Ранок видався вогким і туманним. У місті такий час зазвичай належить лише двірникам та випадковим перехожим, але у двері невеликої орендованої квартири на околиці вже наполегливо стукали.
Ганна знехотя відкинула ковдру. Їй лише нещодавно виповнилося тридцять два, вона вважала себе цілком сучасною жінкою, яка знає ціну відпочинку після п’ятничного вечора в компанії друзів. Сонно потираючи очі, вона відчинила замок.
На порозі стояла Люба. Старша сестра була вдягнена в стару добротну куртку, на голові — в’язана хустка, а в руках — величезні картаті сумки, які, здавалося, важили більше за неї саму.
— Любо? Сьома ранку! — вигукнула Ганна, кутаючись у теплий халат. — Ти як тут? Що сталося?
— Та нічого не сталося, Ганнусю, — бадьоро відповіла Люба, заходячи в коридор і одразу наповнюючи простір запахом вогкої землі та свіжого кропу. — Автобус перший прийшов, от я і зразу до тебе. Чого гроші на вокзалі проїдати? Ой, та ти як була «прозорою», так і зосталася. Мабуть, однією кавою харчуєшся? Обличчя бліде, очі сонні… Працювати ж треба, а сили звідки візьмеш? Я ось тобі гостинців привезла: картопельки, моркви, цибулі домашньої.
Люба почала впевнено розкладати пакети по кутках маленької кухні.
— Любо, та навіщо? — зітхнула Ганна, спостерігаючи за цим хаотичним процесом. — У супермаркеті через дорогу все це коштує зовсім небагато. Навіщо тягти таку важку поклажу через усю область?
— Ой, Ганнусю, мовчала б уже! — Люба сплеснула руками. — У магазині — то «скляне», хімією годоване. А це — з нашого городу, чисте. До речі, я цибулю зараз у коробку висиплю, бо пакет цей мені назад потрібен, він міцний, зараз таких не роблять. Ти ж мені банки ніколи не повертаєш, то хоч пакети буду берегти…
Люба раптом замовкла на півслові й уважно вставилася в обличчя сестри. — Ганно, а що це в тебе з бровами? Чого вони такі чорні й товсті, наче вугіллям намальовані? Аж страшно дивитися!
— Це перманентний макіяж, Любо, — ображено відповіла молодша сестра, глянувши у дзеркало. — Мені його вчора зробили. Майстер сказав, що за тиждень колір стане м’яким, натуральним. Це зараз так модно, підкреслює погляд. Ти просто не розумієшся на красі.
Люба сіла на табурет, не випускаючи з рук порожній пакет. — Татуювання на обличчі? Ти з глузду з’їхала? Це ж на все життя! Я чула, у нас у селі одна дівчина так зробила, то в неї через рік ті брови посиніли, стала як утоплениця. Навіщо воно тобі?
— То було колись, зараз інші технології! — засміялася Ганна, намагаючись розрядити атмосферу. — Давай краще чаю поп’ємо, раз ти вже мене розбудила.
Вони пили чай із домашніми булочками, які Люба спекла ще вночі перед виїздом. Ганна їла з апетитом, але два пиріжки тихцем відклала в окрему серветку.
— Це для Максима, — пояснила вона у відповідь на німе запитання сестри. — Мій знайомий… ну, ми зустрічаємося.
Люба насупилася, повільно розмішуючи цукор у чашці. — Максим? А куди дівся той, попередній… як його… Павло?
Ганна завагалася лише на мить. — Павло в минулому. Був і загув. Тепер Максим. Він дуже цікава людина, займається перевезеннями.
— Ганно, Ганно… — Люба зітхнула, і в її голосі почувся материнський тон. — Правильно мені мій Степан казав: не буде з тебе толку. Все ти літаєш, усе шукаєш чогось. Вітряна ти, сестро. Сьогодні один, завтра інший. Хіба ж так сім’ю будують?
— Ой, Любо, не починай! — Ганна зморщила свої «вугільні» брови. — Живи своїм життям, а я буду своїм. Твій Степан тобі хоч раз квіти просто так дарував? Чи в театр возив? Тільки й знає, що на господарстві тебе ганяти. Ось побачиш, знайде собі якусь моторну молодицю, а ти так і залишишся біля своєї корови в старому халаті. Чоловіки ж очима люблять!
— Не смій так про Степана! — Люба помітно засмутилася. — Він працює як віл. З ранку до ночі на полі, а у вихідні — то на рибалку, то в ліс. На ньому вся хата тримається.
— Ну-ну, на рибалку… — єхидно вставила Ганна.
Вони замовкли, кожна в полоні своїх думок. Так було завжди: Люба, старша на сім років, намагалася «наставити на шлях істинний» молодшу, яку вважала безпорадною міською дитиною. Ганна ж бачила в сестрі жертву сільського побуту, яка забула про власну жіночність.
Після смерті батьків Ганна поїхала до міста, не бажаючи порпатися в землі. Вона працювала, винаймала житло, витрачала зароблене на косметику та одяг, насолоджуючись свободою. Люба ж залишилася в селі, вийшла заміж, вела велике господарство і виховувала доньку Надійку.
Люба приїхала до міста у справах — потрібно було відновити втрачені документи, а в їхньому невеликому селі такі питання не вирішувалися. Степан сам порадив дружині зупинитися у сестри: «Нехай відпрацьовує житлом ту картоплю, що ми їй мішками возимо».
Люба почувалася в місті незатишно. Великі будинки, шум транспорту, незрозумілі вивіски — все це лякало її. Ганна, побачивши стан сестри, вирішила допомогти.
— Слухай, — сказала Ганна, коли вони закінчили снідати. — Мені треба сьогодні в одну установу забігти, а ти кажеш, тобі в центр треба? Я зараз Максиму зателефоную, він на машині, підвезе тебе куди треба. Він сьогодні вільний.
— Та не треба Максима, я сама… — заперечила Люба.
— Куди ти сама? Загубишся! А за це я тобі пізніше допоможу з тими паперами розібратися.
За пів години під під’їзд підкотив синій автомобіль. З нього вийшов чоловік — не молодий хлопець, як уявляла собі Люба, а солідний, спокійний чоловік, приблизно її віку. У нього були добрі очі зі зморшками в кутиках та мозолисті, але чисті руки.
— Це Люба, моя сестра, — представила Ганна. — Максим.
Максим ввічливо привітався і відчинив перед Любою дверцята. Поки вони їхали, Люба, трохи заспокоївшись, почала розпитувати:
— А ви, значить, Максиме, з Ганнусею давно разом? Весілля скоро?
Максим ледь помітно посміхнувся, дивлячись на дорогу. — Ми просто спілкуємося, Любове. Ганна — дівчина вільна, вона ще шукає свій ідеал.
— Ох, шукає вона… — зітхнула Люба. — А в нас у селі все простіше. Ви до нас приїжджайте, місця чудові. Ліс, річка. Чого в цьому місті сидіти, димом дихати?
— Я в селі давно не був, — відповів Максим. — Років десять, мабуть. Робота тримає.
— То приїжджайте! У нас гостям завжди раді. Степан мій рибалка затятий, покаже місця.
Весь шлях Максим спостерігав у дзеркало за цією жінкою. Вона була зовсім не схожа на яскравих, але часто холодних міських панянок. Від неї віяло якимось спокоєм, домашнім хлібом і справжністю, якої йому так бракувало в повсякденній метушні.
Люба повернулася від нотаріуса втомлена, але задоволена — справу зрушили з місця. Разом із Максимом вони зайшли в магазин, де Люба, попри протести чоловіка, купила свіжого м’яса.
— Будемо пельмені ліпити! — заявила вона, заходячи в квартиру Ганни. — Бо ви тут на своїх бутербродах зовсім змарнієте.
Ганна, яка щойно прокинулася після денного сну (вночі вона знову була в клубі), незадоволено скривилася. — Любо, які пельмені? Це ж стільки роботи! Борошно скрізь буде…
— Нічого, — впевнено сказала Люба, вже зав’язуючи фартух. — Максиме, ви ж нам допоможете?
Чоловік, неочікувано для самого себе, погодився. Вечір пройшов дивно. Люба господарювала на чужій кухні так, наче прожила тут все життя. Вона встигала все: замісити тісто, прокрутити фарш, помити посуд, який Ганна накопичувала кілька днів, і навіть підклеїти шпалери в кутку, що почали відходити.
При цьому вона постійно щось розповідала: про доньку Надійку, про те, як цвітуть сади в селі, про те, як важливо тримати дім у чистоті. Ганна лише ліниво доліплювала криві пельмені, намагаючись спіймати погляд Максима. Але Максим дивився не на Ганну. Його погляд був прикутий до рук Люби — швидких, вправних, теплих.
Коли пельмені вже варилися, Люба вийшла в коридор, щоб протерти підлогу — «бо Максим проходив, натоптав трохи». Вона тихо наспівувала стару пісню про білу завірюху, і її голос, глибокий і чистий, заповнив усю квартиру.
Максим зупинився в дверях кухні, слухаючи. У цей момент він зрозумів, що Ганна — це лише гарна обкладинка книги, яку він уже прочитав. А Люба — це сама суть життя.
Перед тим як піти, Максим помітив, що його туфлі, які були в болоті після ранкового дощу, виблискують чистотою. — Це я… — ніяково посміхнулася Люба. — Бачу, брудні стоять, то я і протерла, кремом змастила. Чоловік має ходити в чистому.
Максим нічого не сказав, лише довго дивився їй в очі.
Через два дні Люба закінчила свої справи. Максим зголосився відвезти її додому в село, яке називалося Камінці. Ганна поїхала з ними — «провідати племінницю».
Коли вони в’їхали на подвір’я Люби, їх зустрів дивний безлад. Вхідні двері були відчинені, на ганку валялися порожні пляшки, а з хати долинав важкий запах тютюну. Серце Люби стислося.
— Мамо! — Надійка вибігла з сусіднього двору, кинулася на шию матері й розплакалася. — Тато… він третій день гуляє. Сусідка Віра до нього приходить, вони там сміються, а мене вигнали…
Люба зблідла. Вона зайшла в хату. Усе те, що вона так ретельно створювала роками — чистота, затишок, порядок — було розтоптано. На столі стояли недоїдки, попільничка була переповнена.
Ганна, побачивши це, лише хмикнула: — Ну що, Любо? Ось твоє «ідеальне» господарство. Ось твій «працьовитий» Степан. Поки ти йому в місті пельмені ліпила, він тут з Віркою розважався.
Люба не плакала. Вона мовчки почала збирати сміття. Максим, не чекаючи запрошення, почав виносити пляшки й допомагати їй прибирати. Він бачив, як тремтять її руки, але бачив і її неймовірну силу.
— Любове, не треба… я сам, — тихо сказав він, забираючи в неї відро.
Степан з’явився надвечір. П’яний, розхристаний, він навіть не вибачився. Навпаки, почав кричати, що Люба його «запилила» своєю роботою, що йому хочеться «свята», а не вічної картоплі. Віра, сусідка, стояла поруч, нахабно посміхаючись.
Тієї ж ночі Люба зібрала речі. Вона не стала влаштовувати сцен. Просто забрала доньку й перейшла в стареньку хату своєї матері на іншому кінці села. Хата стояла порожньою багато років, там було холодно і вогко, але Люба відчувала, що це — її єдиний шлях до порятунку.
Минуло кілька місяців. Ганна зателефонувала Любі одного вечора. — Любо, знаєш… — голос Ганни був незвично тихим. — Ти була права. Максим мене кинув. Сказав, що ми занадто різні. А вчора я бачила його… він купував квіти. Великий букет польових ромашок. І знаєш, куди він поїхав? У бік твого села.
Люба посміхнулася, дивлячись на чисту, хоч і бідну, кімнату маминої хати. На столі в неї вже стояв такий самий букет. Максим приїжджав щовихідних. Він допомагав лагодити дах, рубав дрова, грався з Надійкою.
— Ганнусю, приїжджай до мене, — сказала Люба. — У мене тут роботи багато, будинок треба до ладу доводити. Кидай ти те місто, тут душа відпочиває.
— Може і приїду, — зітхнула Ганна. — Бо в місті тільки брови малювати, а серцю місця немає.
Зима того року прийшла рано. Весілля Люби та Максима було скромним, але теплим. Ганна спіймала букет нареченої — цього разу справжній, із сухоцвітів та хвойних гілочок.
Вона підійшла до сестри, яка в білій сукні та теплій хустці виглядала просто неймовірно. — Вітаю, сестричко. Ти таки знайшла свою «природу».
Максим обняв дружину і тихо прошептав їй на вухо: — Заспівай ту нашу пісню… про завірюху.
І Люба заспівала. Її голос линув над засніженим селом, над Камінцями, і здавалося, що вся природа замовкла, слухаючи цю просту історію про те, як важливо залишатися людиною, берегти тепло в душі й ніколи не боятися починати все спочатку.
Ганна дивилася на них і вперше в житті не відчувала заздрощів. Вона бачила, що справжня краса — це не татуаж і не дорогі сукні. Це світло в очах жінки, яка нарешті знайшла дім у серці чоловіка, котрий цінує її за те, ким вона є насправді.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
