fbpx
Breaking News
Наpечений на вeсілля не пpибув. Мама Оксани сіла в авто і поїхала на вoкзал. – Це Андрійко. Абo ти виxодиш за ньoго, а пoтім ви рoзлучаєтеся, або сорoм і пoговір пеpeслідуватимуть тeбе всe жuття. Вибupай. Оксана мoвчки кивнyла гoловою. З цього “теaтру” вийшлo щaсливе сiмейне життя
Юля все писала і писала листи Тарасові. Він вже навіть відписувати їй перестав, а пoтім прийшов останній лист від нього. Кoли його прочитала, вийшла заміж за першого ліпшого. Юля якраз поралася на кухні, коли у двері поcтyкали. Так, як і була, у фартушку і хатніх капцях, пішла відчиняти та, ошeлeшeна, ледь не впaла на порозі
Сaлат з куpкою до святкового столу за 10 xвилин. Нещoдавно побачила цей нoвий pецепт, спрoбувала – виxодить дужe смaчний салат з оpигінальним смaком. Гoсті в заxваті від його пікaнтності
Валя нe булa гyлящою дiвкою, прoте сeло мало про що гoворити, коли вже нe мoгла пpиховати живoта. Хто батько дитини, ніxто не знaв. Якось біля хвіртки став молодий чоловік. – Чи не знaєте, де живе Василь Сахно. Я йoго син
Якось до їхньої хати під’їхав «Мocквuч». З нього вискoчив хлопець, відчинив дверцята, вuштoвхaв кyлaкaмu у пoтuлuцю Надю з немовлям на руках. А тоді так само швидко відкрив багажник і став вuкuдaти торби – з них вилітало якесь шмаття, повзунки, папери. Баба і мати, побачивши те, вибігли з хати і зaлaмyвaли з гopя рyки. Збiгся наш весь куток, і ми всі плaкали
Життєві історії
Гірка сповідь, яка шoкyє: “Нi, я не бiдна, я – вчителька, а на вихiднi я – жебрачка”

Нi, я не бiдна: маю хату, роботу, живу, як мiльйони людей. П’ять днiв працюю в школi, навчаю дiтей математики, а на вихiднi виїжджаю… жебракувати.

Не скажу, щоб менi катастрофiчно не вистачало грошей, просто це вже сильнiше за мене — жебрацтво стало моїм другим я, способом життя.

Читайте також: В жодної жінки в селі не буде такого!” Стpaшний подарунок дружині викликав у закарпатця спpaвжній шoк

Це почалося рокiв двадцять тому. Тодi були напiвголоднi дев’яностi. Я, сiльська дiвчина, навчалася в унiверситетi, мрiяла про шикарне життя i принца не бiлому “Мерседесi”. Та зовнiшнiсть у мене була звичайнiсiнька, батьки, сiльськi вчителi, ледь зводили кiнцi з кiнцями, мiсяцями не отримуючи зарплату, i купити дороге вбрання та косметику, щоби вийти в люди й знайти багатого нареченого, я не мала змоги. Менi залишалося вийти замiж або за якогось недолугого однокурсника, який не вмiє, не може i не хоче заробляти, або за сусiда-селюка, який їздить трактором i щодня напивається.

Такої перспективи не хотiлося. Вихiд знайшла в тому, що намагалася потоваришувати iз заможними дiвчатами. Таких на нашому фiзматi майже не було, тому довелося шукати на iноземній філології. Але популярнi в унiверситетi дiвчата не дуже до себе пiдпускали математичку-задрипанку. Перекидалися кiлькома словами та йшли собi. Я зi шкiри лiзла, щоби дорости до них, прохала позичити чи подарувати одяг, косметику, розпитувала, де багатого жениха знайти. Вони лише посмiювалися.

Одного разу довгонога бiлявка Iлона, донька власникiв кiлькох ресторанiв, сказала: “I чого ти всюди лiзеш? Твоє мiсце пiд церквою! Простягни руку – тобi кiлька копiйок дадуть, простягнеш вдруге – кiлька гривень будеш мати, помаду дорогу купиш. А зараз чеши звiдси, доки я тобi волосся не повисмикувала, дурепо!” Пiсля цих слiв рoзпещеної кози я бiльше як тиждень не могла оговтатися. Та в цiєї фiфи вiтер у головi вiє, а я вчуся, сама вступила, не за грошi. Це вона дурепа! Але вiд того менi не ставало легше, та й грошей не прибувало.

Усе вирiшив випадок. Я проходила бiля церкви й одразу ж згадала дошкульнi слова Iлони. Не знаю, що тодi мною керувало, та я стала бiля сходiв i… простягнула руку. Напевно, хотiла довести самiй собi й отiй зазнайкуватiй Iлонi, що менi, здоровiй, молодiй, одягненiй хоч у стару, але в чисту й пристойну одежу, хтось просто так навiть копiйки не дасть. Проте сталося диво: одна багато вдягнена жiнка, навiть не дивлячись на мене, кинула… 10 гривень. “Агов, жiнко, ви той… заберiть грошi, менi не треба!” – кинулася я доганяти дебелу панi, але вона навiть не озирнулася, лише пришвидшила ходу. А я стискала в руцi немалi, як для мене, грошi.

Вiд церкви бiгла як ошпарена. Невже я це змогла? “Фу, огида й тiльки”, – крутилося в головi. Зате банкнота грiла руку й душу. За цi грошi я пiшла в кафе, добряче наїлася та випила смачної кави. Тодi я твердо вирiшила, що це перший i останнiй раз. Але своєї обiцянки не дотримала. За кiлька днiв у мене порвалися колготки, купити новi не було за що, а зашивати чи заклеювати не хотiлося. На душi було паскудно, i я згадала пригоду пiд церквою. А що, пiду, постою, я ж не крастиму i не вiдбиратиму нi в кого, люди самi дають, добровiльно. Це чесно-чесно, останнiй раз, аби лише колготки купити, -виправдовувала я свiй ганебний вчинок.

Та до другого походу до церкви я готувалася ретельно. Аби, не доведи Господи, мене хтось не впiзнав i не засмiяв, а то й у мiлiцiю не забрав. Тому взяла з дому стару бабину спiдницю, замурзаний розтягнутий светр i велику чорну хустку. Усе це начепила на себе у дворi неподалiк. Свiй одяг заховала в пакет, який тримала бiля себе. I, знаєте, у такому виглядi за пiвтори години стояння пiд храмом менi дали… 25 гривень! Батьки на тиждень стiльки не давали. Я була щаслива. Швидко переодяглася i, наче на крилах, летiла в гуртожиток. Що ж, дякую, Iлоно, ти думала: посмiялася з мене, а ми ще побачимо – хто з кого!

Згодом я придумала цiлу схему з перебиранням i рiзними образами: то я була бiдна дiвчина, у якої згорiла хата, то згорьована мати, яка збирає грошi для дiтей-близнюкiв, то просила на операцiю молодшому братовi. Жебрати бiля храму у Франкiвську я вже боялася, тому їздила районами. Переважно в суботу та недiлю. У суботу вiдбувалися служби Божi за померлих, i рiднi покiйникiв щедро обдаровували жебракiв. А в недiлю до церкви ходили великими родинами та хизувалися однi перед одними вдаваною щедрiстю. А для мене це якраз те, що треба. З однiєї поїздки я привозила 100 – 300 гривень.

За кiлька мiсяцiв я вже була професiйним прохачем. Знала, як вiдкупитися вiд мiлiцiонерiв, втекти вiд церковних служителiв. Але найбiльшим злом для мене були мiсцевi жебраки. Таких не бракувало в кожному мiстi. Їм я давала по 10 – 20 гривень або пляшку горiлки, i тi мене не бачили. Одного разу в Коломиї мене навiть спробував завербувати мiсцевий пахан. Казав, щоби я йшла до нього працювати, обiцяв, що мене нiхто не чiпатиме, я матиму житло та вдосталь горiлки i чого сама захочу. Я заледве вiд нього вiдкупилася та втекла. З того часу до Коломиї бiльше не їжджу – боюся.

А за випроханi грошi накупила собi одягу, косметики, стала ходити на дискотеки. Познайомилася iз заможними хлопцями. Один iз них, Михайло, на вiсiм рокiв старший, переганяв машини з Нiмеччини i тут перепродував, почав зi мною зустрiчатися. Не скажу, щоби я його любила, але ми через два тижнi зустрiчей вже жили разом. Вiн i став моїм першим чоловiком. Коли Михайло зрозумiв, що я цнoтлива, знiтився, став щось бурмотiти, вибачатися. “Оце якраз той момент, коли треба дiяти”, – подумала я. I коли хлопець звик до мене, збрехала, що вагiтна.

Одружуватися зi мною Михайло не планував. Проте що вже робити? I хоча анi я його батькам, анi вiн моїм не сподобалися, ми почали готуватися до весiлля. Мiй уже наречений влiтку поїхав за кордон, щоб заробити на свято, а мої батьки бiдкалися, мовляв, як будуть тримати фасон перед багатими сватами. “Я також поїду на заробiтки в Польщу, буду торгувати, мене знайомi з унiверу вiзьмуть”, – збрехала я батькам i, незважаючи на їхнi протести (“куди ж тобi вагiтнiй пертися?”), вирушила не в Польщу, а в жебрацьке турне по iнших областях. Їздила Тернопiльщиною, Львiвщиною, десь заробила, десь втратила, аби вiдкупитися вiд мiсцевих конкурентiв. Та рiч не в цьому. Я раптом збагнула, що не зможу без оцих поїздок i жебракування – це вже було для мене як наpкотик. I промiняти свої сумнiвнi заробiтки на сiмейне життя з нелюбом, навiть багатим, не хотiла.

Я швидко придумала, як спекатися Михайла. Сказала, що дорогою в мене стався викидень, i нас уже нiчого не поєднує. Михайло мовчав i нервово курив, але, здається, у душi навiть тiшився, що все так склалося. Мої тато з мамою плакали й кричали, що я їх на все село осоромила – бо i дитину втратила, i жениха! Я слухала всiх, наче в туманi, а в головi вже визрiвали iсторiї для майбутнiх гастролей. Пiсля невдалих заручин я вирiшила поїхати зi села.

Мандрувала Україною, жебракувала, а скинувши лахмiття, вечеряла в дорогих ресторанах, ночувала у престижних готелях, купувала собi одяг i нi в чому не вiдмовляла.

Закiнчивши унiверситет, я пiшла працювати до школи. Навчати дiтей математики менi подобалося, я на кiлька мiсяцiв забула про жебракування. Але випроханi грошi закiнчилися, а вчительська зарплатня мене не тiшила, її ледь-ледь вистачало на те, аби заплатити за оренду квартири. Я знову взялася за звичнi заробiтки. Їздила вже знаними мiстами та освоювала ще менi не знанi. Найбiльше заробляла в Києвi i Львовi, але там було й найнебезпечнiше.

Було й таке, що мене ледь не викрили. Бiля собору святого Юра я нiс у нiс зiткнулася зi своїм учнем iз сьомого класу. Вiн приїхав туди з батьками. Олег тягнув за руку батька i повторював, що бачив математичку, яка… жебракує. Батько хлопчика заледве пояснив синовi, що той помилився – бути такого не може. Меткий семикласник у школi почав розповiдати, що бачив мене у Львовi. Довелося обуритися i викликати його батькiв. Вони довго вибачалися i казали, що їхнiй син – неабиякий фантазер. Цей випадок навчив мене бути ще обережнiшою: довелося купити кiлька перук, скуйовдити їх i надягати щоразу iншу, а на обличчя
накладати грим.

Минули роки. Я й далi працюю в школi i два рази на мiсяць виїжджаю на заробiтки. У мене є грошi, квартира, але я не маю друзiв та особистого життя. Весь свiй вiльний час я присвячую вигадуванню нових iсторiй, пiдбиранню одягу та гриму для подорожей. Жебракування стало моїм життям, i часто з’являється спокуса звiльнитися та щодня займатися улюбленою справою. Але зупиняю себе, бо тодi я цiлком втрачу людську подобу. Розумiю, що такий спосiб життя – хвороба, i маю твердий намiр покинути цю справу,
тому й вирiшила написати свою iсторiю…

Леся С., 40 рокiв. Жіночий Порадник

Related Post