У селі всі знали Галину – жінку метку, працьовиту, з характером. Її чоловік був не з дуже роботящих, та й грошей у хаті завжди бракувало. Діти росли, треба було й вчити, і одягати. От і наважилася Галина на заробітки.

– Поїду, бо що ж тут робити? – сказала вона якось сусідці Ользі. – Будемо крутитися, бо інакше ні хати, ні життя не буде.

Ольга відразу насторожила вуха. Вона теж жила біднувато, чоловік випивав, городи тягла сама. Їй теж кортіло вирватися за кордон, та щоб хоч якусь копійку заробити.

– Галю, візьми мене з собою! – почала проситися. – Ти вже маєш там знайомих, мені одній важко буде.

Галина лише зітхнула:

– Та знаєш, Олько, я ще сама толком не знаю, як воно там буде. Не можу я за тебе ручитися.

Але справжня причина була інша. Галина добре знала характер Ольги. Та мала таку рису – все міряти і зважувати: в кого краща корова, в кого більша хата, хто яке вбрання привіз із міста. І Галина не хотіла такої «суперниці» поруч на чужині.

Галина поїхала першою. Тяжко було, але втягнулася. Діти росли, гроші додому йшли, і через кілька років вона почала будувати хату. Сусіди дивувалися:

– Диви, яка велика! Буде двоповерхова!

Ольга дивилася й серце їй стискалося. Вона щоразу казала чоловікові:

– Якби мене Галина тоді взяла, ми б теж вже хату мали. А так…

Врешті Ольга таки знайшла спосіб сама виїхати. Поїхала на заробітки, тяжко працювала, але вперта була. І що цікаво – через кілька років збудувала собі хату ще більшу, ніж у Галини.

– Ото диви, яка пані! – перешіптувалися сусіди. – І фасад кращий, і вікна більші, і дах новіший.

З того часу сусідство стало ще гіршим.

– Пам’ятаєш, Галю, як я тобі курку давала? – нагадувала Ольга. – А ти й не віддячила.

– Та що там твоя курка! – огризалася Галина. – Я ж тобі насіння давала садити, а ти й не сказала «дякую».

– Ти мені ще винна за те, що колись картоплю у мене брала!

– А ти забула, як я тобі дітей гляділа, поки ти на базар їздила?!

І так без кінця. Кожна рахувала, хто кому що винен, хто кому допоміг, а хто не допоміг.

Сусідське життя стало пеклом. Через паркан — вічні крики. Діти між собою ворогували, навіть чоловіки почали зиркати косо один на одного.

– Мамо, – якось сказала донька Галини, – чому ви з тіткою Ольгою весь час сваритеся? Ви ж колись дружили.

Галина зітхнула:

– Ех, доню… Колись так. А тепер… Завидки людські не дають спокою.

Минали роки. Обидві хати стояли одна навпроти одної — гарні, великі, але холодні. Бо замість сміху і злагоди між ними точилися тільки сварки.

Іноді сусіди з села казали:

– Ото люди! Мали би радіти, що обидві заробили, обидві піднялися, а вони ворогують.

Але ні Галина, ні Ольга поступатися не хотіли.

Якось на храмове свято в селі приїхали діти з міста. Побачили тих двох жінок, що стояли, відвернувшись одна від одної біля церкви.

– Диви, мамо, – сказав маленький хлопчик, показуючи на них. – А чого вони такі сердиті?

– Бо не вміють радіти чужому щастю, – відповіла його мама.

Галина й Ольга прожили життя через паркан, так і не помирившись. У кожної була своя хата, свій город, свої діти й онуки. Але в кожної залишилося й те невидиме – гіркота й заздрість, що зруйнувала їхню дружбу.

Бо іноді найбільший ворог – не чужа людина, а сусідка через паркан, якщо серце замість радості обирає заздрощі.

Чужа хата, навіть найбільша й найгарніша, ніколи не зробить наше життя щасливішим. Бо не стіни гріють, а мир і добро між людьми.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.