— Навіщо молодій молодиці такі дорогі подарунки, якщо в них скоро буде ще одна дитина? Вона що, королева якась особлива?

Любов Григорівна навіть не намагалася стишити голос, виглядаючи з коридору. Її чоловік, Петро Михайлович, тільки важко зітхнув і тихенько потягнувся до тарілки з пирогами, сподіваючись, що буря омине хоча б святковий стіл.

У хаті якраз гуляли день народження невістки, Мирослави. Гості вже встигли виголосити перші тости, подарувати гарні пакунки й розговоритися про життя. Рідна мама Мирослави турботливо підкладала всім домашні страви, а от свекри приїхали із запізненням майже на дві години. Спершу свекруха ніяк не могла доварити холодець на свій завтрашній ювілей, а потім крутилася перед люстерком, бо ніяк не вирішувала, яка хустка чи сукня личить їй більше.

Мирослава давно знала, що свекруха її не надто шанує. Але трималася правила, що краще перетерпіти й змовчати, ніж починати сварку на рівному місці. Та й хвилюватися їй тепер було зась, бо під серцем вона вже кілька місяців носила дитину. Це була їхня спільна радість із чоловіком, про яку знали поки що тільки найближчі.

Чоловік Мирослави, Назар, дуже любив матір. Вона ж ростила його, старалася, як уміла. Але й свою дружину беріг понад усе на світі. Він щодня крутився, аби догодити обом господиням, щоб жодна не відчувала себе забутою.

Тільки от дні народження в них випали один за одним. Мирослава народилася рівно на добу раніше за свекруху. І через цей один-єдиний день Любові Григорівні чомусь завжди здавалося, що син усю увагу, теплі слова і всі свої заощадження віддає дружині. А рідній матері залишаються лише крихти зі святкового столу. Немов уранці після свята, коли гості розійшлися, а на душі порожньо.

Ось і цього разу вона збиралася на гостину з важким серцем. Свого маленького онука, шестирічного Павлика, вона любила щиро. А от до невістки ставилася з підозрою, бо вважала, що молоді надто розкошують.

— Любо, та вибирай уже якісь квіти й ходімо, — переступав з ноги на ногу Петро Михайлович коло квіткової ятки. Йому вже дуже кортіло сісти за стіл, скуштувати доброго частування і спокійно погомоніти з сватами.

— Ти взагалі бачив, скільки зараз правлять за ті троянди? — озирнулася на нього дружина. — Ти що, великим паном став під старість? Забув, що в мене завтра теж свято? Якщо зараз усе спустимо на букет для Миросі, то мені що дістанеться? Три зів’ялі гвоздички в папірці?

— Та мені байдуже, що купувати, лиш би не з порожніми руками, — буркнув Петро Михайлович. — Бери вже хоч щось, бо люди подумають, що ми з дивного краю приїхали.

— Дайте он ту звичайну листівку, дівчино, — рішуче сказала свікруха продавчині. — Обійдеться без віника. Квіти у вазі за два дні зав’януть, а листівка на згадку лишиться.

Коли свекри нарешті подзвонили у двері, мама Мирослави тільки головою похитала коло плити:

— З’явилися нарешті. Добре, що хоч до півночі встигли.

— Мамо, не починай, будь ласка, — тихо попросила Мирослава. — Поріж краще пиріг, а я піду відчиню.

— Бабусю! Дідусю! — у передпокій першим вискочив маленький Павлик.

Любов Григорівна відразу подобрішала, розпливлася в теплій усмішці й присіла до хлопчика:

— Ой, козаче, як же ти виріс! Справжній парубок, весь у нашого Назара вдарився. На ось тобі гостинчик від бабці.

Вона витягла з кишені велике шоколадне яйце у яскравій обгортці. Малий схопив ласощі й миттю відкусив добрий шмат.

— Павлику, сонечко, поклади! — похопилася Мирослава, намагаючись забрати солодощі. — Лікар же суворо заборонив таке їсти, забув?

Половину шоколадки хлопчик уже встиг проковтнути. Коли мати забрала залишок, малий скривився і голосно заплакав від образи.

— Ну що ти за мати така? — відразу спохмурніла Любов Григорівна. — Дитина ковток солодкого зробила, а ти вже крик здійняла на всю хату. Свято ж у хаті, можна раз поступитися!

— Любове Григорівно, ми ж вас просили, — стримано промовила невістка. — У нього від тих барвників і добавок потім усе тіло червоними плямами береться. Ми минулого разу ледве вилікували висипку.

— Годі вам сперечатися з порога, — втрутився Назар, беручи сина на руки й відволікаючи його новою дерев’яною машинкою. — Мамо, тату, роздягайтеся, проходьте до кімнати.

Мирослава провела свекра до столу, намагаючись не брати образливі слова близько до серця.

— Ох, Миросю, а я так боявся, що твого оселедця під шубою не спробую, — добродушно мовив Петро Михайлович, сідаючи на крайній стілець. — Ти вже не сердься, що ми так забарилися. Сама знаєш, мати поки збереться, то й день мине.

— Нічого страшного, головне, що прийшли. Їжте на здоров’я, — Мирослава з гіркою наклала йому салату.

Свекор заходився їсти, прицмокуючи від задоволення, і весело балакав із свахою. А от Любов Григорівна сиділа мов на голках. До їжі майже не торкалася, тільки пильно розглядала кімнату, наче шукала, до чого причепитися. Вона навіть про свій подарунок забула, аж поки чоловік не штовхнув її легенько ліктем під столом:

— Любо, ти ж вітати сноху збиралася. Діставай той пакунок.

Свекруха неохоче витягла з-під лави невелику коробку з трьома звичайними бавовняними рушничками для посуду. Петро Михайлович підвівся з чаркою, намірившись сказати гарне слово:

— Миросю, вітаємо тебе всією душею! Будь нам здорова, щаслива. А салат твій — то справжнє диво. Я в житті такої ніжної риби не їв. Іншим господиням повчитися б, жодної кісточки немає, просто тане в роті!

— Та що там складного? — фиркнула Любов Григорівна, підібгавши вуста. — Звичайну рибу почистити багато розуму не треба.

— Та не кажи так, мамо, — не втерпів Петро. — У тебе чомусь завжди кістки стирчать, а тут прямо…

Він затнувся, зрозумівши, що бовкнув зайвого перед усіма гостями.

— Тобто я хотів сказати, що в кожного свій смак, але завтра ми за твоє свято вип’ємо…

Проте свекруха вже не слухала. Вона поклала рушники на край скатертини, гучно відсунула стілець і пішла в глибину квартири.

— Любове Григорівно… — знітилася Мирослава, підводячись з місця.

— Сиди, кохана, я сам із нею поговорю, — зупинив її Назар і рушив слідом за матір’ю.

Мама Мирослави принесла свіжий пиріг з яблуками, але настрій за столом помітно згас. Гості перезиралися, намагаючись підтримувати розмову про погоду та городи, але загальна напруга висіла в повітрі.

Мирослава відчула, що свято котиться шкереберть, і вирішила все ж покликати родичів назад до чаю. Вона вийшла у коридор і мимоволі почула притишені голоси з далекої кімнати.

— Чому ти зі мною не порадився? — докоряла мати синові. — Навіщо їй такі дорогі подарунки купувати, якщо в хаті дитина, та ще й друга на підході? Навіщо їй та розкішна тепла обновка? Вона що, пішки на край світу ходить?

Мирослава здогадалася: свекруха побачила у спальні великий чохол із новим теплим зимовим пальтом на дорогому хутрі, яке Назар подарував їй уранці.

— Мамо, я сам заробляю на свою сім’ю, — тихо, але твердо відповів Назар. — Я маю право потішити дружину тим, про що вона давно мріяла. Вона носить мою дитину, дбає про наш дім.

— А я хіба про тебе не дбала? Чому їй усе найкраще, а матері нічого?

— Як це нічого? Минулого року ми подарували тобі саме те, що ти просила для полегшення прибирання в хаті.

— То була звичайна побутова річ, а це — справжня дорога одежина! От побачиш, завтра ви мені відбудетеся якоюсь дрібничкою…

— Мамо, завтра настане завтра, — уже суворіше мовив син. — А сьогодні день народження в Миросі. Будь ласка, вийди до людей і перестань псувати свято.

Мирослава швидко відступила вбік, щоб чоловік і свекруха не помітили, що вона все чула.

У душі піднялася тиха образа. Вона ніколи не вимагала від Назара неможливого, завжди заощаджувала, намагалася догодити його батькам, готувала найсмачніше, коли вони приїжджали. А натомість отримувала тільки докори й вічні підозри.

Саме в ту мить у неї визрів простий і дуже спокійний план.

Наступного ранку Мирослава встала вдосвіта. Вона вирішила не влаштовувати сцен, а відповісти свекрусі її ж монетою, але так, щоб це виглядало абсолютно чемно. Вона наварила овочів, приготувала велику миску фірмового салату, який так хвалив свекор. Потім у Павлика й справді на щоках висипало червоне через вчорашній шоколад. Довелося чекати відкриття аптеки, купувати лікувальні краплі, заспокоювати малого.

Через ці турботи вони з Назаром виїхали значно пізніше, ніж планували. На свято до свекрухи вони прибули із запізненням більше ніж на дві години.

Мирослава йшла спокійно, не поспішаючи й не виправдовуючись.

Двері відчинила Любов Григорівна з насупленим обличчям:

— Ну нарешті! Я вже думала, що ви взагалі не зволите з’явитися. А де Павлик? Чому онука не привезли на мій ювілей?

— Павлик лишився вдома з моєю мамою, — лагідно посміхнулася Мирослава, переступаючи поріг. — У нього щоки палають від учорашнього гостинця. Справжній сюрприз на обличчі вийшов.

— Як це палають? — злякалася свекруха. — Ви до лікаря зверталися? Що з дитиною?

— Та все добре, Любове Григорівно, не переживайте так, — спокійним тоном продовжила невістка. — Випили ліки, до вечора минеться. У вас же свято, навіщо засмучуватися через такі дрібниці? Подумаєш, пригостили дитину тим, від чого в неї алергія. З ким не буває.

Любов Григорівна присоромлено замовкла, засипаючи Назара запитаннями про здоров’я онука, аж поки син не запевнив її, що хлопчикові вже значно краще.

— Ну чого ми в коридорі товчемося? — вийшов до них Петро Михайлович. — Проходьте до світлиці! О, а що це за миска така гарна у вас у руках?

— Це наш подарунок до вашого столу, — з посмішкою сказала Мирослава, вручаючи миску свекрусі. — Ваш улюблений оселедець під шубою. Спеціально для вас усе ранок готувала. З днем народження вас, Любове Григорівно! Ой, а я так зголодніла, поки ми їхали. Чи у вас уже все з’їли, поки ми забарилися?

Свекри здивовано перезирнулися. Такої впевненої та спокійної Мирослави вони ще зроду не бачили.

Усі сіли до столу, де стояли залишки святкових наїдків. Назар поклав дружині трохи холодцю та салату з квашеною капустою. Мирослава скуштувала одну ложку, поклала виделку й ледь помітно зітхнула:

— Щось тут солі зовсім немає. І огірочки якісь м’які, не хрумтять.

— Як це не хрумтять? — ображено спалахнула Любов Григорівна. — Я за цим рецептом тридцять років закриваю, усім сусідам подобається!

— Мабуть, просто рік такий видався невдалий, буває, — мирно мовила Мирослава. — Зате наш салат вийшов на славу, скуштуйте краще його.

Любов Григорівна аж заніміла від такого повороту. Вона підхопилася з-за столу, ледве стримуючи сльози:

— Ви спеціально приїхали сюди, щоб мене перед моїм же святом осоромити?

— Та що ви, матінко, ми ж із найкращими намірами! — гукнула їй услід невістка. — Ви ж головного подарунка ще не бачили! Ми для вас особливу річ приготували!

— Не треба мені від вас ніяких подарунків! Сидіть уже самі зі своїми тарілками! — свекруха ображено махнула рукою і зачинилася у спальні.

Назар підвівся з-за столу, підійшов до батька й поклав на тумбочку невеликий згорток, у якому лежали нові прихватки для гарячого посуду:

— Тату, ми, напевно, поїдемо додому, до Павлика. Мати не в гуморі, не будемо заважати. А цей пакунок хай полежить. Коли заспокоїться, покажи їй. Там якраз її улюблений колір і фасон підходящий.

— Добре, синку, — стиха мовив Петро Михайлович, по-доброму підморгнувши сносі. — Їдьте з миром. Вагітним хвилюватися взагалі шкідливо. А за салат окрема подяка, потішили старого. Думаю, мати все зрозуміє, їй корисно іноді збоку на себе поглянути.

Коли молоді поїхали, а в хаті запанувала тиша, Любов Григорівна вийшла з кімнати. Вона підійшла до столу, де лежав залишений сином пакет:

— Це що, вони так з мене поглузувати вирішили? — скрикнула вона, розгортаючи тканину. — Прихватки для баняків?! Ті самі, що я Мирославі торік на якусь дрібницю принесла?! Навіщо вони мені здався цей мотлох у моїй власній хаті?!

— Чому ж одразу мотлох? — спокійно озвався Петро Михайлович із крісла. — Ти ж сама казала, що в господарстві все згодиться, річ корисна, практична. Фасон саме твій.

— Та ви змовилися всі проти мене! — заплакала свекруха, сідаючи на канапу. — Невістці син дорогу теплу обнову справив, а рідній матері — ганчірки для плити?! Хіба я на це заслужила? Хіба я його мало на руках колисала, поки на ноги поставила?

Петро Михайлович підійшов, пригорнув дружину за плечі й лагідно промовив:

— Годі тобі голосити, Любо. Заглянь краще у велику шафу, там син для тебе дещо залишив, щоб не пом’ялося дорогою.

Любов Григорівна витерла очі кінчиком хустки й недовірливо підійшла до гардероба.

На вішалці, загорнуте в акуратний чохол, висіло чудове, добротне зимове пальто з розкішним хутряним коміром — точнісінько таке ж тепле й ошатне, як у невістки, тільки глибокого темно-синього кольору, який вона так любила.

А в кишені лежала проста вітальна листівка з рівним почерком сина:

«Мамо, вітаємо тебе з ювілеєм. Ми з Миросею дуже тебе любимо і хочемо, щоб ти завжди відчувала наше тепло. Ти в нас іноді буваєш надто суворою, але ми все одно вважаємо тебе найріднішою. Сподіваємося, тобі буде тепло в цій обнові довгими зимовими вечорами. А прихватки в хазяйстві справді не будуть зайвими. Твій син Назар і невістка Мирослава».

Любов Григорівна кілька хвилин мовчки дивилася на подарунок. Образа кудись раптом розвіялася, лишивши по собі лише легкий сором за вчорашні слова й власну дріб’язковість. Вона торкнулася рукою м’якого хутра, потім поглянула на кухонні прихватки й не втрималася — тихо засміялася.

— Бач, навчилася моя невістка характер показувати, — похитала вона головою.

— А ти як думала? Вона ж у нас розумна молодиця, усе тонко розставила по місцях, — усміхнувся Петро Михайлович.

З того дня стосунки між жінками стали значно спокійнішими. Великої дружби між ними так і не виникло, але Любов Григорівна більше ніколи не докоряла невістці подарунками й не повчала її при гостях. Щоразу, коли на язиці крутилося якесь колюче зауваження, свекруха згадувала історію з прихватками й солодом у салаті — і просто стримано посміхалася.

А коли через пів року Мирослава народила двох гарненьких дівчаток-близнят, часу на суперечки й образи в родині зовсім не залишилося. Свекруха взяла на себе частину щоденних клопотів, і в оселі нарешті запанував довгоочікуваний мир.