналося.

Чоловік зробив паузу, ніби збираючись із силами.

— А розладналося тому, що у мене скінчилися гроші. До аварії, що прикувала мене до ліжка, я мав свій невеликий, але дуже прибутковий бізнес. Потім потрапив у ДТП, причому по-ідіотськи: переоцінив свої сили у довгій поїздці і просто заснув за кермом. Тепер ось, будучи прикутим до ліжка, можу спати скільки влізе. Від справ я, звісно, відійшов, але частка залишалася. Нещодавно мені цю частку довелося продати, щоб роздобути грошей на операцію. Німецька клініка дала реальний шанс знову поставити мене на ноги. Ну, бізнес я продав, а ось мої рахунки… хтось зламав. Гроші випарувалися. Разом з ними випарувалися дружина і доглядальниця. Правда, з’явилися ви, але мені від цього користі і на мідний грош немає. Ось якось так, шановна.

— І скільки ви так лежите тут… Самі? — насилу перетравлюючи почуте, запитала Олеся.

— Кілька днів уже… без води та їжі, — байдуже озвався чоловік, дивлячись на стелю.

— Але ж це… Це ж кримінальний злочин! Треба терміново звернутися до поліції, їх знайдуть, повернуть вам гроші. А якби ви тут померли з голоду? — голова у новоспеченої власниці йшла обертом.

— Ну, в поліцію ми, звісно, заявимо. Тільки що з того? Дружина, мабуть, за кордон поїхала давненько, як тільки план намітився. Рієлторка твоя скаже, що не знала, сюди не заходила. І це буде правда, я тут справді, нікого не бачив. За документами мене тут також немає. Доглядальниці, швидше за все, сказали, що прийде інша і просто розрахували. А гроші… Їх виводив не той, хто сподівався попастися. Ціну на будинок знизили, щоб напевно зловити таку недосвідчену, вибачте, людину, як ви, яка потрапила в непрості обставини, і продати швидко. Поліція попихкає, щоки надує і покладе справу під сукно. Це реалії життя, Олесю. Це все, що вам потрібно знати.

— Але ж у вас тоді частина квартири залишилася? — Олеся посилено шукала хоч якийсь вихід із ситуації.

— Не залишилася, — чоловік люто пошкрябав щетину пальцями. — Продано її за нашою спільною домовленістю. Я, дурень, сам підпис поставив, а гроші на рахунок поклав, якраз перед зломом.

— Так, перше, — це ви, напевно, голодні. — Олеся зрозуміла, що для того, щоб не збожеволіти, треба терміново почати діяти. — Я зараз піду зварю вівсянку і принесу вам поїсти і попити, а потім вже перетравлюватиму все, що ви мені розповіли. До речі, як вас звати?

— Дмитро Миколайович. Можна просто Дмитро, — погляд чоловіка став вичікувальним.

— Мене звуть Олеся. Ще маю дочку Злату, їй шість років. Якщо вона зайде до вас, постарайтеся її не налякати.

— Не треба робити з мене Бабая. — несподівано насупився Дмитро. — Кого-кого, а дітей я поки що жодного разу не образив.

«Ну і що мені тепер робити з таким поворотом справ?», — дивувалась Олеся, помішуючи киплячу кашу на старій плиті, яка, на щастя, була газовою. Вона озирнулася на маленьку Злату, яка вже почала облаштовувати свій ляльковий куточок на веранді. «Я принаймні працездатна, хоч і розбита. А він… Діватися йому нікуди. Треба буде шукати доглядальницю, а заразом і няню для Злати. Цікаво, як я потягну такий розклад? Треба ще один проєкт брати на роботі, інакше не вилізу з боргів. Відпустку за свій рахунок теж доведеться перервати».

Вівсянка охолола, і Олеся вирішила одним махом “вбити” трьох зайців: нагодувати раптового “співвласника”, познайомити його зі Златою і під цим приводом “вштовхнути” в Злату таку ненависну їй, але корисну вівсяну кашу.

Вона зайшла до кімнати, обережно несучи дві тарілки.

— А тепер, Дмитре, знайомтеся. Це Злата.

Дівчинка з цікавістю дивилася на худого, але красивого чоловіка. Дмитро, хоч і був виснажений, мав благородні риси обличчя і, незважаючи на щетину, виглядав… поважно.

— Привіт, Злато, — сказав він тихим, оксамитовим голосом, і його вигляд пом’якшав.

— Сперечаємося, я перший вівсянку з’їм? — запропонував він дівчинці, і Олеся, з жахом, помічала, з яким зусиллям він стримує себе, щоб не проковтнути всю кашу одним махом, як ховає гарячковий, голодний блиск в очах.

«Людина, покинута своїми… це гірше за звіра, — розмірковувала вона, дивлячись, як дочка щосили намагається не відстати від нового знайомого, — А якби я приїхала не одразу, а через кілька днів?». Поганий холодок повз по хребту, викликаючи так невластиву її натурі хвилю люті на тих, хто його кинув. “Завтра ж треба їхати в поліцію і на роботу”.

У поліції історію Олесі вислухали з професійною, але в’ялою цікавістю. Занесли все до протоколу, але особливо не обнадіяли. “Дружина покинула межі країни, для Інтерполу вона поки що інтересу не становить, а хакерські розкрадання грошей дуже складно як довести, так і знайти хакера”, — пояснив їй втомлений слідчий. Пообіцявши зробити “все можливе”, Олесю відпустили, але жодного внутрішнього задоволення від свого візиту вона не відчула.

На роботі новини були не надто втішними. Директор, що виглядав стурбованим, повідомив, що нового, великого проєкту не буде: на фірмі фінансова криза, за чинними проєктами ставки оплати будуть знижені. Єдиною хорошою новиною було те, що їй, через “неймовірні обставини”, дозволили працювати повністю дистанційно.

Питання доглядальниці та няні в нових реаліях автоматично відпадало. Самим би прогодуватися.

Дмитра вона застала злим і роздратованим. Поліцейські, що навідалися до нього, лише розбурхали його переживання, нічим не обнадіявши. А коли він дізнався, що Олеся збирається доглядати його сама, працюючи вдома, він аж побілів і затрясся від неприхованої люті.

— Ніколи! Цього ніколи не буде! Відправляй мене до будинку для людей похилого віку, інвалідної пенсії на це вистачить! Ще не вистачало мені ні в чому не винним людям життя гробити! Я, звичайно, по життю завжди був не подарунок, але не настільки ж я потвора! Викликай лікарів, нехай відвозять!

— Нікого я не викликатиму! — гнів Дмитра виявився заразливим. — Я не маленька дівчинка, можу сама вирішити, що мені робити! Встигнете ще в той будинок! Я теж не нелюд, щоб одразу людину зі своїх рахунків списувати! Може, я і не професійна доглядальниця, але потерпите!

— Не буду я нічого терпіти, — блискаючи розлюченими очима, заявив чоловік. — Досить, натерпівся. І з грошима “овочем” валятися тут було мало радості, а тепер взагалі немає сенсу. Не віддаси? Тоді я оголошую голодування. Коли зрозумієш, що можеш у такому розкладі під статтю загриміти, віддаси, як мила. А тепер вийди звідси! — Він відвернувся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

На вечерю Дмитро не торкнувся супу. Ароматний борщ із фрикадельками деякий час парував на тумбочці, але незабаром під ударом його потужного, хоч і ослабленого кулака, тарілка розлетілася на друзки, і фрикадельки опинилися на підлозі. Олеся сиділа, схлипуючи, на кухні і згадувала вчорашній голодний блиск в очах Дмитра, боячись навіть уявити, наскільки йому хочеться їсти зараз.

— Мамо, ти чого плачеш через дядька Дмитра? — маленька Злата виявилася не по роках проникливою. — Він тебе образив?

— Ні, — похитала головою Олеся, — просто він не хоче бути для нас зайвою проблемою і просить відвезти його до спеціального будинку. Мені його шкода, але він тепер їсти відмовляється.

— Зовсім як я, коли не хочу до садочка йти, — провела несподівану паралель дівчинка. — Мамо, я піду попрошу його казку про Буратіно мені почитати. Він добрий, може заспокоїться.

І Олеся із подивом побачила, як її шестирічний дипломат зліз зі стільця і потягнув барвисту книжку просто до мансарди.

— Дядьку Дмитре! — пролунав дзвінкий Златин голос. — Почитай мені книжку, бо мама чомусь сердиться і слова пропускає. А я без казки заснути не зможу.

«Яка ж вона хитрюга», — подумки вразилася мама. «Схоже, жіночої мудрості я тепер навчатимуся у своєї дочки, а не навпаки».

Приблизно за півгодини басовитий голос Дмитра, що розповідав про безсовісні витівки лисиці Аліси та кота Базиліо, стих. Олеся потайки зазирнула до кімнати. Злата спала у кріслі, згорнувшись калачиком і тихо сопучи. Дмитро лежав, не випускаючи з рук книжку про багатостраждального Буратіно, а його очі підозріло блищали.

Не кажучи ні слова, Олеся забрала Злату спати. Потім так само мовчки піднялася нагору, прибрала розбиту тарілку і, ніби ненароком, поклала на тумбочку бутерброд із сиром і склянку теплого молока. Потім так само мовчки вийшла навшпиньки і нечутно зачинила двері.

Вранці вона прокинулася ще до світанку і, не втерпівши, прокралася до мансарди. Дмитро спав. Бутерброду та молока на тумбочці не було. Втім, на підлозі їх теж не було. Олеся посміхнулася і, обережно зачинивши двері, заспокоєна пішла досипати.

Фортеця гордості ще не впала. Дмитро відмовився від голодування, але догляд за собою посилено намагався звести до мінімуму. Він важко терпів необхідні процедури, і в ці хвилини Олесі здавалося, що єдине, що вона чутиме — це скрегіт його зубів від внутрішнього болю. Дні йшли, Дмитро чах. Вилиці його загострилися. Навіть веселе щебетання Злати не могло висмикнути “кляп”, що наглухо перекрив його волю до життя.

Олеся страждала. Ця людина, яку вона теоретично мала сприймати як тягар і глобальну проблему, насправді будила в ній зовсім інші почуття. Гострий жаль затуляв повагу до його незвичайної душевної сили, до мужності, з якою він переносив свій життєвий крах, не дозволяючи собі ні скаржитися, ні ремствувати. Вона мимоволі порівнювала його з Тарасом. І колишній чоловік, хоч і був цілком здоровий, здавався в порівнянні з Дмитром розпещеним, “тепличним” хлопчиськом, що так і не вийшов із дитсадкового віку.

Звичка все вирішувати і брати на себе відповідальність дуже заважала зараз Олесі. Вона відчувала, що ці якості зараз не підходять, але інакше давно вже не вміла. Вона вважала за краще мовчати, що ніяк не покращувало стану справ.

Плюс до всього, зайшов у глухий кут її робочий проєкт. Зниження ставки означало, що вона повинна була знайти нестандартне, але високоприбуткове рішення, аби вижити. Олеся билася з ним уже два дні, відчуваючи себе осінньою мухою, що шалено намагається пробити головою запилене шибкове скло. Нарешті її осяяло.

Він же підприємець, хай і колишній! Він мав досвід, гострий розум, що бачить не просто цифри, а й реальні схеми. Можливо, якщо викласти йому суть справи, можна буде знайти ту саму ниточку, яка постійно вислизає від неї.

Відчуваючи себе Златою, що просить почитати книжку про Буратіно, вона рішуче відчинила двері до кімнати Дмитра.

— Я маю до вас серйозну розмову.

— Що, ви нарешті дозріли для ухвалення єдино правильного рішення? Я готовий до поїздки в будинок для людей похилого віку хоч зараз! — миттєво наїжачився її мешканець, намагаючись знову відгородитися сарказмом.

— У нас із вами різні уявлення про єдино правильне рішення, — не прийняла його тон Олеся. — Я про інше. Мій проєкт не йде. Ви, мабуть, “тертий калач” у цій сфері, можливо, підкинете якусь слушну думку? — і, не даючи Дмитрові можливості заперечити, Олеся одразу перейшла до справи, детально викладаючи фінансові потоки, ризики та можливості.

Дмитро вислухав її дуже уважно. Помовчав, подумав і видав щонайменше три альтернативні варіанти, які докорінно відрізнялися від концепції Олесі, але розкривали конкретні та досить перспективні перспективи на українському ринку. Він говорив про регіональну логістику, про недооцінені можливості західних областей і про те, як правильно “завести” проєкт, щоб мінімізувати податкові ризики.

— Це дуже несподівано, — задумливо промовила Олеся, гризучи олівець, що ризикував перетворитися на тріски, і в запалі не помічаючи особливо уважний, оцінюючий погляд Дмитра. — Я спробую розвинути ці ідеї. Останнє слово, звичайно, буде за шефом, але ви, схоже, мене чудово врятували.

З цього дня у них з’явилася нова, спільна тема для спілкування. Олеся дивувалася незвичайному, гострому розуму і життєвому досвіду Дмитра, розкриваючи для себе нові ракурси ведення бізнесу, а заодно і виходів зі складних життєвих ситуацій. Вона із задоволенням помічала, що чоловік пожвавлюється, іноді навіть дозволяє собі жартувати, але водночас кардинально дистанцію не скорочує, як і раніше, ховаючись за непроникною стіною сарказму та іронії.

Олеся терпіла. Вона, яка сама пережила зраду, чудово розуміла, як йому зараз. Покинутому, обчищеному до нитки, що втратив останню надію на одужання, а заразом і останню віру в людей. Безпомилковим жіночим чуттям вона відчувала, як боїться він розчаруватися ще й у ній, як заздалегідь стискається в клубок, передчуваючи ту годину, коли не витримає ще й вона.

Рухи людської душі складні та суперечливі. Боячись зламатися під вагою зваленої на себе ноші, Олеся з кожним днем усе сильніше прив’язувалася до Дмитра, до його сили духу, до його інтелекту. Вона постійно побоювалася, що, доглядаючи його, поглядом чи дотиком видасть свої зростаючі почуття і спровокує нове відчуження. Жінкам він тепер не довіряв, і для цього мав усі підстави.

Але міцний лід болю та жорстокості все-таки був зламаний.

Одного похмурого, дощового дня Олеся насилу вмовила Дмитра постригтися. “Виглядаєш, як відлюдник. Треба надати тобі більш… ділового вигляду. Раптом нам доведеться проводити зустрічі з інвесторами по відеозв’язку”, — жартома наполягла вона. Пересадивши його в крісло, вона заклацала ножицями, відчуваючи майбутнє перетворення. Чоловік мовчав, але було видно, що в глибині душі він радий турботі.

Тим часом дощ переріс у досить сильну грозу. Олеся вся стиснулася і поспішила закінчити стрижку. Яскравих блискавок і гуркоту грому вона боялася з дитинства. З тих самих пір, коли в її рідному селі весела тітка Галя пішла в поле здорова, співуча й усміхнена, а повернулася бліда, застигла і нерухома, розкинута на возі. Цей контраст і так миттєво перерване блискавкою життя назавжди залишили відбиток у її пам’яті. У місті переносити грозу було легше, там було відчуття деякої захищеності високими будинками. Але тут, в окремому заміському будинку, до Олесі підступив такий же сильний, як і в дитинстві, паралізуючий страх.

Вона почала поспішати закінчити стрижку, поки її тремтячі пальці хоч трохи слухалися. Гроза тим часом посилювалася, наближаючись. І, нарешті, яскрава, сліпуча блискавка і сильний гуркіт грому вдарили над самим будинком. Олеся скрикнула і впустила ножиці. Намагаючись впоратися зі страхом, вона нахилилася їх підняти. Але в цей момент наступний удар розщепив стару яблуню біля ганку, і не в силах далі стримувати себе, жінка закричала. Не встигнувши підняти ножиці, вона вчепилася в Дмитра, намагаючись сховатися в його, як їй здавалося, надійних і міцних руках.

Злива хльостала по хаті, зламані гілки яблуні дряпали вікно, а вона все міцніше притискалася до нього, не помічаючи, як він дбайливо гладить її темне волосся і шепоче щось заспокійливе: “Тихіше, Олесю, тихіше, це просто дощ. Усе закінчиться. Я тут”.

Поступово Олеся заспокоїлася, взяла себе в руки і, піднявши на Дмитра залите сльозами обличчя, сказала:

— І як я можу віддати до того будинку того, без кого я не зможу тут пережити жодної грози?

Дмитро стримано, ледь помітно посміхнувся і дбайливо витер з її очей сльози. Вперше за довгий час його очі були теплими, без тіні сарказму.

Гроза наробила чимало лиха. Окрім розщепленої яблуні та тріснутого шибки, у селищі зникла на кілька днів електрика, позбавивши одразу всіх його мешканців усіх благ цивілізації. Головною проблемою для Олесі став забитий продуктами холодильник, який миттєво перетворився просто на шафу для зберігання. Вона спробувала згадати, як бабуся виходила з подібних ситуацій, і тільки тепер виявила, що у великому заміському будинку немає такої елементарної та вкрай необхідної речі, як льох. Дмитро свого часу не встиг його викопати, хоча вже заготовив цеглу та всі необхідні матеріали.

Обміркувавши проблему, Олеся вирішила, що цей недогляд час виправляти. Після обговорення проблеми з місцевим населенням, двоє кремезних хлопців — брати-будівельники, зголосилися зробити льох у короткі терміни і за досить помірну ціну. Для облаштування льоху був обраний старий, але ще міцний сарай, і робота закипіла.

Життя в будинку пожвавішало. Дмитро активно обговорював із робітниками нюанси справи, даючи цінні поради щодо гідроізоляції. Олеся спустошувала вміст холодильника, готуючи їм ситні обіди. Біля сараю все вище ставала гірка вигрібаної землі. Хлопці працювали справно, роблячи короткий перекур, плювали на долоні і знову бралися за лопати.

Дмитру з вікна мансарди було видно вхід до сараю, і він цілими днями спостерігав за робітниками. Олесі здавалося, що він подумки проживає кожен рух лопати, шкодуючи, що не може приєднатися.

Одного дня, коли час уже наближався до обіду і Олеся помішувала ложкою майже готовий, густий борщ, на порозі кухні з’явився один із хлопців, із заклопотаним і серйозним обличчям, тримаючи в руках дивний, проржавілий циліндричний предмет.

— Що це? — підняла на нього очі Олеся.

— Ну, це в господарів треба питати, — усміхнувся хлопець. — Але ви господарі нові, тож самі навряд чи знаєте. Викопали ми щойно цю штуковину. Спочатку з переляку мало саперів не викликали, думали, що снаряд. Потім придивилися трохи і зрозуміли, що це тільки гільза від нього, обрізана і запаяна воском. За вагою важка. Вручаємо ось вам, розбирайтеся. Ми до чужого добра не охочі.

З цими словами хлопець поклав іржавий, у грудках сирої глини циліндр на кухонний стіл і вийшов, кинувши на ходу з посмішкою:

— А борщець-то знатний, майже півгодини слину на нас наганяє.

Олеся спішно зібрала обід, розливши борщ по тарілках, і продовжила поратися на кухні, зрідка поглядаючи на дивний предмет і не наважуючись взяти його до рук.

Увечері, коли робота була закінчена і брати вирушили додому, Олеся зварила Дмитрові міцної кави і, прихопивши дивну знахідку, піднялася нагору.

Чоловік, помітивши в руках у Олесі важку залізяку, відреагував своєрідно:

— Вирішила мене нарешті добити? Що це, стара гантель?

Олеся, сплеснувши руками від обурення, випустила залізяку, і та з гучним стукотом покотилася по підлозі мансарди.

— Це хлопці в сараї викопали, — пояснила вона, піднімаючи предмет. — Я без вас розглядати його не наважилася.

Дмитро взяв до рук гільзу і почав зосереджено її розглядати.

— Ну, хтось намагався на совість, запаяли, звісно, капітально. Щоправда, час і волога свою справу зробили, розкрити цю штуковину буде нескладно. У мене на полиці під сходами є скринька з інструментом. Принесіть мені його, будь ласка, а ви зі Златою підіть поки що до саду. Вибухнути тут ніби нічого, але мені буде так спокійніше.

Олеся послухалася. Їй чомусь було легко слухатися Дмитра, незважаючи на його хворобу та безпорадність. Сила духу робила свою справу.

Вони зі Златою якраз зліпили височенну вежу з піску, коли впевнений, але разом з тим збентежений голос чоловіка покликав її всередину. Увійшовши до кімнати, вона побачила Дмитра, який задумливо перебирав пальцями блискучі жовті монетки. Розпиляна іржава гільза валялася на підлозі.

— Схоже, я недаремно так часто читав Златі книжку про Буратіно, — підняв Дмитро на Олесю серйозні, трохи ошелешені очі. — Привалили і до мене мої золоті.

Олеся взяла в руки одну монетку і вдивилася. На її долоні красувався в променях вечірнього сонця золотий миколаївський червонець. Царська монета, стара, але ідеально збережена, сяяла, як щойно викарбувана.

— У кого ти купила цей будинок? — спробувала прояснити картину вона.

— Якісь непрямі спадкоємці, сьома вода на киселі. За чутками, це була дача якогось маститого професора з дружиною, родове гніздо. Але рід перевівся, і дачу мені продали ті, що виявилися спадкоємцями, які роздерли професорську спадщину по клаптиках, замість того, щоб поцікавитися долею старих ще за життя. Цікаво, чи сам професор знав про цей скарб? Лежить воно, мабуть, у землі вже дуже давно. Точніше лежало.

— Дмитре… — Олеся згрібла долонькою золоті кружечки і насупила брови. — А тут вистачить на клініку?

— Із лишком, — відповів Дмитро, а Олеся не відвела очей від його пильного, сповненого болем, любов’ю та новою надією, погляду.

Це був не просто скарб. Це був оберемок надій, подарований долею, аби дати цим двом, зраненим зрадою людям, можливість не лише врятуватися, а й знову повірити у завтрашній день.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.