«Любов іноді пахне не трояндами, а холодним розрахунком, особливо коли на кону стоять квадратні метри і право називатися повноправною господинею власного життя», — цю істину Ганна засвоїла в той самий момент, коли двері родинного гнізда зачинилися перед її носом.
— Збирай своїх і йди туди, звідки прийшла! — Любов Петрівна різко вказала невістці на хвіртку. — Досить з мене цього балагану.
— Але як же так? Це ж дім мого чоловіка, батька моїх дітей… Куди нам іти в таку пору?
— Був дім — та нема. Сина мого немає, а я тут єдина власниця. Мені спокій потрібен, а не ваш вічний галас і нескінченні апетити. Ти подивися на них: тільки й знають, що запаси мої переводити! Усі фрукти в саду підчистили, а я на зиму планувала консервацію робити, щоб самій ласувати.
— Це ж ваші онуки! Ви ж самі казали, що велика родина — то благословення, що діти — це радість і опора в старості… — Ганна ковтнула сльози, притискаючи до себе найменшого.
— Мало що я казала! Треба було свою голову на плечах мати, а не плодити бідність. Тепер сама розхльобуй. Йдіть, і щоб духу вашого тут не було!
Двері важко гупнули, відрізаючи Ганну від десяти років її минулого життя. Вона стояла на дорозі, оточена сімома дітьми, і відчувала, як земля вислизає з-під ніг.
Ганна добре пам’ятала, як усе починалося. Максим був найкращим хлопцем у їхній громаді. Батьки ним не могли нахвалитися: він першим із покоління поїхав здобувати вищу освіту до великого міста. Любов Петрівна пишалася сином так, ніби він уже став міністром. На кожному кроці вона підкреслювала, що це лише її заслуга — мовляв, вклала в дитину все найкраще.
— Ой, Петрівно, не вигадуй! — сміялися сусіди. — Хлопець у батька вдався — такий само працьовитий і кмітливий. А ти тільки й знала, що перед дзеркалом крутитися.
Любов Петрівна на такі зауваження реагувала гостро: могла й затіяти сварку, і міцним слівцем приправити. Вона була жінкою з характером — суворою, владною і неймовірно скупою на добрі почуття до оточуючих.
Максим навчався старанно, але на третьому курсі його ніби зурочили. Він став занадто часто приїжджати додому, пропускав лекції, завалив кілька заліків. Батьки не розуміли, що відбувається, аж поки не з’ясувалося: Максим закохався. Ганна була молодшою за нього на кілька років. Колись він вважав її просто сусідським дівчиськом, але вона розквітла так, що хлопець втратив спокій.
Аби Максим не кинув навчання зовсім, Любов Петрівна пішла на хитрощі: пообіцяла, що дозволить їм побратися, як тільки Ганна закінчить школу. Так і сталося. Невдовзі після випускного в селі відгуляли весілля, а через рік у молодих народився первісток — Андрійко.
Максим розривався між містом, де завершував навчання, і домом. Кожна їхня зустріч була святом, і як результат — через кілька місяців Ганна знову відчула, що під серцем б’ється нове життя.
— Максиме, що ми будемо робити? Ти ще вчишся, я теж мріяла про освіту… Як ми витягнемо двох малюків? — бідкалася Ганна.
Цю розмову підслухала Любов Петрівна. Молоді жили в окремій частині батьківського будинку, але стіни були тонкими.
— Та про що ти журишся? Якщо Бог дає дитину — треба приймати! Діти — це квіти, це сенс життя. Я от мріяла про багатьох, та доля не склалася. А з вашими я допоможу, не переживайте!
Ганна сумнівалася. Вона бачила Любов Петрівну без маски: жінка була холодною і рахувала кожен шматок хліба, який з’їдала невістка.
— Куди ти стільки масла мастиш? — шипіла свекруха на кухні. — На цьому можна цілий день родину годувати!
— Але я ж при надії, мені треба сили, щоб дитина була здоровою…
— Прикриваєшся дитиною, щоб лінуватися і їсти за трьох! — відрізала Любов Петрівна.
Ганна ковтала образи, сподіваючись, що коли Максим повернеться після навчання і почне працювати, усе зміниться.
Народилася донечка Марійка. Максим закінчив університет, отримав непогану посаду і повернувся додому. Ганна спробувала заговорити про те, щоб піти вчитися бодай на заочне відділення.
— Звісно, люба! — підтримав Максим. — Мама підстрахує з дітьми, я буду на підхваті. Ти ж так про це мріяла.
Але в Любові Петрівни були свої погляди на «жіноче щастя»:
— Яке навчання? Жіноча справа — дім, город і діти. Чоловік у тебе освічений, заробляє — от і радуйся. А дітям мати потрібна поруч, а не десь на сесіях. Ось виростуть трохи, тоді й поїдеш.
Ганна знову поступилася. Через рік народилися двійнята — Богдан та Оля. Виховання чотирьох дітей забирало всі сили. Ганна була настільки виснажена, що після третіх пологів серйозно замислилася над тим, щоб більше не мати дітей. Коли про це дізналася свекруха, вибухнув справжній скандал.
— Ти що надумала? Проти природи йти? — кричала Любов Петрівна. — Бог дає — отже, так треба! Ти подивися, які вони в тебе гарні! Жінка для того й створена, щоб рід продовжувати. Тільки спробуй мені щось таке зробити — з дому вижену! І Максиму не смій скаржитися.
До наступної вагітності Ганна вже не сперечалася. Вона змирилася зі своєю долею. Невдовзі народився Ігор, названий на честь діда. Максим працював на виснаження, щоб прогодувати родину, яка росла неймовірними темпами. Грошей катастрофічно бракувало на одяг та взуття, хоча на столі завжди була проста домашня їжа. Свекруха ж, попри свої обіцянки, практично не допомагала. Вона воліла походжати вулицями, розповідаючи сусідкам, яка вона «героїчна мати і бабуся», поки Ганна з ранку до ночі поралася в городі та біля дітей.
Згодом родина поповнилася ще двома дівчатками-близнючками — Катрусею та Світланкою. У селі Ганну почали називати «героїнею», але вона відчувала себе просто дуже втомленою жінкою.
А напередодні десятої річниці весілля сталася біда. Максим, повертаючись із пізнього відрядження, не впорався з керуванням. Втома взяла своє — його не стало на місці.
Ганна за лічені дні постаріла. Тільки очі дітей, що з надією дивилися на неї, змушували її дихати. Через тиждень після похорону запаси скінчилися. Грошей не було зовсім. Ганна пішла до Любові Петрівни, сподіваючись на підтримку в такий важкий час. Але свекруха раптом стала чужою.
— Ти чого прийшла? — грубо спитала вона. — Хто тебе просив стільки дітей народжувати? Тепер сама думай, чим їх годувати.
Ганні здалося, що вона в маренні.
— Але ж ви самі казали… про «квіти життя»… про допомогу…
— Мало що я казала! Треба було думати про майбутнє, а не сподіватися на когось. Я хочу пожити для себе. У мене теж сили не вічні. Забирай свій виводок і йди до батьків!
Любов Петрівна буквально виштовхнула Ганну за поріг. Старші діти, Андрій та Марійка, бачили це приниження. Вони мовчки зібрали свої скромні іграшки. На прощання Андрій кинув кілька тих самих яблук у вікно бабусиної хати — єдиний протест, на який був здатний підліток.
Ганна повернулася до батьківської хати. Старенькі батьки прийняли її з відкритими обіймами, хоча самі ледь зводили кінці з кінцями.
Минув рік. Ганна знайшла в собі сили жити далі. Вона все ж вступила до університету. Це було неймовірно важко — навчатися разом із молоддю, яка була лише трохи старша за її сина. Але вона мала мету. Діти бачили, як важко мамі, і стали її опорою. Вони виросли дивовижно дружними та самостійними.
Минали роки. Діти один за одним вилітали з гнізда. Ганна здобула освіту, знайшла хорошу роботу. Вона більше ніколи не зверталася до Любові Петрівни за допомогою, хоча вони жили в одному населеному пункті. Старші діти виявилися найбільш цілеспрямованими — вони отримали гранти на навчання, побудували успішні кар’єри та згодом почали підтримувати матір.
Любов Петрівна на старості залишилася зовсім одна. Коли вона зрозуміла, що онуки стали заможними та успішними людьми, вона почала «випадково» зустрічати їх біля магазинів чи на пошті.
— Ой, Андрійку, — заводила вона солодким голосом, — а пам’ятаєш, як я тебе маленьким колисала? Як яблучками пригощала? Бабуся зовсім немічна стала, допомоги немає звідки чекати…
Андрій лише мовчки проходив повз. Він пам’ятав не яблучка, а холодний погляд і грюкіт зачинених дверей у той день, коли вони втратили батька.
Коли стара зрозуміла, що ні ласкою, ні маніпуляціями нічого не доб’ється, вона почала оббріхувати Ганну на все село. Мовляв, невістка налаштувала дітей проти неї, невдячна і зла. Але люди лише хитали головами.
— Схаменися, Петрівно, — сказала їй якось сусідка. — Хто ж забув, як ти їх у біду вигнала? Ти думала, що пам’ять у людей коротка?
— Я сина виховала! — вищала стара. — А вона його звела в могилу своїми дітьми! Нехай тепер мучиться! Не треба мені від них нічого! Ще прийдуть, останні запаси винесуть… Я краще сама ті яблука з’їм!
Любов Петрівна пішла до своєї порожньої хати, де в кожному кутку жила самотність. Вона так і не зрозуміла, що багатство — це не кількість банок із компотом у погребі, а тепло рук, які могли б підтримати її на схилі літ, якби вона свого часу не зачинила перед ними двері.
Ганна ж вечорами часто збирала всю велику родину за одним столом. Вони сміялися, згадували Максима і дякували долі за те, що труднощі не зламали їх, а зробили сильнішими. Вона зрозуміла головне: життя — це не лише обов’язки, це вибір залишатися людиною навіть тоді, коли світ здається несправедливим.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
