— Мамо, він зі мною розлучається! Каже, що більше мене не любить, бо в нього є інша! — Донечко, як це розлучається? Та ви ж так гарно жили! Що сталося? — Ганна аж за голову схопилася, притискаючи слухавку до вуха так міцно, що заболіла щока. — Мамо, він уже речі збирає. Каже, що все вирішив і нічого змінювати не буде.

Дочка плакала так гірко, що Ганна ледве розбирала слова крізь тріск далекого зв’язку. За вікном невеликої неаполітанської квартири шуміло чуже південне місто, сигналили скутери, долинав гучний сміх перехожих, а в кімнаті Ганни світ наче потьмянів. Жінка стояла біля вузького підвіконня, де стояли горщики з геранню, і тремтячою рукою шукала ліки. У грудях пекло так, наче туди насипали гарячого попелу.

— Доню, Мариночко, зачекай… Як же речі? А розмова? А сісти удвох і все спокійно обговорити? Люди ж сходяться, сваряться, але ж миряться! — Не буде він говорити, мамо! Він навіть не дивиться на мене! Склав свої сорочки, куртки у велику валізу й каже, що через пів години вийде за поріг. Каже, в нього любов, а зі мною йому просто було зручно!

У слухавці щось глухо стукнуло, почулося сухе клацання замка валізи, а потім гудки. Довгі, байдужі, нескінченні.

Ганна безпорадно опустилася на старе крісло з високою спинкою. З сусідньої кімнати долинув слабкий, старечий голос: — Анно, це ти там шумиш? Дай мені, будь ласка, склянку теплої води.

Ганна глибоко вдихнула, поспіхом витерла долонею мокрі щоки й підвелася. Вона вже вісім років доглядала сеньйору Лучію — немічну, але капризну вдову італійського інженера. Щодня один і той самий розпорядок: підйом о шостій ранку, таблетки за розкладом, вівсяний відвар, вимірювання тиску, прибирання великих кімнат із мармуровою підлогою, прання, прасування білосніжних скатертин. Усе своє життя за ці вісім років Ганна звела до двох думок: заробити гроші і відправити додому.

Сеньйора Лучія подивилася на Ганну своїми вицвілими очима, помітила її червоний ніс і тремтячі пальці, які тримали склянку.

— Що з тобою, Анно? Знову донька?

— Так, сеньйоро. Біда вдома. Зять іде від Марини. Стара жінка лише зітхнула, зробила повільний ковток води і похитала головою:

— Ти занадто багато їм віддавала, моя люба. Ти забула про себе, а вони звикли лише брати. Їдь додому, розберися. Я подзвоню племіннику, нехай знайде тобі заміну на два тижні.

Ганна вклонилася, прошепотіла слова подяки й кинулася в комірчину збирати сумку. Руки не слухалися. Перед очима стояла Марина — її єдина, вистраждана дитина.

Чоловік Ганни пішов із життя рано, коли дівчинці було ледве десять. Відтоді жінка тягнула все сама: город,корову, мішки з картоплею на базар, підробітки в сусідньому райцентрі. Коли Марина закінчила школу, Ганна зрозуміла, що в рідному селі заробити на нормальне життя доньки вона не зможе. Так вона опинилася в Італії.

Роки минали швидко, непомітно стираючи молодість. Марина виросла спокійною, дещо сором’язливою дівчиною. Працювала в сільській раді діловодом, отримувала невелику зарплатню, а більшість потреб закривала мама своїми переказами. Одяг із закордонних крамниць, ремонт у хаті, металопластикові вікна, нова плитка на кухні — усе це було зроблено маминими натрудженими руками на чужині.

Але роки йшли, Марині виповнилося двадцять вісім, потім двадцять дев’ять, тридцять. Подруги давно вийшли заміж, народили дітей, гуляли з візочками біля магазину. А Марина все сиділа вечорами сама, читала книжки або говорила годинами з мамою по відеозв’язку.

Ганна щоночі молилася: — Господи, пошли моїй дитині добру пару. Хай вона буде заміжня, як усі люди. Хай не буде сама, коли мене на цьому світі не стане.

І два роки тому молитви, здавалося, були почуті.

Ганна тоді саме взяла місяць відпустки й приїхала додому на початку липня. Село потопало в зелені, пахло стиглими вишнями й скошеною травою. Якось у суботу до сусідки Ольги приїхав гість. Високий, плечистий, у білосніжній футболці, з акуратною стрижкою і щирою, як здавалося з першого погляду, усмішкою.

— Ганно, ходи сюди, познайомлю! — гукнула через тин Ольга. — Це ж мій племінник, Роман. Сестри покійного синок. У місті живе, торговим агентом працює. Приїхав мені дров наколоти та паркан поправити. Золоті руки в хлопця!

Роман тоді підійшов до паркана, ввічливо привітався, нахилив голову:

— Доброго дня, пані Ганно. Тітка про вас багато розповідала. Каже, ви в самій Італії живете?

— Живу, синку, живу… Точніше, працюю, щоб дитину на ноги поставити.

— Це велика праця. Поважаю таких людей, — серйозно промовив молодик, дивлячись прямо у вічі відкритим поглядом.

Увечері того ж дня Роман уже стояв біля їхньої хвіртки. Запросив Марину на прогулянку до річки. Марина тоді почервоніла, довго крутилася перед дзеркалом, не знаючи, яку сукню вдягнути. А Ганна метушилася поруч,поправляла доньці волосся:

— Одягни ту блакитну, що я з Рима привезла! Вона тобі личить, очі підкреслює. І туфельки нові взуй!

З того вечора все закрутилося, наче в кіно. Роман приходив щодня. То квіти польові принесе, то коробку цукерок,то просто сяде на лавці біля хати й годинами розповідає смішні історії. Марина розцвіла. Її тьмяні очі засяяли, вона стала частіше сміятися, на щоках з’явився рум’янець.

Ганна ходила по подвір’ю щаслива, наче на крилах літала. Тільки одна думка крутилася в голові: аби не сполохати це щастя.

Якось на вихідних Ганна накрила у дворі під старою яблунею багатий стіл: запекла птицю, нарізала ковбаси,відкрила пляшку доброго вина, яку берегла для особливої нагоди. Запросила сусідку Ольгу й Романа.

Розмова текла невимушено. Роман хвалив кулінарні здібності хазяйки, говорив красиві тости за працьовитих жінок. А потім якось важко зітхнув:

— Усе добре, тільки от на роботі складно без коліс. Був би в мене свій автомобіль — я б гори звернув. І бізнес свій можна відкрити, і Марину на відпочинок звозити. А так… автобуси,маршрутки, пів життя на зупинках минає. Важко хлопцеві без стартового капіталу в наш час. Марина співчутливо поклала руку йому на плече: — Ромчику, ти ж такий тямущий, обов’язково заробиш. Роман гірко всміхнувся:

— Поки сам зароблю, то вже й молодість мине.

Ганна дивилася на них, і в її голові склався чіткий план. Жінка відчула, що саме зараз вирішується доля її дочки. — Романе, а послухай-но мене, — почала Ганна, відставивши келих.

— Я заробляю непогано. Марина в мене одна.Мені для неї нічого не шкода. Якщо ви вирішите бути разом, створите справжню сім’ю… Я вам куплю автомобіль.Просто із салону. Новий, гарний, щоб ніхто в селі пальцем не тикав.

Ольга аж рота розкрила:

— Ганно, та ти що? Це ж які шалені гроші! А в Романа в очах щось спалахнуло. Він уважно, майже чіпко подивився на майбутню тещу: — Ви серйозно, пані Ганно? Чи це просто під настрій сказано?— Я своїми словами ніколи не кидаюся, — твердо відповіла жінка. — Створюйте родину, шануйте мою доньку, живіть у мирі — і авто буде ваше.

Вже через три тижні Роман стояв перед Мариною на одному коліні просто в центрі сільського парку з букетом троянд і каблучкою. Марина плакала від щастя, Ганна плакала на лавці від розчулення, а сусіди захоплено плескали в долоні.

Весілля гуляли на початку осені. Ганна винайняла найкращий ресторан у райцентрі. Музиканти грали до самого ранку, столи вгиналися від страв. Село ще довго переповідало, що такої гулянки тут не бачили років двадцять.

А головний подарунок чекав на молодих біля ґанку ресторану — сяючий темно-синій кросовер, перев’язаний широкою червоною стрічкою. Новенький, просто із салону в обласному центрі. Тридцять тисяч євро заплатила Ганна готівкою, віддавши майже все, що важкою працею збирала протягом довгих років на чужині.

Коли прийшов час оформляти документи на покупку, Роман привітно обійняв Ганну за плечі:

— Мамо, давайте на мене запишемо. Маринка ж кермувати не вміє і боїться навіть на курси піти. А так мені зручніше буде: і техогляд проходити, і страховку робити, і на ремонт їздити, якщо раптом щось. Ми ж тепер одна сім’я, яка різниця, чиє ім’я в тому технічному паспорті стоїть?

Ганна тоді лише махнула рукою: — Звісно, синку. Ти ж голова сім’ї. Оформляй на себе. Бережи тільки мою дівчинку.

Після весілля Ганна повернулася до Італії, до своєї старенької сеньйори. Вона поверталася туди з легким серцем і спокійною душею. Їй здавалося, що місію свого життя вона виконала: донька прилаштована, чоловік роботящий, хата повна чаша.

Перший рік усе виглядало чудово. Роман переїхав до Ганниного будинку. До роботи в місті йому на новому автомобілі було добиратися пів години. Марина в трубку щебетала:

— Мамо, він мене щовихідних то в кіно везе, то в кафе! Усі дівчата в селі мені заздрять! Роман каже, що ми тепер найкрасивіша пара.

— От і добре, донечко.Бережи його, готуй йому смачно, не сварися через дурниці, — напучувала мати з Неаполя.

Але ближче до весни другого року тон розмов почав непомітно змінюватися. Спочатку Марина просто обмовлялася між іншим:

— Ромчик учора пізно повернувся, сказав, роботи багато…

Потім іншого разу:

— Мамо, Роман питає, а чому ви хату досі на мене не переписали? Він каже, що хоче тут новий гараж звести і паркан поміняти, але йому якось незручно вкладати гроші в чужу власність. Каже, перепишіть на нас хату, щоб ми відчували себе повноправними господарями.

Ганна тоді насторожилася. Вона хоч і була простою жінкою, але відчуття безпеки підказувало їй не поспішати. — Доню, та куди ж поспішати? Я жива-здорова. Хата й так твоя буде, кому ж мені її ще лишати? Приїду у відпустку,тоді й поговоримо спокійно.

Після тієї розмови Роман у трубці більше з тещею не вітався. Коли Ганна дзвонила, донька часто відповідала пошепки, наче боялася, що хтось почує. А Роман усе частіше затримувався в місті, їздив у якісь відрядження на вихідні, став дратівливим і холодним.

І ось цей дзвінок. Сльози, зібрані речі й розбиті надії.

…Автобус із Неаполя до Львова їхав, здавалося, цілу вічність. Дорога розтягнулася на дві доби. Ганна сиділа біля вікна, не відчуваючи втоми в затерплих ногах. Вона не спала, майже не їла, лише пила дрібними ковтками мінеральну воду і дивилася, як повз пропливають чужі міста, села, заправки.

Коли старенький рейсовий автобус нарешті довіз її до рідного села, надворі вже сіріло. Був вогкий осінній вечір.Жовте листя мокрим килимом лежало на дорозі, під ногами хлюпала грязюка.

Ганна підійшла до свого обійстя. Біля воріт не було машини. На подвір’ї панувала дивна, незвична пустка. Вона штовхнула хвіртку, піднялася сходами на ґанок і зайшла до хати. Двері були незамкнені.

На кухні за столом сиділа Марина. У теплій хустці, накинутій на плечі, вона безцільно дивилася в одну точку перед собою. Очі в доньки були опухлі від сліз, обличчя бліде, безбарвне. На столі стояла недопита чашка чаю, вкрита тонкою холодною плівкою.

— Мариночко… — тихо покликала мати.

Дівчина здригнулася, підняла погляд і раптом заплакала вголос, кинувшись матері на груди: — Мамочко! Він поїхав! Він усе забрав! Навіть кавоварку нову вивіз!

Ганна гладила доньку по худій спині, притискала до себе, заколисувала, як маленьку дитину: — Тихо, тихо, моя рідна. Я тут. Я з тобою. Розкажи все до ладу. Як це сталося? Чому?

Марина схлипувала, перериваючи розповідь важкими зітханнями:

— Він уже кілька місяців… інший став. Телефон від мене ховав, паролі скрізь поставив. А тиждень тому я прала його куртку, а з кишені випав чековий папірець із ювелірного магазину. Дорогі сережки з діамантами купив. Я думала — мені на річницю шлюбу готує… А вчора прийшов і просто з порога каже: «Марино, не влаштовуй сцен. Я покохав іншу жінку. Ми давно зустрічаємося,вона чекає на мене в місті. Я з тобою більше жити не буду». Я впала навколішки, просила пояснити, що я не так зробила! А він тільки переступив через мої руки, заніс великі сумки і почав виносити все, що сам купував чи що йому подобалося.

— А машина? — тихо запитала Ганна, хоча вже знала відповідь. — Сів у машину і поїхав. Сказав, що завтра заїде забрати якісь інструменти з сараю, які забув.

Ганна міцно стулила губи. Усередині неї щось обірвалося, але замість сліз з’явилася холодна, гірка рішучість. — Добре, доню. Не плач. Умийся, лягай спати. Завтра я сама з ним поговорю.

Ніч минула важко. Марина металася у своїй кімнаті, постійно прокидалася й плакала, а Ганна сиділа на кухні, дивилася на стіни, які так старанно білила щоліта, на фіранки, куплені в Італії, на цей дім, який вона хотіла наповнити дитячим сміхом і радістю.

Близько одинадцятої години ранку біля воріт пролунав знайомий шум двигуна. М’яко зашурхотів гравій під колесами.

Ганна вийшла на ґанок. Синій кросовер стояв прямо біля входу. З нього неквапливо вийшов Роман. Одягнений у стильне пальто, джинси, у сонцезахисних окулярах, попри те, що сонце ледь пробивалося крізь осінні хмари.Побачивши тещу, він навіть не знітився, лише зняв окуляри й злегка нахилив голову.

— О, пані Ганно? Доброго дня. Швидко ж ви дісталися з чужих країв.

Ганна повільно спустилася сходами. Вона дивилася на цього хлопця і намагалася знайти в ньому бодай краплю того скромного, щирого племінника сусідки, який два роки тому допомагав носити воду. Перед нею стояв чужий, ситий, самовпевнений чоловік.

— Здрастуй, Романе, — спокійно сказала Ганна, тримаючи руки в кишенях довгої кофти, щоб зять не бачив, як вони тремтять. — Приїхав? — Приїхав забрати залишки своїх речей. Не хочу бути комусь винним. — Скажи мені,Романе, тільки чесно. Що сталося? Чим перед тобою Марина завинила? Що вона тобі поганого зробила за ці два роки? Чи вона тобі не догоджала? Чи слова кривого сказала?

Роман байдуже повів плечем, дістав пачку сигарет, клацнув запальничкою і випустив тонку цівку диму в повітря.

— Пані Ганно, дорослі ж люди, навіщо ці драми розводити? Нічим вона не завинила. Просто Марина — не моє.Вона нудна. Сидить цілими днями у своїх паперах у сільраді, увечері серіали дивиться. Мені з нею навіть поговорити нема про що. Життя одне, розумієте? Я молодий, я хочу жити на повну, розвиватися. А тут що?Болото. Я зустрів дівчину з міста. Вона сучасна, весела, легка на підйом. Ми з нею на одній хвилі. Навіщо мучити одне одного?

Ганна підійшла ближче до машини, провела долонею по гладкому, чисто вимитому капоту.

— Розвиватися,кажеш… А машина оця новенька тобі теж для розвитку потрібна?

— Машина мені для роботи потрібна. Я ж казав.

— Романе, ця машина куплена за мої гроші. До останньої копійки. Я тридцять тисяч євро збирала роками! Я по дванадцять годин на добу старій людині ноги мила, терпіла чужі капризи, світла білого не бачила, на власному шматку хліба економила! Це мої сльози, а не твій автомобіль!

Роман навіть бровою не повів. Він спокійно затягнувся сигаретою, струсив попіл на клумбу з пожовклими чорнобривцями і сказав спокійним, холодним голосом:

— Пані Ганно, а ви на документи подивіться. Чиє там прізвище написано? Моє. Хто в автосалоні підпис ставив? Я. Ви мені її подарували. Добровільно. Вас ніхто за руку не тягнув і пістолет до скроні не приставляв. Подарунки, як відомо, назад не забирають.

— Я дарувала її сім’ї!Своїй доньці і тобі, як її чоловікові! — А юридично вона моя. Тож вибачте. Якщо почнете тягати мене по судах — нічого не доведете. Тільки гроші на адвокатів викинете. І до речі…

— Роман зробив крок ближче, і в його погляді майнуло щось неприємне, темне.

— Скажіть спасибі, що я на хату не претендую. Я ж тут два роки прописаний був,ремонти робив, ґанок лагодив. Якби сильно захотів — міг би ще й частину будинку відсудити за покращення житлових умов. Але я не жадібний. Я забираю тільки своє авто.

Ганна оніміла. Повітря застрягло в грудях. Вона дивилася на цього молодика і раптом усе зрозуміла. Кожне його слово два роки тому, кожне зітхання про відсутність транспорту, кожна вимога переписати хату — усе це було ретельно спланованою, холодною грою. Він ніколи не любив її доньку. Він просто знайшов зручний трамплін для гарного старту.

— То ти… ти просто нас використав? — ледь чутно прошепотіла жінка. Роман кинув недопалок під ноги, розчавив його носком дорогого черевика і розвів руками: — Думайте, що хочете, мамо. Це життя. Кожен крутиться, як уміє. До побачення.

Він розвернувся, пройшов до сараю, забрав свій набір ключів та електродриль, кинув їх у багажник, голосно зачинив кришку, сів за кермо й різко рушив з місця. Синій автомобіль підняв куряву на дорозі і швидко зник за поворотом вулиці.

Ганна стояла посеред двору. Вітер куйовдив її сиве волосся, вибиваючи пасма з-під хустки. Вона відчувала таку порожнечу, наче з неї вийняли саму душу.

На паркан сусіднього двору спиралася Ольга. Вона бачила всю сцену від початку до кінця. Коли машина поїхала,сусідка відчинила хвіртку і повільно почовгала до Ганни.

— Поїхав? — тихо запитала Ольга, опустивши очі додолу. Ганна гірко посміхнулася:

— Поїхав, Олю. На новенькій машині поїхав. До нової любові.

— Ох, Ганно, сором мені який… — зітхнула сусідка, ховаючи погляд. — Хто ж знав, що він такий виявиться? Я ж думала — хороший хлопець, родич усе-таки…

— Та ти знала, Олю. Усі ви бачили, а я одна була сліпа.

— Та хіба ж я знала?Ти сама так хотіла того весілля! Пам’ятаєш, як ти мені казала: «Я йому все куплю, аби тільки Марину заміж узяв!Аби люди не казали, що дівка стара сидить!» Ти ж сама йому ту машину мало не силою пхала! Хлопець побачив,що перед ним усе на тарілочці викладають, та й скористався. Щастя за євро не купиш, Ганно. І хорошого чоловіка подарунками біля доньки не втримаєш. Якщо людина безсовісна — вона візьме все, що даси, а потім плюне в колодязь, з якого пила.

Ганна нічого не відповіла. Вона мовчки повернулася і зайшла до хати.

Марина сиділа на ліжку, обійнявши коліна. — Він поїхав назавжди, так? — тихо спитала дочка.

— Назавжди, донечко. — І машина… Мамо, це ж усі твої гроші. Ти ж здоров’я за них віддала. Як ми тепер?

Ганна сіла поруч із донькою, обійняла її за тремтячі плечі і притулила до себе.

— Гроші — це просто папір,Марино. Заробимо ще, поки руки й ноги цілі. Хата в нас є, земля є, хліб на столі буде. Головне, що ми зрозуміли,хто він такий, до того, як діти народилися. До того, як хату на нього переписали. Уяви, що було б тоді?

Марина заплющила очі й гірко заплакала. Але в цих сльозах уже не було того розпачу, що раніше. Це були сльози звільнення від обману, гіркі, але необхідні.

Минув тиждень. Відпустка Ганни добігала кінця.

Село гуділо, як розтривожений вулик. Одні щиро співчували Ганні та Марині, зітхали, приносили домашнє молоко та яблука з саду, щоб підтримати покинуту дівчину. Інші — перешіптувалися за спиною, зловтішалися:

— Бач, як заробітчанка хотіла зятя міського купити! Думала, євро покаже — і все буде гладко! А міський хлопець обкрутив дурних бабів навколо пальця, забрав новеньку тачку і свиснув! Так їм і треба, не задирайте носа!

Ці розмови долинали до Ганниного двору, кололи прямо в серце, але жінка мовчала. Вона більше не плакала. Вона допомогла доньці навести лад у хаті: вони разом викинули старі речі, перепрали білизну, вимили вікна, наповнили дім запахом свіжого хліба та м’яти.

В останній вечір перед від’їздом Ганни знову до Італії вони з Мариною сиділи на кухні. Палав тихий вогник свічки — планово вимкнули світло.

— Мамо, а що, якби ти мені тоді не допомогла? Якби не купувала ту машину? — раптом запитала Марина,дивлячись на полум’я. — Може, він би взагалі зі мною не одружився?

Ганна погладила доньку по голові:

— Не одружився б, доню. Тепер я це добре знаю. Він шукав не тебе. Він шукав вигоду. А я, стара дурна, сама йому ту вигоду до рук поклала, бо боялася, що ти лишишся сама. Це моя провина. Я думала, що роблю добро, а насправді створила пастку для нас обох.

— Ти хотіла, щоб я була щасливою.

— Хотіла. Але щастя, доню, починається з поваги до себе. Більше ніколи нікому нічого не купуй заради уваги. Хто любить по-справжньому — той прийде босий і з голими руками, але з відкритим серцем.

Наступного ранку біля воріт сигналило таксі. Ганна поставила валізу в багажник, ще раз міцно поцілувала Марину в обидві щоки.

— Тримайся, моя люба. Ходи на роботу з високо піднятою головою. Ти ні в чому не винна. А на чужий роток не накинеш хусток. Час усе розставить по своїх місцях.

Вона сіла в машину і поїхала до автобуса. Знову дорога, знову кордони, знову чужа квартира, старенька сеньйора Лучія і нескінченна праця з ранку до ночі. Але тепер Ганна знала точно: жодного заробленого євро вона більше не віддасть на те, щоб купувати чужу прихильність.

А в селі й досі сперечаються на лавках біля крамниці. Одні кажуть, що Ганна сама винна, бо розбалувала чужого хлопця великими грошима й породила в ньому жадібність, інші переконані, що Роман — звичайний безсовісний аферист, якого треба було одразу гнати в шию, а треті звинувачують Марину, мовляв, треба було самій думати своєю головою у тридцять років, а не чекати маминих подарунків.

А як вважаєте ви: хто в цій історії несе найбільшу відповідальність за те, що сталося — надто турботлива мати, яка вирішила купити зятя, наївна донька чи розважливий зять, який просто взяв те, що йому самі запропонували?