Народитися старшою дитиною – це не завжди привілей. У Віри, по суті, вибору не було: вона з’явилася першою, довгоочікуваною донечкою для своїх батьків.

Василь та Олена майже десять років мріяли про дітей, молилися, надіялися. І коли доля подарувала їм Віру, вирішили не зволікати – народили ще сина, а згодом і другу доньку. Бо знали: молодими себе вже не назвеш.

Дитинство Віри важко назвати безтурботним. Вона постійно допомагала матері – то братика з пелюшок вибачила, то сестричку нагодує, то й по господарству щось зробить. Маленькою нянькою вона стала з ранніх літ.

З роками мало що змінилося. Коли Олег і Наталя пішли в школу, Віра замість того, щоб гратися з подружками, сиділа з ними над уроками: спершу виконувала завдання за брата й сестру, а тоді бралася за власні.

Вона добре вчилася, мріяла поступити в інститут. Та саме в той час злягла мати. Батько попросив:

– Доню, почекай із навчанням. Потрібно, щоб хтось залишився біля мами.

Так Віра на рік відклала свої плани. А згодом їх і зовсім перекреслило життя. За два роки матері не стало. Брат поїхав навчатися, сестра теж вирушила в місто, а Віра так і залишилася біля батька.

Коли не стало й тата, вона лишилася сама у великій хаті. Тримала корову, козу, курей, кролів. Не для себе – для того, щоб підтримати Олега й Наталю. Адже мамині слова стояли в пам’яті:

– Доню, пообіцяй, що не покинеш брата й сестру. Ти старша, тепер ти замість мене.

І Віра тримала обіцянку: допомагала з весіллям, щотижня передавала продукти, доглядала племінників усе літо, балувала подарунками. Жила для інших, не думаючи про власне щастя. Доки її ровесники виховували вже онуків, вона так і залишалася сама.

Але доля має свій особливий гумор. Якось до сусідки приїхав її брат Василь. Розлучений, без даху над головою. Спочатку вони з Вірою просто перемовлялися через паркан, а згодом почали зустрічатися. Він чесно зізнався:

– Жити мені ніде… Але ти мені до серця припала. І це не через хату.

Для Віри це було вперше – відчувати, що її справді люблять. І в сорок пʼять років вона наважилася відповісти взаємністю.

Та коли брат із сестрою почули, що Віра вирішила вийти заміж, зчинили бурю.

– Ти що надумала? – дорікали. – На схилі літ заміж?! Навіщо тобі це? У тебе є ми, є наші діти. А цей голодранець не тебе, а хату твою любить.

А коли зрозуміли, що переконати сестру не вдасться, заявили: якщо хоче залишити дім за собою, виплати нам наші частки.

Грошей у Віри не було, Василь теж не міг допомогти. Але він запропонував просте рішення:

– Продавай живність, їдемо в місто. Знімемо квартиру, роботу знайдемо. А хату нехай вони доглядають, тепер їхня черга.

Так у житті Віри вперше настала її власна пора – пора щастя. Вони з Василем переїхали в місто, орендували квартиру і тихенько собі жили.

А хата в селі, на жаль, почала занепадати, бо родичі, які звикли приїжджати туди лише по продукти і щоб відпочити, навіть уявлення не мали, скільки треба прикласти зусиль, щоб хата в селі не занепадала, а жила.

Винною у всьому вони зробили старшу сестру, яка на їхню думку, не виконала волю матері, а погналася за примарним щастям.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.