«Мій чоловік запізнюється на наше спільне життя вже три роки, а я дізналася про це лише в неділю о дев’ятій ранку», — ця думка пропекла Ганну швидше, ніж кава обпалила язик.
Дзвінок у двері розрізав ранкову тишу вихідного дня, коли навіть сонце, здавалося, ще лінувалося вставати. Ганна накинула халат, думаючи, що це сусідка за сіллю або кур’єр помилився поверхом.
На порозі стояла жінка. Знаєте, така, на яких озираються на вулиці: ідеальна укладка, пальто, що коштує як три зарплати вчителя, і погляд, у якому змішалися провина та крижана рішучість.
— Ви Ганна? — голос гості був тихим, але чітким.
— Так. Ми знайомі?
— Мене звати Христина. Нам треба поговорити про вашого чоловіка. Про Віктора.
В животі у Ганни щось неприємно стислося. Коли незнайома жінка приходить до тебе додому і називає ім’я твого чоловіка з такою інтонацією, чекати хороших новин не варто.
— Заходьте, — Ганна відступила, пропускаючи жінку в коридор.
Христина зайшла в квартиру повільно, ніби заходила в музей. Її погляд зачепився за дитячі кросівки біля порога, за родинні фото на стінах, де Ганна, Віктор і їхній син Данило сміялися на відпочинку.
— Гарно у вас… Затишно, — промовила Христина, і в її голосі почулася дивна гіркота.
— Дякую. Чаю? Кави?
— Ні, я не затримаю вас надовго.
Вони сіли у вітальні. Ганна бачила, як пальці гості міцно стискають ручку дорогої сумочки. Пауза затягнулася настільки, що стало чути цокання годинника на кухні.
— То що там з Віктором? — Ганна вирішила не тягнути кота за хвоста.
Христина підняла очі. Вони були повні сліз.
— Я з ним уже три роки. Ми зустрічаємося майже щодня. Він казав, що ваш шлюб — це просто папери. Що ви спите в різних кімнатах і спілкуєтеся тільки через дитину.
Ганна відчула, як у вухах почало шуміти. Три роки? Це ж як раз тоді, коли вони робили ремонт, коли планували майбутнє, коли здавалося, що все нарешті налагодилося.
— Продовжуйте, — холодно кинула Ганна, хоча всередині все кричало.
— Він обіцяв розлучитися. Кожного свята, кожного понеділка. А вчора я дізналася, що ви при надії. Другою дитиною.
Ганна мимоволі торкнулася живота. Чотири місяці. Вони так чекали на цю дівчинку. Віктор цілував її щоранку перед роботою, приносив фрукти, гладив живіт…
— Звідки у вас така інформація? — запитала вона, намагаючись тримати голос рівним.
— Він сам сказав. Коли я знову поставила питання руба про наше спільне життя. Він сказав, що зараз не може вас залишити в такому стані. Треба почекати. Знову.
— І ви прийшли, щоб я його вигнала? — Ганна ледь стримувала гірку посмішку.
— Я прийшла, бо втомилася бути другою. І тому, що я теж чекаю дитину. Два місяці.
Ці слова впали між ними як важкий камінь. Дві жінки. Один чоловік. Дві дитини, які мали б стати щастям, а стали частиною брудного пазлу.
— Він знає? — запитала Ганна після довгої мовчанки.
— Ні. Я хотіла сказати вчора. Але після його слів про вашу ситуацію зрозуміла: він ніколи не піде. Він любить вас, Ганно. По-своєму, викривлено, але любить. А я була просто зручною втечею від побуту.
Христина закрила обличчя руками. Її плечі здригалися від беззвучного плачу. У цей момент Ганна не відчувала до неї ненависті. Тільки якусь дивну, жіночу солідарність у спільному горі.
— Він казав, що ви чужі люди, — крізь сльози шепотіла Христина. — Що ви його не розумієте. А сам вечорами повертався до вас і грав роль ідеального тата.
— Він професійний актор, — Ганна підвелася і підійшла до вікна. — А я була вдячною глядачкою. Ви маєте якісь підтвердження? Не те щоб я вам не вірила, але…
Христина мовчки дістала телефон. Фотографії з поїздок, де Віктор обіймає її на фоні моря. Листування, де він називає її своїм єдиним сенсом життя. Повідомлення про те, що він затримається “на нараді”, хоча в цей час пив з нею вино в ресторані.
Ганна дивилася на екран і впізнавала дати. “Відрядження” у Карпати виявилося тижнем у заміському комплексі з Христиною. “Нічна зміна” на об’єкті — побаченням у готелі.
— Він брехав майстерно, — констатувала Ганна, повертаючи телефон. — Що ви збираєтеся робити?
— Якщо він не обере мене зараз — я виховаю дитину сама. Я маю достатньо засобів для життя, але не маю більше сил терпіти брехню.
— Ви сильна жінка, Христино. Прийти сюди — це вчинок.
— Чи ви вибачите йому? — запитала гостя, збираючись йти.
— Ні. Брехню на сніданок, обід і вечерю протягом трьох років перетравити неможливо.
Коли двері за Христиною зачинилися, Ганна не впала в істерику. Вона просто сіла на диван і почала складати план. Вона знала: зараз головне — діяти холоднокровно.
Вона зателефонувала подрузі Марині. Тій самій, яка завжди казала, що Віктор занадто ідеальний, щоб бути правдою.
— Маринко, приїдь. Мені треба свідка мого нового життя.
За годину подруга вже була на кухні, слухаючи історію і розмахуючи руками від обурення.
— Ганю, та він же… Він же нам усім в очі дивився і казав, яка ти в нього золота! Три роки! Це ж треба мати такий талант до подвійного життя!
— Не кричи, Данило в кімнаті. Я вже все вирішила. Сьогодні він збирає речі.
— А діти? А як ти сама?
— Краще бути однією, ніж з тінню, яка тебе зраджує кожного разу, коли зачиняє двері квартири.
Вечір зустрів Віктора звичним запахом вечері та незвичною тишею. Він зайшов у вітальню, звичним жестом намагаючись обійняти Ганну.
— Люба, я так втомився. Що на вечерю?
Ганна відсторонилася.
— На вечерю правда, Вітю. До нас вранці заходила Христина. Принесла привіт від твого “відрядження”.
Віктор завмер. Його обличчя змінилося за секунди: від спокійної впевненості до панічного пошуку виправдань.
— Ганю, це якась помилка. Яка Христина? Мабуть, хтось хоче нас посварити…
— Не треба, — Ганна виставила руку вперед. — Вона показала мені все. Фото, листи, дати. І головне — вона розповіла про свою дитину. Твою дитину, Вікторе.
Чоловік опустився на стілець. Його руки тремтіли.
— Я хотів сказати… Я просто заплутався. Я не хотів тебе ранити, особливо тепер…
— Не хотів ранити? Ти три роки різав наш шлюб по шматочку, поки я нічого не бачила. Ти брехав сину, ти брехав мені, ти брехав їй. Ти взагалі пам’ятаєш, де правда, а де твої казки?
— Я виправлю все! Я залишуся з тобою, я припиню з нею будь-які контакти!
— Вітю, ти не розумієш. Справа не в ній. Справа в тому, що я більше не знаю, хто ти такий. Людина, яку я кохала, не могла так чинити. Значить, я кохала ілюзію. А ілюзії не живуть у цій квартирі.
— Куди мені йти? — його голос став жалюгідним.
— Куди хочеш. До мами, в готель, до неї — мені байдуже. Валізи вже в коридорі.
Розлучення пройшло без гучних скандалів, але з чітким розподілом усього. Ганна виявилася набагато міцнішою, ніж він думав. За допомогою адвоката вона довела, що основна частина майна була придбана за кошти її батьків. Віктор отримав свою частку, якої ледь вистачило на скромне житло, та обов’язок допомагати обом дітям.
Свекруха, Олена Петрівна, спочатку намагалася “помирити діточок”.
— Ганю, ну чоловіки ж такі… Погуляв та й повернувся. У вас же двоє дітей буде! Як же вони без батька?
— Олено Петрівно, батько в них буде. Він зможе їх бачити, допомагати. Але чоловіка в мене більше немає. І не треба мені розповідати про “таку природу”. Моя природа — поважати себе.
Через кілька місяців народилася Софійка. Віктор прийшов до пологового будинку з величезним букетом, але Ганна прийняла тільки квіти.
— Вона гарна, — тихо сказав він, дивлячись на доньку.
— Так. І вона ніколи не дізнається, що таке брехня в домі. Це моя головна мета.
Життя почало налагоджуватися. Ганна з подивом виявила, що без постійної підсвідомої напруги і “дивних передчуттів” їй стало легше дихати.
Минув рік. Одного разу в парку, коли Софійка сопіла у візочку, а Данило ганяв на самокаті, до неї підійшов чоловік.
— Вибачте, у вас малий так вправно їздить, не підкажете, де таку модель купували? Я своєму сину шукаю.
Це був Михайло. Він теж був “з минулим” — дружина померла кілька років тому, і він сам виховував малого сина. Їхнє спілкування почалося з дитячих майданчиків, а продовжилося за вечірніми розмовами про все на світі.
Михайло не дарував величезних букетів щодня і не співав дифірамбів про “вічне кохання”. Він просто був поруч, коли треба було полагодити кран або коли Софійка захворіла і Ганні потрібна була підтримка.
Одного разу, сидячи в кафе, Ганна запитала його:
— Міша, а ти ніколи не відчував спокуси просто… піти від проблем у інше життя? Як багато хто робить.
Він подивився їй прямо в очі.
— Ганю, я знаю, що таке втрата. Коли в тебе забирають людину назавжди, ти вчишся цінувати кожну хвилину правди. Брехня — це занадто дорого для мене. Я не маю на це часу.
І Ганна повірила. Не серцем, яке колись її підвело, а розумом і відчуттям спокою, яке Михайло приніс у її дім.
Цікаво, що з Христиною вони іноді спілкуються. Їхні діти — брат і сестра по батькові, і жінки вирішили, що діти не повинні відповідати за помилки дорослих. Віктор тепер одружений втретє, на дівчині, набагато молодшій за нього. Подейкують, він знову часто “затримується на роботі”.
А Ганна… Ганна нарешті щаслива. Бо її щастя більше не залежить від того, чи закрив хтось вкладку в месенджері, чи ні. Воно базується на впевненості, що людина, яка спить поруч, не грає роль, а просто живе з тобою одне, справжнє життя.
Правда іноді приходить у дуже незручний час, наприклад, у неділю вранці. Але вона завжди приходить для того, щоб звільнити місце для чогось справді важливого.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
