Богдан завжди мріяв про спокійну сім’ю, де панує злагода. Коли він одружився з Оленою, йому здавалося, що все так і буде: дружина гарна, розумна, мама горда, що син нарешті став на весільний рушник. Перший рік вони справді намагалися тримати рівновагу – зустрічалися всі разом за святковим столом, говорили про дітей, про роботу.
Але під цією обгорткою сімейного миру жевріла напруга.
– Ти знову поїдеш до мами в суботу? – Олена стояла біля плити, помішуючи борщ, і поглядала на чоловіка.
– Так, вона просила допомогти їй з городом, – відповів Богдан.
Олена скривилася:
– Та невже? Вона ж знає, що ми з дітьми теж потребуємо твоєї уваги. Але для неї завжди ти перший.
Вона говорила спокійно, але в її інтонації було стільки докору, що Богдан почувався винним.
– Ну, то я в неділю з вами проведу день, добре? – спробував він примиритися.
– Побачимо… – холодно відповіла Олена.
Світлана Іванівна, мама Богдана, зустрічала сина теплою усмішкою. Вона завжди готувала щось смачненьке, аби тільки він почувався, як удома.
– Синку, а вона тобі добре господиня? – запитала, наливаючи чай.
– Мамо, не починай… – Богдан зітхнув.
– А що? Я бачу, що ти втомлений. Усе на тобі, а вона що? Чи не занадто думає тільки про себе?
Богдан мовчав. У грудях щось стискало. Він не хотів ні маму образити, ні дружину. Але з кожним таким візитом у ньому росла тріщина.
На людях Олена й свекруха трималися чемно. Олена подавала страви, Світлана Іванівна дякувала. Обидві усміхалися, але в очах був холод.
– Ну що, Богданчику, як у вас справи? – питала мама.
– Добре, мамо, все добре, – відповідав він, ніби виправдовуючись.
– От і чудово, – втручалася Олена, – у нас завжди все добре, правда ж?
Гості бачили картинку злагоди, але після застілля Олена могла годинами дорікати чоловіку:
– Ти бачив, як вона на мене дивилася? Ти бачив?
А мама, залишившись сама, тихо повторювала:
– Не та жінка тобі, синку, дісталася… Не та.
Одного разу Богдан не витримав.
– Досить! – гримнув він у розмові з Оленою. – Ти постійно говориш мені проти мами, а мама – проти тебе! Я вже не знаю, кому вірити. Я ходжу між вами, як між двома вогнями!
Олена заплакала.
– А ти хіба не бачиш, що я стараюся? Я ж не ворог їй! Але вона мене не прийняла від початку.
На наступний день Богдан поїхав до матері.
– Мамо, я не можу так жити, – говорив він, опустивши голову. – Ви з Оленою доведете мене до розлучення.
– Та що ти таке кажеш, сину? Я ж тільки добра тобі хочу, – запевняла Світлана Іванівна.
– А виходить гірше. Ви обидві тягнете мене у різні боки. Я не витримаю.
Вранці Богдан не повернувся додому. Він поїхав на роботу, але дзвінків ні від мами, ні від Олени не приймав. Увечері написав обом одне й те саме повідомлення:
“Я більше так не можу. Якщо ви обидві мене любите, перестаньте налаштовувати мене одне проти одного. Інакше сім’ї не буде.”
Ці слова стали для них справжнім потрясінням.
Через кілька днів Світлана Іванівна сама приїхала до них додому. Сіла за стіл і, не дивлячись Олені в очі, промовила:
– Я… хочу попросити вибачення. Може, я була занадто різка. Може, не зуміла відразу прийняти тебе, Олено. Але я не хочу втратити сина через те, що ми з тобою не вміємо порозумітися.
Олена здивувалася. У її очах з’явилися сльози.
– І я прошу у вас вибачення, – сказала вона. – Я справді часто дорікала Богданові, підозрювала вас у поганому. Давайте спробуємо інакше.
Богдан дивився на них обох і вперше за довгий час відчув полегшення. Він для себе твердо вирішив, що більше не дозволить їм налаштовувати себе одна проти одної. Він чоловік, і він має це припинити!
Історія Богдана, Олени й Світлани Іванівни показує, що родинні стосунки руйнуються тоді, коли ми сіємо недовіру й підозри. Ніхто не має права змушувати людину вибирати між мамою і дружиною. Бо любов – це не змагання, а підтримка.
Тільки щирість і вміння почути одне одного можуть врятувати сім’ю від розколу. І кожен із нас має пам’ятати: слово, сказане з докором, здатне розділити, а слово, сказане з добротою, може зцілити.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
