– Не хвилюйся ти так, Світлано. Все буде добре, – заспокоював дружину чоловік.
– Та я знаю. Але ж весілля на 300 осіб – чи жарт? Як добре, що ти у мене є! І що б я робила без тебе? – Світлана пригорнулася до чоловіка, і згадала той день, коли він врятував її від людського осуду і пересуд, навіть батьки від неї відмовилися, а Степан не просто допоміг, а став для неї вірним другом і помічником ось уже протягом 25 років.
– Мамо, тату, ну чого ви розсілися? Весілля завтра. Невже для вас роботи нема? – забігла в кімнату Соломія і стала радісно щебетати.
– Це я тобі, Світлано, за доньку дякую, – очі Степана на мить стали вологими.
Вони обоє поринули у події 25-річної давності, коли Світлана вже думала, що для неї життя закінчилося.
Дівчина поступила в інститут, і подавала великі надії. Батьки раділи за успіхи своєї доньки. Але після першого курсу приїхала Світлана додому дуже зажуреною, а в кінці літа у неї вже було видно заокруглений животик.
Батько дитини як тільки почув новину, то відразу сказав, що він не готовий, та ще й треба довести, що це його дитина, адже Світлана три місяці була вдома.
Хлопець був настільки категоричним, що перевівся на навчання в інше місто, зробив так, щоб Світлана його не знайшла.
У дівчини була одна надія – на батьків. Але вони її не підтримали. Якщо мама ще була готова прийняти вдома доньку, то батько не хотів її навіть бачити, бо вважав, що вона осоромила їх на все село.
Світлана і сама не знає, що б робила, якби в той день не зустріла випадково свого сусіда Степана, дружили вони з ним ще з дитинства.
Під впливом емоцій вона йому все розповіла, а він довго не думаючи запропонував їй заміж за нього виходити.
– Як заміж? Коли? – сполохалася дівчина.
– А от навіть зараз підемо в сільраду і заяву віднесемо. Якщо ти згідна. Я стану для твоєї дитини найкращим татом, і ніхто про це і не дізнається, – пообіцяв тоді Степан.
Таємницю Світлани знали лише її батьки і вони з Степаном. Так що коли донечка народилася, ні у кого і сумніві не виникало, що Степан їй не рідний батько. А любив він свою Соломійку так, що готовий був заради неї зірочку з неба дістати.
Соломія вивчилася в університеті, привезла з міста нареченого, і ось тепер її весілля. Хвилювалася не лише Світлана, але і Степан, бо весілля вирішили робити велике, аж на 300 осіб, і хотілося, щоб все пройшло по найвищому розряду.
В день весілля Соломія була неперевершеною. Степан не міг налюбуватися дочкою, і навіть дякував Богу, що тоді все так склалося.
Ніщо не віщувало біди. Гості якраз сіли за перший стіл, як раптом посеред зали з’явився невідомий чоловік. Серце Світлани завмерло, бо лише вона одна знала, ким Соломії доводиться цей непроханий гість.
Чоловік, на вигляд років 45-ти, впевнено крокував до наречених. Соломія захвилювалася, бо не могла зрозуміти, чому вона так схожа на цього чоловіка, якого раніше ніколи не бачила.
– Доню, я твій тато. Решту тобі пояснить мама. Пробач, якщо зможеш, – сказав незнайомець і витягнув папку з якимись паперами.
Соломія дивилася то на гостя, то на маму, а гості затихли настільки, що було чути навіть важке дихання головних учасників цієї сцени.
– Це ключі від новенької двокімнатної квартири в новобудові, яку я відразу оформив на тебе. Прийми від мене цей весільний подарунок, – чоловік поставив папку з документами, ключі і пішов так само раптово, як і з’явився.
Гості ще трохи поперешіптувалися, і весілля продовжилося. От тільки наречена сиділа сумна. Вона була ошелешена тим, що щойно відбулося, адже все життя вона вважала Степана своїм батьком.
– Мамо, як ти могла приховувати від мене правду стільки років? – запитала Соломія, коли вони з Світланою залишилися наодинці.
– Доню, не суди мене. Це важка і складна історія. Твій батько відмовився від нас. А Степан став для тебе найкращим татом, якого годі і шукати, – спробувала хоч щось пояснити Світлана своїй доньці.
Соломія спочатку дуже образилася, і навіть перестала спілкуватися з Світланою і Степаном.
Але через кілька днів сама прийшла просити у них пробачення. Адже зрозуміла, що справжній батько не той, хто дав життя, а той, хто виховав і довів до людей. І це, без сумніву, був Степан. А мама нічого не сказала, бо розуміла, що знання правди нічого, крім зайвих запитань і болю і не дало б.
– Мамо, тату, а може мені не варто приймати і цю квартиру? – розгублено запитала Соломія.
– Чому ж не варто? Подарунок дуже доречний, ви ж не маєте окремого житла. А тепер зможете жити самі, – сказала мама. – Вважай, донечко, що це компенсація від рідного батька.
– Тату, а ти не проти? – звернулася Соломія до Степана.
– Не проти, доню. Головне, щоб ти була щасливою, – відповів люблячий батько.
А яка ваша думка? Чи правильно зробили Світлана і Степан, що не відкрили цю таємницю доньці раніше? І як в таких випадках варто було б чинити?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
