– Ганно, ось візьміть трохи гілок липи. Син приніс забагато, ми вже всю хату замаїли, а у вас, бачу, пусто, – Марія по-сусідськи вирішила поділитися з Ганною, бо знала, що та самотня зараз, і нема кому їй допомогти. Одна внучка Оленка є, і то дівчина живе в місті, в село навідується не часто.
Село Верхівці ще здавна жило своїм неспішним ритмом: ранки тут пахли парним молоком і свіжою землею, а вечори – яблуками, сіном і тишею. Над ставом квакали жаби, а на старому горбі стояла хата Ганни – вдови, якій ішов уже вісімдесят перший. Хата – стара, дерев’яна, але міцна. Під вікном – липа, посаджена ще її чоловіком Миколою, коли вони лише побралися.
Самій зібратися на ту липу, щоб наламати гілок, Ганні було не під силу, тому вона взяла кілька зелених віт у сусідки, і подякувала.
– Ганно, а як ви святкувати збираєтеся? Вже щось приготували? Якщо ні, то я вас усім пригощу, бо і голубці зробила, і борщику зеленого зварила, – запропонувала Марія, сусідка років на двадцять молодша.
– Та де ж мені, Марічко. Сили вже не ті, щоб голубці крутити, але картопельки підварила, салат зроблю і буде мені гостина. А поки на лавці посиджу, подивлюсь, як ви метушитесь, – усміхнулась Ганна, витираючи руки об фартух.
– А онучка ваша не приїде часом?
– Може, й приїде. Вона ж мені ще на минулому тижні обіцяла, що на Трійцю приїде: «Бабусю, я до тебе обов’язково в Духів день приїду». От і чекаю. Їй подобається традиція воду біля нашого джерела святити, робить так щороку і вірить, що вона їй дуже допомагає.
Каже: «Бабусю, нап’юся тої води у важкий час, і відразу легше стає».
Ганна вийшла на подвір’я, глянула на липу. Вона стояла велична, розлога, наче утримувала спокій цілого обійстя.
– Бабусю! – почувся голос з дороги.
Ганна підвела голову. Струнка дівчина з рудуватим волоссям, з рюкзаком і букетом польових квітів ішла дорогою, усміхаючись щирою усмішкою.
– Оленко! Господи, яка ти гарна стала… – Ганна витерла очі фартухом.
Олена обійняла бабусю так, ніби хотіла передати їй всю свою любов.
– Я скучила. А тут так тихо, так пахне дитинством…
– Тут нічого й не змінилося. Все те саме. Он і корова ще є, і кішка стара досі муркоче на печі.
– І липа жива. Я пам’ятаю, як ми з тобою під нею ховалися від дощу…Бабцю, а підемо завтра до джерела, га? Я пам’ятаю, як ти воду освячувала на Духів день. Це ще можна?
– Можна, дитинко. Та й треба. Там, під горбом, ще й досі люди моляться. Священник приходить, хрест освячує, пісню співають… А вода – така, ніби ангел її тримає.
Наступного ранку село ожило рано. Усі виходили з дворів із зеленими гілками в руках, несли в церкву липу, лепеху, м’яту, деревій. Ганна з Оленою йшли повільно, але впевнено.
– Бабусю, чому саме на Духів день освячують воду?
– Бо Дух Святий оживляє все. І землю, і воду, і душу. Того дня, коли на апостолів зійшов Дух, усе наповнилось мудрістю і спокоєм. А вода – вона як дзеркало неба. У неї зʼявляється сила, коли її благословляють.
Біля джерела вже зібралося чимало людей. Хтось приніс рушники, хтось – маленькі букетики. Священник підійшов, став перед хрестом, мовив:
– Молімося за мир, за життя, за здоров’я кожного, хто нап’ється з цього джерела. Хай ця вода буде вам на користь душі і тіла.
Ганна тримала руку онуки і мовчки молилася. А потім сказала:
– Олено, якби ти знала, скільки разів я просила ту воду про порятунок. І вона все чула. І завжди допомагала.
– А що ти просила сьогодні, бабусю?
– Щоб Господь тобі дав добру долю, щоб ти не забувала, де твоє коріння. Щоб серце твоє не закам’яніло в місті. Щоб, коли буде важко, ти знала, куди йти – до джерела.
Вони сиділи ввечері на лавці. Липа шелестіла, мов розповідала щось своє.
– Бабцю, – почала Олена тихо, – я взяла відпустку хочу лишитися хоч на кілька тижнів, можна? Допомагати тобі, ходити на джерело, до церкви…
– То лишайся. Хата велика, ліжко старе, але м’яке. А я – дуже рада.
– І я рада. Знаєш, бабцю… мені здається, що все найважливіше – тут. Не в офісах, не в кафе, не в екранах… А в ось цьому запаху трав, у шелесті липи і в твоїх очах.
Ганна усміхнулася, взяла онуку за руку.
– А знаєш, що мій Микола казав? Як маєш дім, воду і рідних – ти вже багатший за пів світу.
– Мудрий був дідусь.
– Був. Та ти й сама вже стала мудра.
Наступного ранку село прокидалося з сонцем. Ганна прокинулася раніше і вийшла у двір, щоб не розбудити онучку, яка солодко спала після важких буднів у місті.
– Ганно, – раптом гукнула сусідка Марія. – Що ваша Оленка з моїм сином зробила, що він як вчора з того джерела прийшов, так про неї лише і говорив, розпитував усе до дрібниць, і весь день до вас через паркан заглядав.
Ганна і Марія розсміялися, справа молода. А може, вони ще й свахами стануть…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
