— Годі вже, Олеже. Поминальний обід скінчився, з мамою попрощалися, провели по-людськи, давай завершувати це все.
Людмила енергійно обтрусила невидиму пилинку зі свого дорогого вовняного пальта.
Минуло дев’ять днів.
Маму провели в останню дорогу, поминальні обіди закінчилися, очі від сліз висохли.
Життя вимагало прагматизму. І рішень.
— Що закінчувати, Людмило? — Олег розгублено озирався навколо. Ця двокімнатна квартира на Оболоні була його всесвітом. Ось мамине крісло, де вона роками плела шкарпетки. Ось старий фікус, що впирався листям у стелю. Повітря досі зберігало ледь відчутний запах лаванди та м’ятних маминих крапель, що назавжди в’ївся в ці стіни. — Ми ж просто сидимо, згадуємо.
— Згадуємо ми вже другий тиждень. Пора думати про майбутнє. Я вже знайшла покупців на мамину квартиру. Молода пара, готові вийти на угоду хоч завтра. Гроші на руки.
Олег мало не поперхнувся кавою.
— Як знайшла? Коли? Ми ж навіть не обговорили.
— А нащо тягнути? — відрізала сестра. — Ти у своєму Львові, у тебе там кар’єра, сім’я. У мене тут свої клопоти. Квартира стоятиме пусткою, рахунки за опалення будуть космічні. А гроші зайвими не бувають. Тобі треба добудовувати свій котедж, мені — доньку до університету готувати. Все логічно.
— Людмило, чекай. Може, не треба так швидко? Це ж родинне гніздо. Наша пам’ять.
— Пам’ять — це фотографії у хмарі, Олегу, а не застарілі комунікації та старий паркет. Орендарі лише все занепастять, а потім шукай їх вітра в полі. Продаємо, ділимо навпіл — і кожен іде своїм шляхом. Це єдино правильний варіант.
Він мовчав, розглядаючи тріщинку на старій чашці.
Сестра завжди була такою — залізною, розважливою.
Фінансист до мозку. Усе прораховано, усе за планом. Почуття для неї були лише непередбачуваними витратами.
— А як бути з пані Марією? — нарешті запитав він.
Людмила скривилася, ніби лимона з’їла.
— А що з нею? Розрахуємося за останній місяць — і нехай щастить. Вона і так затрималася. Чого вона тут досі сидить? Робота закінчена, пацієнтки немає.
— Але вона була поруч із мамою останні два роки, вона ж доглядала її. Вдень і вночі. Вона їй стала майже рідною.
— За зарплату, Олегу! За солідну зарплату, яку я особисто їй платила! — голос Людмили став сталевим. — Вона не за «дякую» тут каші варила. Тож нехай збирає валізи. Я сьогодні їй про це скажу.
У коридорі тихо рипнули двері.
До кімнати, майже нечутно ступаючи, увійшла доглядальниця.
Пані Марія. Невисока жінка з сивиною на скронях і такими глибокими зморшками навколо очей, що здавалося, вона несе на собі тягар усього світу.
— Чай закінчився. Може, ще заварити? — тихо запитала вона, забираючи брудний посуд.
— Не варто, — холодно кинула Людмила. — Пані Маріє, я сподіваюся, ви вже почали пакувати речі? Завтра ми маємо звільнити квартиру для огляду.
Доглядальниця поставила чашки назад на столик. Її погляд був спокійним, але твердим.
— Я нікуди не поїду, Людмило.
— Це як розуміти? — брови Людмили злетіли вгору. — Ви вирішили, що це готель? У вас є своя квартира в передмісті, здається.
— Була, — так само тихо відповіла жінка. — Продала півтора року тому.
Олег здивовано підняв голову.
— Навіщо? Що сталося?
Пані Марія зітхнула.
— Онукові потрібна була термінова реабілітація за кордоном. Олена Петрівна знала про це.
— Дуже зворушливо, — саркастично зауважила Людмила. — Але це ваші родинні драми. Ми вам співчуваємо, проте просимо залишити приміщення.
— Не можу, — повторила доглядальниця. — Бо це тепер моя оселя.
У кімнаті стало так тихо, що було чути цокання старого годинника на кухні.
Людмила першою отямилася. Її обличчя вкрилося червоними плямами.
— Що?! Ви що собі дозволяєте? Ви марите?
— Це моя власність, — спокійно сказала пані Марія. Вона підійшла до комода, дістала шкіряну папку і поклала її на стіл. — Ось. Дарча. Від Олени Петрівни. Завірена нотаріусом ще минулої зими.
Людмила вихопила документ.
Її очі шалено бігали по тексту.
— Це фальшивка! Цього не може бути! Мама ніколи б, вона б не залишила нас ні з чим!
— Могла. І зробила, — голос жінки став гучнішим. — Нотаріус Ковальчук, контора на Хрещатику. Все за законом.
Олег взяв папір із тремтячих рук сестри.
«Договір дарування. Я, Олена Петрівна Шевченко, перебуваючи при повному розумі, дарую квартиру Марії Іванівні Литвин.»
Підписи. Печатки. Все виглядало бездоганно.
— Це ви щось намудрували там! — вигукнула Людмила. — Ти обдурила маму! Ти підливала їй щось! Я подам в суд!
— Не кричи, доню, — сказала пані Марія. В її голосі не було агресії, лише нескінченний смуток. — Олена Петрівна все розуміла. Її розум був світлим до останньої хвилини. На відміну від вашої совісті.
Людмила розвернулася до брата.
— Олегу, чого ти мовчиш? Скажи їй! Вижени цю жінку з нашої квартири!
Олег не міг відвести погляду від дарчої.
Підпис матері — знайомий, дрібний, трохи нерівний.
— Пані Маріє. — він підняв голову. — За що? Чому вона це зробила?
— А ти сам себе спитай, Олегу, — відповіла вона. — Коли ти востаннє дзвонив їй просто так? Не на свято, не за грошима, а щоб спитати: «Мамо, як твоє серце?».
Олег нахмурився, намагаючись згадати.
— Ну я був зайнятий. Проєкти, відрядження. Я дзвонив на Великдень.
— На Великдень. На три хвилини. А до того — на Різдво. Оце і вся твоя увага. Ти навіть не знав, що вона допомогла мені врятувати онука. Сказала: «Маріє, у мене на книжці є гроші на чорний день. Нехай вони стануть білим днем для хлопчика».
— Які ще гроші?! — Людмила аж підскочила. — Ти ще й гроші з неї виманювала?
— Я нічого не просила. Вона сама віддала. І благала вам не казати. Казала: «Людмилі не кажи, вона за кожну копійку мене дорікне, що я не на її новий бізнес їх віддала».
Олег згадав.
Людмила справді кілька років тому вимагала у матері продати дачу в селі, щоб інвестувати у свою справу.
— Вона мені про це згадувала, — глухо промовив він. — Що ти її тоді дуже образила словами про «старий непотріб».
— Вона все зробила для нас! — кричала Людмила. — Вона була нашою матір’ю!
— Правда? — пані Марія подивилася їй прямо в очі. — А що ви зробили для неї?
— Я?! Я оплачувала ваші послуги! Я купувала їй делікатеси, які вона навіть не їла! Я привозила найкращих лікарів із приватних центрів!
Пані Марія гірко всміхнулася.
— Лікарі. Ви приводили тих, кого вважали за потрібне. А допомагав її старий лікар Семен із сусіднього під’їзду, який заходив просто так, по-сусідськи. Делікатеси. Ви привозили той свій «суперфуд», а вона мріяла про звичайні деруни зі сметаною. Які я їй смажила, а вона їла і плакала від щастя.
— Ти все брешеш!
— А пам’ятаєш свій останній візит, Людмило? — вела далі доглядальниця. — Ти забігла на десять хвилин. Навіть пальта не зняла. Зробила фото для соціальних мереж — «З моєю дорогою матусею», написала пост про сімейні цінності й пішла. А Олена Петрівна потім годину дивилася у вікно і казала: «Я для неї лише зручний фон для вподобайок».
Олег відчув, як до горла підступає клубок.
Він бачив ті пости сестри.
Ідеальна картинка щасливої родини.
А за картинкою — порожнеча.
— Це все неправда! — прошипіла Людмила.
— Вона підписала дарчу після вашої останньої сварки, — тихо додала пані Марія. — Пам’ятаєш, як ти кричала, що вона «зажилася на світі» і заважає тобі продати квартиру, щоб ти могла купити нерухомість за кордоном?
Людмила застигла. Її обличчя стало сірим, як попіл.
— Я чула, — сказала доглядальниця. — Я була на балконі, вішала білизну. Мама після того три дні не спала. А потім покликала юриста. Вона сказала мені: «Маріє, ти дала мені більше тепла за ці два роки, ніж мої діти за все життя. Нехай це буде твій дім. А вони молоді, вони собі ще зароблять».
Олег закрив обличчя руками.
Він усе зрозумів. Це була правда. Це був останній крик покинутої душі.
— Ні, я не це мала на увазі, я просто була в стресі, — заїкалася Людмила.
— Яка вже різниця? — Марія зітхнула. — Слова — як камінь. Назад не повернеш. Вона почула те, що почула. І зробила вибір.
Людмила раптом випросталася.
Її очі знову наповнилися холодною люттю.
— Вибір? Ну, побачимо! Я йду в суд! Я доведу, що вона була нерозумна! Ми проведемо всі експертизи! Ти нічого не отримаєш, зрозуміла? Ти — ніхто!
Вона вхопила брата за плече.
— Олегу, ти підтримаєш мене. Ми скажемо, що вона була не в собі. Що ця жінка її обхитрила. Ми їй покажемо!
Олег повільно підвів очі. Він подивився на спотворене обличчя сестри.
Потім на спокійне обличчя жінки, яка тримала маму за руку в її останні години.
— Людмило, — тихо запитав він. — Ти маму хоч раз просто обійняла за ці роки? Без приводу?
Питання було настільки несподіваним, що Людмила замовкла.
— Що ти за нерозумні питання ставиш? Я виконувала свій обов’язок!
— Ти не любила її. Ти керувала нею. Як проєктом. Ти знала, що вона любила дивитися старі фільми? Ти знала, що вона мріяла поїхати до Вінниці на фонтани? Ти взагалі нічого про неї не знала.
— Ти зрадник! — закричала Людмила. — Ти за цю чужу жінку? Проти рідної сестри?
— Я не за неї. Я за маму. І за правду. А правда в тому, що цю квартиру отримала людина, яка справді була поруч. А не ми — ті, хто чекав на спадок.
Людмила подивилася на нього з невимовною ненавистю.
— Ну і залишайся тут! Тіштеся цією квартирою! Ти мені більше не брат!
Вона вилетіла з кімнати, грюкнувши дверима так, що затремтіли шибки.
В квартирі знову запала тиша. Олег відчував себе порожнім.
— Може, ви дарма так з нею, — тихо сказала пані Марія.
— Ні. Все правильно. Вона не зміниться. Мені пора на потяг.
Він вже був на порозі, коли доглядальниця його наздогнала.
— Зачекайте.
Вона винесла старий альбом із фотографіями, обтягнутий оксамитом.
— Візьміть. Олена Петрівна просила віддати вам. Щоб ви пам’ятали, якими були колись.
Олег притиснув альбом до грудей.
Він відчув запах старого паперу і дитинства.
— Дякую, — прошепотів він.
— Вона вас любила, Олеже. Просто вона дуже втомилася бути самотньою у власній родині.
Олег вийшов у під’їзд.
На вулиці сідав туман.
Він розумів, що втратив набагато більше, ніж просто квадратні метри.
Він втратив маму ще до того, як її не стало.
Але чи вірно вчинила мати, що залишила без спадку дітей і все віддала чужій людині?
Невже не можна було поговорити про це з ними відверто, або сказати про прийняте рішення, а не щоб вони про все від чужої людини дізналися?
Чи мама вірно зробила, віддячила людині, яка для неї зробила багато, хоча й за гроші?
Фото ілюстративне.
