Цей місяць у Києві того року видався напрочуд похмурим.
Холодний дощ безжально лупцював по шибках затишної квартири на Подолі, а вітер з Дніпра змушував перехожих щільніше загортатися в пальта.
Ганна стояла біля плити, вдихаючи аромат свіжого борщу — страви, яка завжди була символом її маленької, але міцної фортеці.
Вона любила свій дім.
П’ятнадцять років тому вона, ще зовсім молода дівчина, взяла кредит, працювала на трьох роботах, відмовляла собі в кожному зайвому тістечку, аби нарешті мати ці власні квадратні метри.
Двері відчинилися з гуркотом, який зовсім не пасував до тиші цього вечора.
Ганна здригнулася.
На порозі стояв її чоловік Андрій.
У руках він тримав два величезні баули, а обличчя його було червоним від напруги.
— Ганно, ти ж не залишиш мою матір на вулиці? — кинув він замість привітання.
За його спиною, наче тінь, з’явилася Світлана Іванівна.
Вона тримала в руках сумку в клітинку, з якої стирчали старі каструлі, та пакет, де вгадувалися контури торшера.
— Приїде до нас на пару тижнів, — продовжував Андрій, не чекаючи відповіді й проходячи в коридор. — Поки Микола не знайде їй якесь житло. У неї зараз складна ситуація.
Ганна застигла з ополоником у руці.
Пара від борщу піднімалася до стелі, затуманюючи погляд.
— На пару тижнів? Андрію, ти хоча б порадився зі мною. Ми ж не планували.
— Порадився?! — голос чоловіка раптом став високим і тонким. — Мама продала свою квартиру в Полтаві заради Миколи! Заради твого племінника, між іншим! Вклала гроші в його бізнес, а він. Він зараз на мілині. Їй просто немає куди йти!
— Як це немає куди? — Ганна повільно поклала ополоник на стільницю. — У Миколи ж трикімнатна в новобудові біля парку. Він так вихвалявся нею на Великдень.
— Там ремонт, — буркнув Андрій, затягуючи речі до вітальні. — Мамі там не місце серед пилу.
Світлана Іванівна, яка до цього мовчала, нарешті прошаркала до кухні, цокаючи язиком.
— Ганнусю, не гнівайся на синочка. Я ж ненадовго, справді. Миколка обіцяв щось винайняти, як тільки справи підуть вгору. Я ж не заважатиму.
Але Ганна бачила: речей було забагато для “двох тижнів”.
Стара швейна машинка, ковдри, навіть горщик зів’ялої герані.
Це не був візит гості. Це було переселення.
Наступний тиждень став для Ганни випробуванням на міцність.
Її дім, де кожна річ мала своє місце, де панував спокій і порядок, почав перетворюватися на склад чужого життя.
Світлана Іванівна виявилася жінкою енергійною в найгіршому розумінні цього слова.
Першого ж ранку Ганна прокинулася о шостій від нестерпного гуркоту на кухні.
Коли вона вийшла, то застала свекруху за “генеральним прибиранням”.
— Ганнусю, доброго ранку! — вигукнула Світлана Іванівна, витираючи чоло рукавом халата. — Я тут трішки розібралася. Ти вибач, але ті твої сковорідки з покриттям — це ж не корисно! Я їх у смітник винесла. Ось, дістала свою чавунну, вона ще мені від бабусі лишилася. Вічна річ!
Ганна відчула, як у скронях запульсувало.
— Світлано Іванівно, тій сковорідці було два місяці. Вона коштувала півтори тисячі гривень.
— Ой, не видумуй! Гроші — то пил. А здоров’я — головне! Я ось Андрійку манки зварила, він з дитинства любить, щоб з грудочками була.
Андрій, який щойно вийшов з ванної, задоволено потирав руки.
— О, мамина каша! Ганно, сідай, скуштуй, це тобі не твої йогурти.
Ганна дивилася на сіру масу в тарілці й відчувала, як її особистий простір тане, наче лід під кип’ятком.
Її йогурти теж зникли — свекруха викинула їх, бо вирішила, що тиждень до кінця терміну придатності — це вже “небезпека”.
Пізніше того ж дня Ганна виявила, що з її шафи зникли улюблені сукні.
— А де мої речі? — запитала вона, намагаючись не кричати.
— Та я там перебирала, — невинно відповіла свекруха, перешиваючи щось на старій машинці прямо на журнальному столику Ганни. — У тебе там стільки зайвого! Я сусідці по під’їзду віддала, у неї донька незаміжня, бідно живуть. Тобі все одно воно не пасувало, надто відверте.
Андрій знову встав на бік матері:
— Мамо хотіла як краще, Ганно. Ти вічно все накопичуєш. А так — добру справу зробили. Не будь такою меркантильною!
Одного вечора, повернувшись з роботи раніше, Ганна застала в квартирі дивну компанію.
За столом сиділи Андрій, Світлана Іванівна та Микола.
Вони про щось напружено шепотілися, схилившись над розстеленою газетою.
Коли Ганна зайшла, Микола швидко прикрив газету рукою, а Світлана Іванівна різко змінила тему:
— А ми тут якраз думали, Ганнусю, що шпалери у вітальні зовсім вицвіли! Треба ремонт робити. Андрійко сказав, що сам усе поклеїть.
— Який ремонт? — Ганна зупинилася в дверях. — Навіщо? Нам і так добре.
— Тобі добре, а мамі жити в обдертих стінах неприємно! — різко кинув Андрій. — Я вже майстрів пригледів. Зробимо капітально: підлогу замінимо, вікна нові поставимо.
Ганна пройшла на кухню.
Вона відчувала, що за цим бажанням “оновити стіни” стоїть щось більше.
Вона згадала ту газету. Коли всі пішли в іншу кімнату, вона підійшла до столу і витягла її з кошика для паперів.
На полях був начерк схеми.
Цифри, відсотки і підкреслена фраза:
“Невід’ємні поліпшення майна — право на частку”.
Ганна зрозуміла — вони готують юридичні документи на її майно.
У п’ятницю ситуація загострилася.
До квартири завітав Микола не один, а з чоловіком у дорогому костюмі, який відрекомендувався юристом Віктором Семеновичем.
— Ганно Сергіївно, — почав він, розкладаючи теки на столі. — Питання суто технічне. Світлані Іванівні потрібна реєстрація. Самі розумієте: пенсія, медичне обслуговування. Це формальність.
— Реєстрація — це право на проживання, — спокійно відповіла Ганна. — І я проти.
— Як це — проти?! — Андрій розсердився. — Це моя мати! Ти хочеш позбавити її пенсії?
Світлана Іванівна тут же витягла хусточку і заридала:
— Ой, я так і знала. Вона мене на вокзал вижене. Миколко, синку, за що мені це?
Микола підвівся, його обличчя стало різким:
— Слухай, Ганно. Давай по-чесному. Мій батько, Андрій, десять років вкладав сюди гроші. Він платив за комуналку, купував меблі. Якщо ти підеш на конфлікт, ми просто подамо позов про визнання права власності на половину квартири на підставі спільного проживання та вкладень. Плюс бабуся — вона тут живе, її речі тут.
— Значить, ось як ви вирішили, — тихо сказала Ганна. — Ремонт, чеки, суди.
— Це просто справедливість! — вигукнув Андрій.
Ганна відчула дивну холодну ясність.
— Андрію, ти пам’ятаєш, що ми підписували перед весівлям? Це був шлюбний договір.
Ганна поклала на стіл документ.
Згідно з ним, усе майно, придбане до шлюбу, залишається в особистій власності.
Будь-які поліпшення вважаються дарунком власникові і не дають права на частку.
Юрист Віктор Семенович швидко схопив папір.
Його обличчя зблідло.
— Це неможливо. Андрію Петровичу, ви казали, що нічого не підписували.
— А ось ще дещо, — Ганна дістала телефон. — Я записала вашу вчорашню розмову на кухні. Там, де Микола пояснює, як треба “спровокувати Ганну на скандал”. І там, де Світлана Іванівна каже, що квартиру Миколи насправді ніхто не ремонтує, вона просто здається в оренду.
У кімнаті запала тиша.
— У вас є десять хвилин. Андрію, забирай свою матір і вимітайтеся. Таксі вже чекає під під’їздом.
— Ганно, ти не можеш, — почав Андрій.
— Я можу все. Я власниця. Миколо, твій юрист зараз пояснить тобі, що це спроба маніпуляцій з нерухомістю. Двері там. Не забудь забрати свою “рідну” свекруху.
Вони йшли ганебно.
Світлана Іванівна щось шипіла під ніс.
Микола і юрист вибігли першими. Андрій затримався в дверях.
— Ти про це пошкодуєш. Ти залишишся зовсім одна.
— Знаєш, Андрію, — Ганна посміхнулася. — Краще бути одній у порожній квартирі, ніж з ворами в повному домі. Прощавай.
Двері захлопнулися. Клацання замка пролунало як фінальний акорд.
Ганна пройшлася по кімнатах.
Було тихо. Її тиша. Вона захистила свій світ.
Сім’я — це про безпеку і чесність, а не про махінації з чужим житлом.
За вікном починався новий київський ранок. Ганна знала: вона впоралася. Вона вже впоралася.
Чому коли доходить справа до того, щоб ділити майно, то рідні люди стають найбільшими ворогами?
Чому так в житті?
Фото ілюстративне.
